Роман з дощем
Це скоріш за все сучасна українськая щоденникова проза поза літературним діскусом. У жанрі псевдощоденника з елементами так званих "текс новел" або "мобільних оповідань".
Хоча сучасній прозі притаманна безсюжетність, уважний читач все ж таки сюжет тут знайде. Хоча його й розмазано по життю героїні, як кашу.
РОМАН З ДОЩЕМ
Частина перша
ЕФЕКТ ОЗЕРА
Кажуть, що у листах пишуть про погоду люди, яким нема про що розмовляти. Це не так. Погода - це важлива складова інтимного життя. Наприклад, у мене воно складається взагалі тільки з погодних умов. Ці умови трапляються зі мною повсякчасно. Вони розтрощують градом скло у будинку, заносять автівку снігом, висушують спекою. Від них в мене загострення вірусних інфекцій, обмороження, носові кровотечі, сонливість та лінощі. Від тривалості світлового дня залежить моя працездатність та бажання гуляти містом. Головні болі, натхнення, закоханість, - все трапляється у час або вовняних шкарпеток або молодих бруньок, гарячої кави або холодного пива, дотику прохолодних міських фонтанів або сліпих засніжених світлофорів. Погодні умови оживлюють ностальгію і спогади, додають смаку і барви життю та надихають на написання «коротких повідомлень».
На екрані смартфона зеленою стрічкою надходить від нього довічне питання:
- Як ти ся маєш?
«Я без тебе старішаю», - набираю я. Але хіба це новина? Витираю.
- Мінус сім, зимно, грію машину.
Бігла на роботу, бо переписувалась з тобою до ранкових зірок, й забула рукавиці і шапку, і тому у мене тепер змерзлі вуха. Я намагаюсь відігріти їх руками, але миттю змерзають пальці. Тоді я затискаю руки у теплому поліестері штанів і відігріваю їх, але в мене знов змерзають вуха.
- Так, я зрозумів :)
- Людині не можна самій. Бо в неї змерзнуть вуха.
Радіо «Північне побережжя» грає ритмічний джаз, і від цього здається ніби у машині щось зламалось і поцокує. Я живу тут вже понад рік, під покривалом озерного ефекту на надбережжі, де понад містом завжди пливуть різнокольорові оболоки і неодмінно йде дощ.
Весна сюди теж прийде, але не зараз, а коли-небудь. Мабуть, коли володар Підземного світу відпустить свою бліду дружину Персефону відвідати мати, що тужить за нею, богиню шлюбу і землеробства, на честь якої тобі надали ім'я. Потім молодий бог вітру Зефір приведе землю до літнього сонцестояння, все аби його кохана, прикрашена трояндами Флора мала затишок під його заступництвом. І не буде ні бур, ні злив, ні заметілей. Тоді зустрінемось ми, і будемо розмовляти захлинаючись, заливаючись сміхом, будемо згадувати, мріяти, сперечатися, доводити приклади і аргументи, згоджуватися, миритися, читати вірші, цитувати класиків, грати словами, займатися словотворчістю, лякати один одного страшними пригодами, вигадувати хто зна що, жалітися на хвороби, вихвалятися, повчати, перебивати, а у проміжках накидувати одяг, наливати чай, скидувати дзвінки, - і так усю цілісіньку ніч.
І за вікном непомітно почнуть квітнути сади Едему, і на дах злетяться з музичними інструментами ангели. Проте, ти не віриш у ангелів, ні у грецьких богів, ні у самого чорта, ти віриш тільки у прогнози погоди, тож я пишу тобі достовірно.
Частина друга
ПРО ПОГОДУ У ІНТИМНИХ ДЕТАЛЯХ
***
Біля озера кожен день сонце, але й дощ також кожен день. Зранку був морок і злива, густа гаряча кава, ріки парасольок і непереглянуті повідомлення. Але тепер на вулиці потеплішало, і все лисття, що зіставалося на ясенях, побарвилось кольором іржі.
