Жива вода Буковинських Карпат
Чернівецька область чомусь мало асоціюється з Карпатами. Але якщо потрапити хоч раз у тутешні гори та гуцульські села, неодмінно захочеться ще.
От і я, побувавши 2 роки тому у Виженці й на перевалі Німчич, не зміг довго втриматись, аби ще раз не повернутись у ці місця. Цього разу - з прицілом на Буковинські водоспади біля села Розтоки.
Від Чернівців до Розтоків 90 км, які можна проїхати приблизно за 3 години; така вже специфіка місцевих доріг. Деякі ділянки шляху між Вижницею та Підзахаричами настільки жахливі, що автобус витягував лише 5-7 км на годину.
Біля проходу на водоспади є своя зупинка, але я спочатку проїхав у самі Розтоки, із-за дерев’яної церкви.
Якщо ближче до Чернівців буковинські храми здебільшого хатнього типу, тут вони уже схожі на гуцульські: триверхі, хрещаті у плані. Конкретно ця - 1846 (1875?) року.
В одному стилі з церквою виконана і дзвіниця, що одночасно є брамою до двору.
Поруч будують великий новий храм, але в такому стані він уже років десять, певно.
А ще то було перше вересня, і зі школи по домівкам якраз розходились батьки й діти. На таке свято, здебільшого, гарно вбрані у вишиванки. Але як не крути, як же все-таки добре, коли у перший день осені не треба ні в яку школу, ні в універ, зате можна піти у гори, наприклад.
І я пішов - назустріч горам:
Весь відрізок дороги від Вижниці до Розток (і далі ще кілометрів десять) лежить у долині Черемоша. І хоча річка здебільшого не видна за деревами, на відкритих просторах охоче радує своїми краєвидами.
Буковинські водоспади розмістились компактним каскадом на річечці Смугарів та її притоках (тому друга назва - Смугарські), яка тут же, за трасою, впадає в Черемош.
Долина з водоспадами лежить на південь від дороги у східній частині розкиданих на багато кілометрів Розток. Усього їх сім, я знайшов п’ять; з першого разу, без провідника і з трошки брехливим навігатором, ніби непоганий результат.
Перший від дороги невеликий водоспад має назву Ковбер. У цьому місці річка тече фактично між чиїмись ділянками та городами, але пробратись до нього можна.
Десь поруч на лівій притоці є 10-метровий водоспад Сич, але то, здається, ще більше углиб приватних володінь. Я ж пішов далі проти течії Смугарова, який по мірі підйому звільнявся від дворів навкруг себе. Річка типово гірська, з порогами та обривами.
Наступний водоспад - Нижній Гук, що складається з кількох каскадів загальною висотою 9 метрів. Так він виглядає зі стежки:
Але можна підійти і ближче.
Іще вище - водоспад Ворота, і дійсно-таки схожий. Тут стає видно, що вода справді камінь точить, і то не тільки приказка.
Щоб пройти далі, хтось приладнав дерев’яні східці, а до того там стояла… табуретка. Милота.
За Воротами село остаточно закінчується, є тільки ліс навколо, річка і стежка, що перекидається то на один, то на інший берег, а то і зовсім зникає: тоді можна чалапати тільки по воді.
Тому не такою вже і безглуздою ідеєю було знову йти в гори в капцях, хоч ноги одразу висихали.
Як нагорода за підйом, іще два ефектні водоспади. Середній Гук:
І Великий Гук. Відповідно до назви, він і найвищий - 19 метрів:
Ще десь має бути 5-метровий Верхній Гук, але далі стежка не виглядала прохідною, і я повернув назад.
Чарівна Гуцульщина:
Вернувся до траси та пішов пішки 4 кілометри до Підзахаричів. З дурною головою і ногам проблема… Але там над дорогою так само в’ється Черемош, а навколо такі милі й зелені Карпати, що воно було того варте.
