"Невдала" справа Хвеї
мушу вам повідомити, що написати хоч одненьку казочку у тернополі у мене не вийшло. версій та чорновиків на ноуті назбиралася купа. але.... ніц не виходило. і от сьогодні, прокинувшися від стуку у двері і погрозливого застереження, що туалети зачинять за сорок хвилин до москви, я таки написала казочку. попередньо відвідавши туалет, ггггг.
казочка написалася сама, файно шо ноут був зо мном.
читайте.
Хвея почервоніла, вона дууууже рідко червоніла. Так шо ніхто від неї такого і не сподівався.
Отож Хвея почервоніла.
Клієнтка цього не помітила і продовжувала торохтіти без зупину далі:
- А якшо там труп… труп отої моєї попередниці??? Весь у крові… страшний труп…
- Та який там труп! - ліниво перебила її Хвея.
- Точно! - вигукнула інша паночка у розкішній сукні, - там багато трупів… не один, ні. Ціла когорта закатованих тіл… вони всі у крові і мертві зіниці витріщаються на ці кляті двері… а цей ключик, оцей, - вкотре затрясла ним перед Хвеєю, - він свідок... він доказ... він моя мука і моя остання надія.
Хвея не відводила очей від сукні клієнтки. Ні, вона не заздрила. Володарка та уважна читачка психопатології не могла опуститися до такої патології як заздрість. Вона просто вирішила, що за будь-що матиме сукню ще кращу. І шоб тканина тонша. І шоб прозоріша. І виріз побільше, і…
- Вистачить себе накручувати! - рішуче промовила Хвея, звертаючись невідомо до кого, - нема там трупів. Жодного трупа!
- Точно? Тоді може я зайду? - з готовістю відгукнулася панянка, - я ж таки господиня!
- Господиня, - втомлено погодилася Хвея, - а твій господар наказав тобі туди не йти. То якого біса???
- Але ж він… може… просто…
- Сліз можеш не лити. На мене вони не подіють. А от морда опухне. Твоя до того ж.
- Ти мені допомагати будеш чи ні? А то сидимо і балакаємо, балакаємо, - набурмосилась панянка.
- Балакати нема чого. Сказали не заходити, от і не заходь.
- А мені цікаво. От якби в тебе були заборонені двері, а до них ключ… ну от невже б не зайшла???
- Не зайшла. Он двері бачиш? - кивнула у бік власної лабораторії Хвея, - я в них і не потикаюся, хоча вони й відчинені.
Деколи брехати не тільки можна, а й треба. Такого у психопатології не писало, але протягом роботи з людьми Хвея сама дійшла до такого висновку.
- Справді? - загорілись вогнем допитливості очі у панянки.
- І не надійся. Сказано ні, знач не полізу, - холодно виголосила Хвея.
- А якшо в тебе там труп? Чи навіть два…
- Вистачить! Що ти до трупів прив’язалась??? Не буду я тобі допомагати. Не хочу. Проблеми нема. Сімейне життя стабільне. Чоловік задовольняє. Маєток маєш нічогенький, одну тіко північну вежу поки прибереш... - Хвея прикусила язика, але панянка не зреагувала.
- Так, північна вежа так. Знов тра стіни від моху чистити. І павутиння зі стелі знімати…
- Павуків у підвал зганяй. Хай там конкурси влаштовують. На плетіння павутини. Від заздрості переможцеву павутину вони ж самі розірвуть і заново почнуть. Так шо і тобі роботи менше, та й їм розвага, - глибокодумно мовила Хвея.
- А може я зайду? І хоч одним оком???
- Ні, я сказала! - рявкнула Хвея.
- Ой, у тебе ж такі інтонації, як у мого, коли він злиться, - перелякано заявила панянка, - добре у тебе бороди нема, - поспіхом додала вона, - синьої, - і захихотіла.
- Скажи дякую, що в нього є! - пирхнула Хвея, але тут взяла себе в руки.
- Ну а все-таки, - знов почала крутити в руках ключ панянка.
- Дай-но гляну, - рішуче забрала в неї ключ Хвея. Розглядала. Потім відвернулась. Ніби до вікна, шоб на світлі роздивитися. А насправді витягла з кишеньки інший подібний ключ, замінила їх.
Віддала.
- Старі речі у нього там, - вагомо виголосила Хвея, - різний мотлох який викидати шкода, а показувати всяким неврівноваженим особам, - і гордовито пирхнула…
Панянка стерпіла ці слова, але тут же відкрила рот, та Хвея її перебила:
- А ключик - то перевірка. От заглянеш, а він чарівний - відразу знак господарю буде. І тоді нарешті труп з’явиться. Про який ти так мріяла. Твій, - з невимовною насолодою у голосі зиркнула Хвея на панянку.
- Думаєш? - невинно закліпала віями та.
- Упевнена! - загрозливо рявкнула Хвея.
- Ну от! Знову у тебе такі ж інтонації…..