«Світ, подари мені посмішку», - співала на саморобному відео миленька дівчина, хоча у неї вже була посмішка. Дуже приємний голосочьок, и воллосся жовте і довге, як висихаючий струмок. Тільки Фройд, мабудь, знав би, чому учора вона наснилась мені у вигляді кошмара. І ось мені сниться, що я в домі, де важке столове срібло на вишневих столах, сходи з балюстрадами і кришталеві люстри, а за вікном лисття летить жовте, але тепло, бабине літо. І я з цієї домівки ніяк не можу вийти. У шафах сукні, на полицях парфуми, за прозорими вікнами хитаються в'язи і клени, відчувається присмак лака. Біля виходу жінка циганка у хустині пропонує купити зчорнілі прикраси, а вони мені зовсім не подобаються.
- Ось бачишь, - протягуе мені сережку подруга, - це була срібна виделка, але за однієї средньої виделки можно зробити багато прикрас.
- У мене не проколоті вуха, - кажу.
- Як це так? - дивується вона, - А чому?
А хто його знає. За вікном лисття летить жовте, тепло, бабине літо.
***
Мені вже зробили ультразвукове дослідження. Сиджу у кав'ярні.
- Як погода? - питає він з іншої сторони планети.
- Погода надзвичайна: осінь, сонце, навкруги люди і коти.
- Як ся мають коти?
- Їдять сирне тістечко. А я їм морков'яне.
- Не буває моркв'яних тістечок та котячих кав'ярень.
- Погуглі.
- Насправді :/
- Отож.
Мені вже зробили ультразвукове дослідження. Сиджу у кав'ярні «Кавакот». Хлопець з сусіднього столу дивиться, як я витираю шию серветкою від залишок гелю.
***
Мінус три, перший мороз. Ось мої шапка та зимова куртка, вони зовсім не змінились з минулого року. У кишені знайшла трохи гривень, квіток на перший номер трамвая, «копійку», та чиїсь телефонні номери. Трава пухнаста з памороззю, небо блакитне, сонце світить у всю міць. Чисто-жовте лисття злітає з берези.
Мені сказали, що по ультразвуку нічього не зрозуміло, можна зробити біопсію, але скоріш за все там теж нічого не буде зрозуміло. Потому, ми нічого не будемо робити.
***
Нарешті прийшов листопад. Тільки третья година, але темрява довічна і абсолютна. Зараз, мабуть, піде дощ, а може навіть сніг... Проте ні, пішли шишки з великих ялинок. Нас із собакою Білкою завалило шишкопадом. Сьогодні уночі я зрозуміла, чим відрізняються плоскогубці від пасатижів: плоскогубцями не можна ведвернути кришку на пляшці, а пасатижами можна.
***
Темний і вологий місяць листопад - найкращий для кави і повільних сніданків.
- Пам'ятаєш, у Криму влітку на лавочці сиділа жінка з табличкою «Даю совєти»? - хочу зробити я одне зауваження.
- Ні.
- А... пам'ятаєшь портвейн «Алушта»? - передумала я робити зауваження.
- Так. Була літня злива. Вона тобі дуже личила.
У приморському парку всі фонтани плакали, а не струмували, бо не вистачало води, а небо тільки прикрашало землю дощем, а не живило.
***
Дощ має безліч відтінків, запахів і дотиків. Від лагідних і теплих, коли не ясно чи це дощ, чи то ангел зненацька торкнувся твоєї руки, серпанкових і затишних, із запахом багаття і присмаком ягід, - до зливових, гучних і жорстких, що стьобають землю канчуками та змивають з неї сліди, насіння, ґрунт, що заганяють людей під піддашшя магазинів, набивають різнокольорові вітрила парасоль, а потім випаровуються довго і задушливо з теплих асфальтів. Від страшних сільських гроз, коли ліс гуде, і вітер зриває гілки з дерев, що схиляються до землі, і не можна бігти навпростець крізь жовте поле у волошкових бризках, а тільки довгою дорогою повз вишневих садів, доки дощ не наздожене тебе, і ти не змокнеш до останньої нитки, - і до обридливої, нудної, меланхолічної міської мряки, у якої ніколи не буває веселок, а тільки нескінчене сіре небо з усіма відтінками олива й сталі.