Першою у Підзахаричах стає видно церкву:
І хоча з дороги здається, що вона невисоко, насправді треба видертись на пристойний пагорб. Зате звідти, як на долоні, розкішні панорами з Черемошем. Звідки я прийшов:
А це погляд на південну околицю села. Фігурки на березі - тутешні школярі, що також уже відбули день знань і гайнули до річки. І, незважаючи на відстань, мене теж помітили.
Церква Святого Василя (1876) дуже схожа на Розтоцьку - така ж гуцульська триверха із широкою навою. Тільки тут настільки зашита в бляху, що й не видно, що дерев’яна.
Особливість Підзахаричів у тому, що довгі десятиліття єдина дорога з села до великої землі пролягала через перевал Німчич, а отже, взимку і в погану погоду її не було взагалі. Така ізольованість допомогла зберегли старий уклад життя та народні традиції.
Є тут у центрі і відповідні музеї; але я так і не зрозумів, де в них центр, і пішов навмання верхом села. І тут воно все одно надзвичайно колоритне:
Над хатами так само нависають гори, і хати деруться на них:
Вернувся назад на трасу і до Черемоша.
Далі дорога перескакує то на один, то на інший берег річки, таким чином виходячи то в Івано-Франківську область, то назад у Чернівецьку.
На підході до села Тюдів на нас чекає іще одна пам’ятка, цього разу природня. Це Сокільська або Тюдівська скеля, яка 100-метровою майже вертикальною громадиною нависає над дорогою. І це ще один приклад того, як вода точить камінь, адже такий її вид - результат вікових зусиль Черемоша.
Тут же з гір стікає річечка Сикавка, яка утворює однойменний водоспад, над яким - пам’ятник Шевченку. Пам’ятник сучасний, але взагалі з’явився на цьому місці ще у 1896 році, чи не перший в західній Україні.
Можна піднятись на майданчик над водоспадом, звідки відкривається черговий вид на меандр Черемоша та гори за ним. Але на той день він останній - час спускатись до дороги та ловити попутку до великої землі.
У Чернівцях я того разу й не затримався фактично, повечеряв і на поїзд. Тим часом центр міста почали захоплювати роботи, а місцеві дівчата й не проти.
І хоч то був перший день вересня, стояла пристойна спека, що аж коти почали плавитись:) Така осінь мені до вподоби.
От і я, побувавши 2 роки тому у Виженці й на перевалі Німчич, не зміг довго втриматись, аби ще раз не повернутись у ці місця. Цього разу - з прицілом на Буковинські водоспади біля села Розтоки.
Від Чернівців до Розтоків 90 км, які можна проїхати приблизно за 3 години; така вже специфіка місцевих доріг. Деякі ділянки шляху між Вижницею та Підзахаричами настільки жахливі, що автобус витягував лише 5-7 км на годину.
Біля проходу на водоспади є своя зупинка, але я спочатку проїхав у самі Розтоки, із-за дерев’яної церкви.
Якщо ближче до Чернівців буковинські храми здебільшого хатнього типу, тут вони уже схожі на гуцульські: триверхі, хрещаті у плані. Конкретно ця - 1846 (1875?) року.
В одному стилі з церквою виконана і дзвіниця, що одночасно є брамою до двору.
Поруч будують великий новий храм, але в такому стані він уже років десять, певно.
А ще то було перше вересня, і зі школи по домівкам якраз розходились батьки й діти. На таке свято, здебільшого, гарно вбрані у вишиванки. Але як не крути, як же все-таки добре, коли у перший день осені не треба ні в яку школу, ні в універ, зате можна піти у гори, наприклад.
І я пішов - назустріч горам:
Весь відрізок дороги від Вижниці до Розток (і далі ще кілометрів десять) лежить у долині Черемоша. І хоча річка здебільшого не видна за деревами, на відкритих просторах охоче радує своїми краєвидами.
Буковинські водоспади розмістились компактним каскадом на річечці Смугарів та її притоках (тому друга назва - Смугарські), яка тут же, за трасою, впадає в Черемош.
Долина з водоспадами лежить на південь від дороги у східній частині розкиданих на багато кілометрів Розток. Усього їх сім, я знайшов п’ять; з першого разу, без провідника і з трошки брехливим навігатором, ніби непоганий результат.