Пізно вночі Хвея приземлила елегантну мітлу на північній вежі. Замок спав. А ті сторожові, що не спали, заснули від сонного порошку, дбайливо розсипаного Хвеєю ше на підльоті до маєтку. Лише внизу, у таємній кімнатці скрізь шпарину ледь пробивалось світло. Хвея, залишивши мітлу на сходах, підійшла до дверей, витягла ключ і спокійно відчинила їх. Зайшла. Мить панувала тиша, потім почулося волання. Чоловічий голос довго і нудно обурювався, аж поки його не перебив владний і погрозливий жіночий.
Хвея сиділа на стільчику, спокійно мотляючи ключем.
- На, - кинула вона його Синій бороді, - а то раптом додумається твоя копію зробити.
- Ну не всі ж тіко і мріють, щоб порушити мій наказ!
- Я нічого не порушувала. Я просто копію зробила. Свого часу, - дістала вона ше один ключик і жбурнула в кремезного чолов’ягу з густою бородою.
- Але ж не заходила???? - заревів він.
- Та ні, тіко ото зараз. І мушу сказати, шо чогось такого я і чекала, - Хвея встала і пройшлась біля столу, заставленого пляшечками та пробірками, - ти б індиго більше додавав, - мовила вона, - щоб відтінок синіший був.
- Мене і такий влаштовує, - буркнув не дофарбований Синя борода. Ліва частина уже була намащена фарбою, а от права - ще ні.
- Як си хочеш, -стенула плечами Хвея.
- А де взяти той індиго? - нерішуче прохрипів той.
- Я тобі вишлю. По старій пам’яті, - миролюбно кинула Хвея.
- От спасибі, - він помовчав. - От тіко уяви, ти ж могла бути господинею цього всього!
- Ну вже дякую - пирхнула Хвея, - мені вистачило практики з магічної зоології у твоєму замку.
- Але ж роман у нас був такий…. - почав синя борода.
- Був і минув, - відрізала Хвея, - а твоїй я не той ключ дала. Так шо не переживай. Як спробує вона ним ці двері відчинити - ти відразу дізнаєшся.
- Як? - уже добродушно поцікавився Синя борода.
- Борода у тебе чухатися почне, - гигикнула Хвея, - ну все, полетіла я. А то справа невдала. Грошей не отримала, бо нічим твої не допомогла. Тіко от вночі політала. А зиску - жодного.
- А хочеш, а хочеш… хочеш, я тобі шось подарую.
- Хочу, дрібниця а тобі приємно буде.
- Ти мені всі ключі віддала, так шо виконаю.
- Якщо можна зробити копію, то значить не в одному екземплярі, - сказала Хвея, і знов гигикнула.
Укотре почулося волання.
Кілька днів потому Хвея спустилася у льох. Павуки радісно заворушили лапками. нова шовкова тканина, тонка і легка як павутина, лежала на підлозі.
- Краса! - задоволено зітхнула Хвея, уже уявляючи всю глибину вирізу нової сукні.
казочка написалася сама, файно шо ноут був зо мном.
читайте.
Хвея почервоніла, вона дууууже рідко червоніла. Так шо ніхто від неї такого і не сподівався.
Отож Хвея почервоніла.
Клієнтка цього не помітила і продовжувала торохтіти без зупину далі:
- А якшо там труп… труп отої моєї попередниці??? Весь у крові… страшний труп…
- Та який там труп! - ліниво перебила її Хвея.
- Точно! - вигукнула інша паночка у розкішній сукні, - там багато трупів… не один, ні. Ціла когорта закатованих тіл… вони всі у крові і мертві зіниці витріщаються на ці кляті двері… а цей ключик, оцей, - вкотре затрясла ним перед Хвеєю, - він свідок... він доказ... він моя мука і моя остання надія.
Хвея не відводила очей від сукні клієнтки. Ні, вона не заздрила. Володарка та уважна читачка психопатології не могла опуститися до такої патології як заздрість. Вона просто вирішила, що за будь-що матиме сукню ще кращу. І шоб тканина тонша. І шоб прозоріша. І виріз побільше, і…
- Вистачить себе накручувати! - рішуче промовила Хвея, звертаючись невідомо до кого, - нема там трупів. Жодного трупа!
- Точно? Тоді може я зайду? - з готовістю відгукнулася панянка, - я ж таки господиня!
- Господиня, - втомлено погодилася Хвея, - а твій господар наказав тобі туди не йти. То якого біса???
- Але ж він… може… просто…
- Сліз можеш не лити. На мене вони не подіють. А от морда опухне. Твоя до того ж.
- Ти мені допомагати будеш чи ні? А то сидимо і балакаємо, балакаємо, - набурмосилась панянка.
- Балакати нема чого. Сказали не заходити, от і не заходь.
- А мені цікаво. От якби в тебе були заборонені двері, а до них ключ… ну от невже б не зайшла???
- Не зайшла. Он двері бачиш? - кивнула у бік власної лабораторії Хвея, - я в них і не потикаюся, хоча вони й відчинені.
Деколи брехати не тільки можна, а й треба. Такого у психопатології не писало, але протягом роботи з людьми Хвея сама дійшла до такого висновку.
- Справді? - загорілись вогнем допитливості очі у панянки.
- І не надійся. Сказано ні, знач не полізу, - холодно виголосила Хвея.