Звуки дощу через сон, по склу, по асфальту, по листю, музикою або ревінням. З дощу та під ринву, не коли просять, а коли косять. Чи може це ти зливою линеш до мене, золотим дощем, як до рудоволосої клімтівської Данаї, що зачинає у безтурботному сні, сама у позі ембріону? Навіщо ти узяв мене за дружину та залишив одну, бездітну, у країні дощів. Навіщо хочеш щоб я писала тобі про сни і полярне сяйво, про хвороби і відображення у дзеркалах, про собаку Білку, краєвид з вікон, ціни на молоко та про апостола Марка і його крилатого лева у венеціанському соборі?
Хіба твій спокій важливіший за мою мрію?
***
Мені надійшло повідомлення:
- Що цікавого було у газеті? У мене творча криза.
- Але три години ночі... Добре. Пишуть, що сталась бійка, у зв’язку з чим розшукують срібний автомобіль БМВ, схожий до цього поданого на фотографії.
- Може це вони так авто рекламують?
- То давай тебе теж у розшук подамо: «Розшукується талановитий письменник». Анфас. Профіль. Потилиця.
- «Письменник розшукує надхнення».
- І сумління. Три години ночі... А які особливі прикмети у надхнення? Чи, може, ти його ніколи не бачив?
- Давай, краще, пиши мені про погоду.
- "У місті у неділю буде минус п'ятнадцять."
- Добре, що мене у тому місті не буде.
- "У будинках для безпритульних виделять додадкових міст, будут патрулювати вулиці і заохочувати людей йти до точок обігріву. Цілодобово працюватиме метро і великий торговельний центр, щоб безпритульні насмерть не змерзлі на вулицях." Чи це не чудова історія про холод, що збирає під одним дахом знедолених людей? Натхнення - це небайдужість.
- Як це ти вмієшь до всього прив'язати клімат.
***
У Бостоні без упину йде дощ, холодний, немилосердий. Дуже мокрий, так, значно мокріший за решту дощів. Різноспрямований вітер, глибокі калюжи, річні струми, і маленька, легка, подорожня парасолька. В готелі волого, унизу брижчать столові прибори, волосся пахне готельним шампунем з парфумом апельсину. Здається, я застудилася, і мене лихоманить.
- Пам’ятаєшь, ти писав, що не зрозумів фільм «Соляріс».
- До чього це ти?
- Я до зливи, що струмтить зі стелі. До вічної, невпинної, холодної зливи.
- А у мене сонячно.
***
У бостонському музеї затишно і темно. Виставка японского живопису під аспірином. Змерзлі сутінки, вітер, нахилені чорні силуети людей з жовто-гарячими ліхтарями, світлі кола парасольок-вагаса, - все густо перехрещене зливою. А далі - «один з відомих карєвидів Едо», старовинної столиці Токіо: люди, захоплені зненацька дощем і художником, біжать по мосту, а понад ними теж саме, що й за вікном, - срібло, антрацит і перламутр. Вологість на картині захищена музеєм від вологості за вікном, а між ними я, напроти статуї довічно щасливого Будди, кашляю і горю, і мені теж, як йому, майже все одно, аби хто-небудь приніс склянку гарячого саке. І тоді аби день до вечора.
***
Авіакомпаніі то є найкращі місіонерськи компаніі.
- Вже дома. Ніколи більше не буду літати.
По дорозі забігла за молоком та хлібом, у квартирі чисто, тепло і затишно. Трьохповерхові будівлі обступили двір, і, мабуть, зовнішнього світу зовсім немає, а є тільки вечерня синя мла з акварельними плямами ліхтарів і вікон, і легке солоне повітря, і вітер, що несе по небу нові хмари. Добре бути вдома. Бідне собача схуднуло і подичавило, півдня скиглило і лизало мені ноги, та я її не проганяла, а підгодовувала сухарцями і казала, яка вона вродлива та розумна.