Перший від дороги невеликий водоспад має назву Ковбер. У цьому місці річка тече фактично між чиїмись ділянками та городами, але пробратись до нього можна.
Десь поруч на лівій притоці є 10-метровий водоспад Сич, але то, здається, ще більше углиб приватних володінь. Я ж пішов далі проти течії Смугарова, який по мірі підйому звільнявся від дворів навкруг себе. Річка типово гірська, з порогами та обривами.
Наступний водоспад - Нижній Гук, що складається з кількох каскадів загальною висотою 9 метрів. Так він виглядає зі стежки:
Але можна підійти і ближче.
Іще вище - водоспад Ворота, і дійсно-таки схожий. Тут стає видно, що вода справді камінь точить, і то не тільки приказка.
Щоб пройти далі, хтось приладнав дерев’яні східці, а до того там стояла… табуретка. Милота.
За Воротами село остаточно закінчується, є тільки ліс навколо, річка і стежка, що перекидається то на один, то на інший берег, а то і зовсім зникає: тоді можна чалапати тільки по воді.
Тому не такою вже і безглуздою ідеєю було знову йти в гори в капцях, хоч ноги одразу висихали.
Як нагорода за підйом, іще два ефектні водоспади. Середній Гук:
І Великий Гук. Відповідно до назви, він і найвищий - 19 метрів:
Ще десь має бути 5-метровий Верхній Гук, але далі стежка не виглядала прохідною, і я повернув назад.
Чарівна Гуцульщина:
Вернувся до траси та пішов пішки 4 кілометри до Підзахаричів. З дурною головою і ногам проблема… Але там над дорогою так само в’ється Черемош, а навколо такі милі й зелені Карпати, що воно було того варте.
Першою у Підзахаричах стає видно церкву:
І хоча з дороги здається, що вона невисоко, насправді треба видертись на пристойний пагорб. Зате звідти, як на долоні, розкішні панорами з Черемошем. Звідки я прийшов:
А це погляд на південну околицю села. Фігурки на березі - тутешні школярі, що також уже відбули день знань і гайнули до річки. І, незважаючи на відстань, мене теж помітили.
Церква Святого Василя (1876) дуже схожа на Розтоцьку - така ж гуцульська триверха із широкою навою. Тільки тут настільки зашита в бляху, що й не видно, що дерев’яна.
Особливість Підзахаричів у тому, що довгі десятиліття єдина дорога з села до великої землі пролягала через перевал Німчич, а отже, взимку і в погану погоду її не було взагалі. Така ізольованість допомогла зберегли старий уклад життя та народні традиції.
Є тут у центрі і відповідні музеї; але я так і не зрозумів, де в них центр, і пішов навмання верхом села. І тут воно все одно надзвичайно колоритне:
Над хатами так само нависають гори, і хати деруться на них:
Вернувся назад на трасу і до Черемоша.
Далі дорога перескакує то на один, то на інший берег річки, таким чином виходячи то в Івано-Франківську область, то назад у Чернівецьку.
На підході до села Тюдів на нас чекає іще одна пам’ятка, цього разу природня. Це Сокільська або Тюдівська скеля, яка 100-метровою майже вертикальною громадиною нависає над дорогою. І це ще один приклад того, як вода точить камінь, адже такий її вид - результат вікових зусиль Черемоша.
Тут же з гір стікає річечка Сикавка, яка утворює однойменний водоспад, над яким - пам’ятник Шевченку. Пам’ятник сучасний, але взагалі з’явився на цьому місці ще у 1896 році, чи не перший в західній Україні.
Можна піднятись на майданчик над водоспадом, звідки відкривається черговий вид на меандр Черемоша та гори за ним. Але на той день він останній - час спускатись до дороги та ловити попутку до великої землі.
У Чернівцях я того разу й не затримався фактично, повечеряв і на поїзд. Тим часом центр міста почали захоплювати роботи, а місцеві дівчата й не проти.
І хоч то був перший день вересня, стояла пристойна спека, що аж коти почали плавитись:) Така осінь мені до вподоби.