- А якшо в тебе там труп? Чи навіть два…
- Вистачить! Що ти до трупів прив’язалась??? Не буду я тобі допомагати. Не хочу. Проблеми нема. Сімейне життя стабільне. Чоловік задовольняє. Маєток маєш нічогенький, одну тіко північну вежу поки прибереш... - Хвея прикусила язика, але панянка не зреагувала.
- Так, північна вежа так. Знов тра стіни від моху чистити. І павутиння зі стелі знімати…
- Павуків у підвал зганяй. Хай там конкурси влаштовують. На плетіння павутини. Від заздрості переможцеву павутину вони ж самі розірвуть і заново почнуть. Так шо і тобі роботи менше, та й їм розвага, - глибокодумно мовила Хвея.
- А може я зайду? І хоч одним оком???
- Ні, я сказала! - рявкнула Хвея.
- Ой, у тебе ж такі інтонації, як у мого, коли він злиться, - перелякано заявила панянка, - добре у тебе бороди нема, - поспіхом додала вона, - синьої, - і захихотіла.
- Скажи дякую, що в нього є! - пирхнула Хвея, але тут взяла себе в руки.
- Ну а все-таки, - знов почала крутити в руках ключ панянка.
- Дай-но гляну, - рішуче забрала в неї ключ Хвея. Розглядала. Потім відвернулась. Ніби до вікна, шоб на світлі роздивитися. А насправді витягла з кишеньки інший подібний ключ, замінила їх.
Віддала.
- Старі речі у нього там, - вагомо виголосила Хвея, - різний мотлох який викидати шкода, а показувати всяким неврівноваженим особам, - і гордовито пирхнула…
Панянка стерпіла ці слова, але тут же відкрила рот, та Хвея її перебила:
- А ключик - то перевірка. От заглянеш, а він чарівний - відразу знак господарю буде. І тоді нарешті труп з’явиться. Про який ти так мріяла. Твій, - з невимовною насолодою у голосі зиркнула Хвея на панянку.
- Думаєш? - невинно закліпала віями та.
- Упевнена! - загрозливо рявкнула Хвея.
- Ну от! Знову у тебе такі ж інтонації…..
Пізно вночі Хвея приземлила елегантну мітлу на північній вежі. Замок спав. А ті сторожові, що не спали, заснули від сонного порошку, дбайливо розсипаного Хвеєю ше на підльоті до маєтку. Лише внизу, у таємній кімнатці скрізь шпарину ледь пробивалось світло. Хвея, залишивши мітлу на сходах, підійшла до дверей, витягла ключ і спокійно відчинила їх. Зайшла. Мить панувала тиша, потім почулося волання. Чоловічий голос довго і нудно обурювався, аж поки його не перебив владний і погрозливий жіночий.
Хвея сиділа на стільчику, спокійно мотляючи ключем.
- На, - кинула вона його Синій бороді, - а то раптом додумається твоя копію зробити.
- Ну не всі ж тіко і мріють, щоб порушити мій наказ!
- Я нічого не порушувала. Я просто копію зробила. Свого часу, - дістала вона ше один ключик і жбурнула в кремезного чолов’ягу з густою бородою.
- Але ж не заходила???? - заревів він.
- Та ні, тіко ото зараз. І мушу сказати, шо чогось такого я і чекала, - Хвея встала і пройшлась біля столу, заставленого пляшечками та пробірками, - ти б індиго більше додавав, - мовила вона, - щоб відтінок синіший був.
- Мене і такий влаштовує, - буркнув не дофарбований Синя борода. Ліва частина уже була намащена фарбою, а от права - ще ні.
- Як си хочеш, -стенула плечами Хвея.
- А де взяти той індиго? - нерішуче прохрипів той.
- Я тобі вишлю. По старій пам’яті, - миролюбно кинула Хвея.
- От спасибі, - він помовчав. - От тіко уяви, ти ж могла бути господинею цього всього!
- Ну вже дякую - пирхнула Хвея, - мені вистачило практики з магічної зоології у твоєму замку.
- Але ж роман у нас був такий…. - почав синя борода.
- Був і минув, - відрізала Хвея, - а твоїй я не той ключ дала. Так шо не переживай. Як спробує вона ним ці двері відчинити - ти відразу дізнаєшся.
- Як? - уже добродушно поцікавився Синя борода.
- Борода у тебе чухатися почне, - гигикнула Хвея, - ну все, полетіла я. А то справа невдала. Грошей не отримала, бо нічим твої не допомогла. Тіко от вночі політала. А зиску - жодного.
- А хочеш, а хочеш… хочеш, я тобі шось подарую.
- Хочу, дрібниця а тобі приємно буде.
- Ти мені всі ключі віддала, так шо виконаю.
- Якщо можна зробити копію, то значить не в одному екземплярі, - сказала Хвея, і знов гигикнула.
Укотре почулося волання.
Кілька днів потому Хвея спустилася у льох. Павуки радісно заворушили лапками. нова шовкова тканина, тонка і легка як павутина, лежала на підлозі.
- Краса! - задоволено зітхнула Хвея, уже уявляючи всю глибину вирізу нової сукні.