***
Увечері йшов сніг, а падав дощ. Сніг - по калюжам. Білим - у бруд. Зранку вже було мінус сім, і сніг лежав до усіх чотирьох Білячих колін. Собака гуляв у пальті. Як це собача ще живе, після всього, що вона вкрала і з'їла: плитки шоколаду, клей, антибіотиковий крем, жменю ручок з чорнилом, книжки, шкіряний гаманець з усім, що там було. Це дуже щаслива, живуча і любима тварина.
Радіо «Північне поберіжжя» передає різдв'яні пісні.
- На вулиці до безглуздого холодно. Мінус дев'ятнадцать.
- Це неприпустимо і обурливо, - згоден він.
***
Мені знову робили ультразвукове дослідження, кажуть, - без змін. Стабільно незрозуміло. Кажуть, то є добра новина.
Нас вчили, що людина заслуговує на те, щоб померти з надією. Але з надеєю на що? На те, що смерть виявиться сном, що опаде як цибуляче лушпиння? Знаєш, що відрізняє мене від тебе більше, ніж набір хромасом?
Це те, що мені роблять ультразвукове дослідження, а тобі - ні.
Я знаю, як торкається шкіри теплий медичний гель, його дотики мерзенні і чужі, потім тиснення сенсора, спочатку легкі, потім сильніші, і, нарешті, - «результати будуть протягом тижня».
І ось ти бачиш довоколо себе, що ця осінь взагалі-то несказанно чудова, з її перламутровим небом, графічними деревами, що обтрусили листяни ширми міста, оголіли його архітектуру, і звуки амбієнтного техно з вікна, і вологе, свіже повітря. І перед тобою усі можливості, що є на світі. І це правда, що посмішка - найкращий макіяж, і що інтерес до життя - це одне з найбільших задоволень, і ти хочешь жити у повну силу у цьому, без сумнівів, найпрекраснішому світі. Подорожувати, писати, фотографувати себе на телефон, ходити на лижах, співати у церковному хорі, фарбувати губи, складати вірші, для того, щоб у цей відрізок часу, до наступного медичного дослідження, встигнути витрясти свої кишені, перекоштувати усі страви, роздати людям свої думки, ніжність, любов.
А ти нібито не живеш, а їдеш у транссибірскому експресі, і твоя станція підкотиться до вікон сама по собі, коли-небудь, може за два тижні. Ти засував валізи по полицях, розвісив рушники, посунув завіски, але твоя колія на вічному ремонті, і ти вже встиг забути, куди і навіщо їдешь. Тобі невідоми дотики смерті, мерзенні та чужі, як теплий медичний гель, тому ти не поспішаєш жити.
Це найбільша наша різниця.
***
Вже немає такого поняття: «вибігти, викинути сміття». Натомість є інше поняття: одягти шапку, пуховик, рукавиці, замотати обличчя у шарф, одягти дві пари шкарпеток, черевики від Харлей Девідсона, які не бере сіль, і йти, переборюючи лютуючу стихію, назустріч труднощам і небезпечності, навпростец по заметам і завалам, провалюючись до пояс у сніг, промерзаючи до болі в очах, хто зна у яку далечинь, хрускоча від морозу стародавнім пуховиком відмінної якості, все для того, щоб звільнити трохи міста за для нового сміття.
***
Мені надійшло нове повідомлення:
- Коли ти приїжджаєш?
- У п'ятницю буду в Україні. Що з собою брати?
- Візми велику парасолю.
- Без парасолі не впізнаєш?
- Хто його зна.
- Май на увазі, я буду бліда, як Софіївська дзвіниця, у хворобливому стані, вдягнена у абищо від Кельвін Кляйн, з обрізаною косою по саму потилицю, але така ж сама лагідна і м'яка.
- Ти що на дієті?
- Яка дієта? Я їм аби вижити. Як бачишь, виходить.
