Львівський Експрес
Шість, а останнім часом і сім з гачечком годин як на Різдво чудять щось із моїми спогадами, думками, настроєм , зовнішнім виглядом. Єдина особливість треба бути на борту цього змія, який набирає швидкості і аж розгойдується по непристосованій для такого марафонця колії.
Експресом я вперше поверталася до Львова після майже двомісячного самостійного перебування у гігантському лігві князя Кия (о, так, це було надзвичайне полегшення)
З експресу маю двох добрих друзів і ми навіть виручали один одного у тяжку годину.
В мене навіть є експресова книжка… Тобто таких книг багато, але є одна, де усі сторінки між палітуркою прочиталися в експресі. "Ніколи в житті" - отак вона називалася. То Макароля десь віднайшла і вручила мені для подолання сердечних потуг Катаржину Грохолю. Дамське чтиво із феміністичним підтекстом, але геніальними польськими зворотами, що змушували мене хихотіти ледь не на кожній сторінці, зробило своє благе діло і я зійшла на перон вокзалу у доброму гуморі і здоров’ї.
Експрес віз мене додому після триденної лихоманки у час H1N1. Бронхіт вирішив вчепитися мого передсесійного організму своїми гарячковими клешнями саме в переддень політичного піарування і дефіциту марлі. «На західному фронті було без змін», а Макароля, схожа на Джузепе Москаті у час виверження Везувію (ми ж тоді ще не знали, хто це, але все ж), вдихала у мене життя у вигляді таблеток, чаю і салату із різних сортів цибулі. В той карантинний експрес, я найбільше боялася видавити скрипучий крик легень, але на щастя зустріла Василинку і час згаявся у розмовах і читанні Швейка.
В еспресі їхалося з багатьма людьми. Бувало, що заходила в нього і зустрічала купу знайомих. В експресі Іринка дала мені послухати Morphine і їхні кілька пісень стали просто символом величенького часовідрізку. Цьогорічний експресосезон відкрився не менш красиво, хоч і читався вже не Швейк і не Грохоля, а книженція про успішну німецьку демократію. Як варіант можна було скоситися на більш приємні Жаданинські рядки, або того, хто сидів поруч, але то не для цієї оповіді.
А от крайній мій експрес був не менше чудернацьким. Я взяла собі у дорогу "Хозарського словника" і з захопленням саме читала про Петкутина, як юне створіння, що сиділдо поруч, із серйозним виглядом спитало, чи цікава книжка. Хлопцеві явно не було, чого робити до Шепетівки і він почав свій допит, мережачи його розповідями десятикласника, який проте вже дорослий, бо аж на першому курсі технікуму. Дізнавшись, що мені явно не шістнадцять, його дивувала моя українська (і як це я за стільки років в Києві не стала говорити російською). Нашою розмовою я страшенно підняла собі настрій. Хлопця дуже цікавило все українське, хоча, здається, геть не цікавив процес набування того матеріалу у голові. Останнє питання, яке я від нього отримала було: "Розкажи. хто такий Степан Бандера і чого його одні люблять, а інші - ні". Ну, тут мені не вийшло розповідати тільки про Бандеру... Розповіла про Шухевича, Коновальця, а в кінці юний кіноман отримав пораду подивитися "Нескореного". Не знаю, як собі сприймати той просвітницький експрес, але було цікаво. Навіть згадалися два мої минулорічні учні Слава і Максим. Вони були десь його ж віку. Це ж ми з Макароликом теж колись обговорювали свої вчительські будні і те, як класно і медово на душі, коли ти помічаєш, шо щось із того, що ти віддаєш, потім повертається. Не знаю, чи тому юнакові запам'яться щось про Бандеру чи Шухевича і чи подивиться він взагалі якийсь із тих фільмів, а не висітиме вкантактє, але індекс "бажання щосьробіння" в мені трішки піднявся.
Як це, зазвичай, буває у Львівському експресі!