***
Позаду трьохповерхового будинка розпластувався величезний оголений в’яз. Здається ніби у дома оленячи роги. Три оленячи будинки обступили двір, захаращенний різнокольоровими машинами, що притулилися до тротуару як телята до коритця. Поміж них шимгають бурундуки та білки, а що до решти - дика відлюдна тиша. Пам'ятаю пісня була у Вадима Самойлова: «Подумать только єслі б нє январь, То етот снєг, возможно, бил би лівнєм...» Звєнящім... і чогось там, как слова, в... якійсь там, не пригадую... молітвє. Але ось і січень, і дощ, але зовсім не як молитва, а як брудна п'яна сварка у «разлівочной» позаду кіосків, де до горілки безкоштовно дають шматок лимона.
***
Йому надійшло нове повідомлення:
- Рейс затримують.
Або ти подалаєш страх, або страх зруйнує тебе. Ти сам на сам зі своїм страхом, ніхто не допоможе і не пожаліє. І ніхто не зрадіє за тебе, коли ти переможешь.
- Коли наступний?
Навпаки, тобі будуть казати: не стрибай зі скелі. Будуть робити все, щоб ти пійшов похиливши голову, мовчки, викінув білий прапор. Щоб усе життя шкодував, що не був сміливим, і шукав собі виправдання у чиємусь кинутому «ти не зможеш».
- Через чотири години.
Чи знаєшь, як маленькі діти у дитячому будинку заколисують самі себе, гойдаючись у ліжках? А чи знаєшь, як дорослі жінки вміють себе заколисувати, коли застоються наодинці зі своїм страхом?
- Чекаю на тебе, дівчинко моя.
***
У Київі дощить. Нічього не видно, окрім сірих і чорних оболок та рожевих абрисів багатоповерхівок. Сьогодні мокнула на Хрещатику, на Михайлівській, на Десятинній і на Подолі. Потім брьохала по воді від Арсенальній до Лаври, до самих Дальніх печер, а потім назад, по старій бруківкі до кав'ярні.
Треба знову вчитися дотикам. Це не олійне прохолодне скло телефону, не гладка поверхня податливої клавіатури, не комфортний бавовняний одяг, не льодяна злива, це дотики коханої людини. Людини, що чекає саме на мене:
- У мене є солена кава та розмоклий бутерброд, - каже він.
- Моя улюблена їжа.
- Я знав.
Він не торкається.
Кава насправді солена.
- Чому ти смієшься?
- Нічього.
- Розповідай.
- Та просто. Кава солена, мабуть розчинна.
За сусідніми столом жінка у береті зі стразами підводить очі до неба.
Він не торкається. Відкинувшись на спинку стільця дістає сигарету і теж починає посміхатися.
- Як твоє чудовисько?
- Вона не чудовисько.
- А хто?
- Маленька красуня.
Ми удвох майже сміємося. Він нахиляється до столу, гасе сигарету. Але він не торкається.
Жінка у береті читає Бродського, повернув до нас обкладинку книги.
- Як тобі така погода?
- Я звикла. Мені все одно.
- А у мене черевики наскрізь змокли.
- Тож, може підемо?
Він складає ложку і серветку до білої тарелки з залишками кави і дощу, кладе поруч гроши. Ми виходим зі столу, і він бере мене під лікоть.
Я кажу:
- Наша сусідка, мабіть, вважала нас за мажорів.
- Я і є мажор. Тобі не холодно?
- Трохи.
Він бере розв'язаний пояс мого плаща і каже:
- Краще застібни.
Я застібаю мокрими пальцями плащ, і мені знов смішно, бо зовсім незрозуміло, що він насправді хотів сказати. Вільний мокрий вимитий Київ вдалені займається веселкою, стає парко і весело. І ми більше не розмовляєм, а тільки посміхаємось.
***
Погода льотна. Жодної хмари на ясно-червоному небокраю летовища. Осяйний безсоромний схід сонця і чисте небо. Затишно і спокійно.
- А ще я хотіла обсудити Франкла.
- Якщо ти хочешь, то...
- Та ні, наступним разом.
Через місяць у мене знов ультразвукове дослідження.