Північна Львівщина, дика й колоритна
Похмурого серпневого дня я вирушив на північ Львівської області, де хотів побачити Сокаль та щось іще. «Щось іще» вийшло сусіднім селом Тартаків, де поки що тримається красивий палац Потоцьких-Лянцкоронських. У самому ж Сокалі пам’яток набагато більше, хоч і багато з них у поганому стані. Але, якби ж то це була біда тільки цього району…
Проблеми як доїхати до Сокаля взагалі не існує (рейс зі Львова через Червоноград - певно, найчастіший всередині області), а вже на місці можна упіймати й нечастий прохідний автобус на Тартаків, ну або 8 км на своїх двох чи автостопом. Арт на автостанції:
Палац знаходиться у колишньому парку, що виродився в хащі. До нього можна спокійно підійти через подвір’я школи по сусідству, хоча я умудрився пробитись через якісь нетрі з перпендикулярної вулиці.
У яких ледь не наштовхнувся на Аргіопу тигрову, яку в народі звуть просто павук-оса. Раніше такі траплялись тільки в Криму й близьких до нього спекотних районах, але із потеплінням розселились аж до вічно дощової Львівщини, як виявилось.
Паукан отруйний; хоч і не смертельно, але приємного мало, думаю. Ну і в які-то віки у мене вийшло нормальне макро-фото.
Але повернемось до палацу; його збудували у 1896 році коштом власника містечка Збігнєва Лянцкоронського, на місці замку Потоцьких 18 ст.
У радянські часи в ньому була школа, яка потім переїхала в типовий новобуд по-сусідству - таке часте й банальне для польських палаців в Україні явище… А добила його пожежа, не зрозумів, у якому саме році, але з тих пір це - страхітлива руїна, що дивиться на світ пустими віконницями й печальними застиглими обличчями приречених маскаронів.
У 2010 р. його передали в оренду на 49 років приватному інвестору з Волині, що за наступні 3 роки зробив тут рівно ніхера. Угоду розірвали, пам’ятка по ідеї повернулась на баланс громади села, та що з того.
Підвальні приміщення:
Іще погляд зсередини:
Ззовні поки тримається багато ліпнини.
Приречена краса з похиленим верхом…
Із парку вертаюсь в село, де близько до школи й палацу виросла дерев’яна церква з непропорційно великим куполом.
Звідси ж відкривається панорама півдня Тартакова, де є ще дві пам’ятки.
Першим подивимось величезний костьол Архангела Михаїла 18 століття (чи навіть кінця 17?). Донедавна він мав стан нічим не кращий, але зараз позитивна тенденція очевидна. Фінансують то все поляки (а раптом вони ще й палац потягнуть? бо на наших нема надії).
Старовинні мури та дзвіниця без дзвонів:
Церква Різдва Пресвятої Богородиці (1874):
Вертаюсь у Сокаль. На в’їзді в місто графіті:
Пішов до центру повз кладовище. Нові могили тут тісно переплелись зі старими.
«Директор уряду поштового»…
Цвинтар протягнувся уздовж вулиці Тартаківської, за якою - багатоповерхові мікрорайони. Мені було б моторошно з такими видами з вікон, а місцевим норм (бо не вперше на Галичині таке бачу).
- Петрику, ходи до вікна, помахай прабабці з прадідом!
Корпус міської лікарні кінця 19 ст. Відповідно до кольору, в народі так і зветься Червоною лікарнею:
Вулиця Шептицького, пам’ятник Шевченку. Тут все цивільно.
Але якщо повернути голову вправо, побачимо грандіозне незрозуміло що.
Як виявилось, це костьол, який почали будувати в 30-ті роки, але до початку Другої Світової не встигли. Так і став він храмом, і зараз також - незрозуміло що.
Функціоналізм у міжвоєнний період таки був популярний, але щоб настільки брутальний… Ну, принаймні така пам’ятка не забудеться.
Через площу Січових Стільців спустимось у парк. Тут видно, що місто було красиве. Було…
Бібліотек@:
Ренесансна церква св. Миколая у парку - найстаріший храм Сокаля, початку 16 ст.
Оборонною була і синагога, що тут же поруч. На відміну від церкви, їй вже нічого не світить.
Всередині традиційно жахіття і смітник.
Але так само, всупереч часу та бидлу, тримається її декор.
З парку повернемось на вулицю Шептицького, найбагатшу на пам’ятки. Тут Сокаль виглядає дійсно красивим.
Народний дім (19 ст.):
Будинок позичкової каси (1905; зараз Держказначейство):
Ратуша початку 20 ст., нині в ній також міськрада. Відремонтована недавно, але паршиво: фарба облізла, годинники стоять, металочерепиця взагалі не в тему. Якщо навіть на своє сідалище місцевим депутатам грошей не вистачило, то що говорити про щось інше…
Сокаль вже вступив у ЄС, а ви?
На хвилинку відійдемо з головної вулиці, щоб по сусідству глянути церкву Архангела Михаїла (1778-1835). Барокова, більше схожа на костьолик:
І вертаємось назад.
Масштабний греко-католицький храм Петра і Павла (1904-09):
Іще мурал:
Житлові будинки та інша старовина:
Контрастне сусідство:
Ще південніше спробував пробитись на берег Західного Бугу, щоб зняти чоловічий монастир на тлі води (він на протилежній стороні). Там все дике й занехаяне, культурно відпочивають сокальські алкаші; зате в хащах випадково знайшов те, що лишилось у місті від монастиря жіночого - вежу зі шматком оборонної стіни.
Ну а ось і чоловічий кляштор, точніше, його рештки.
Адміністративно усе, що на тій стороні, відноситься до села Жвирка. Але історично по факту монастир все ж нерозривно пов’язаний із Сокалем. Він виник у 16 ст., тоді як Жвирка - лише у 1885 році, із прокладанням залізниці.
Із мосту через Буг, як виявилось, види нічим не гірші.
У 1951 році після чергового пересування кордону Жвирка із Польщі відійшла до СРСР. Совки закрили кляштор, перетворивши на дім інвалідів, а згодом - колонію. Колонією він був і в Незалежній Україні, причому суворого режиму, тут утримували в тому числі довічно ув’язнених.
Монастир фактично знищила пожежа 2012 року. В’язнів згодом вивезли, а пам’ятку ніби намагались повернути на баланс громади… і якось так вона й зависла, нікому не потрібна. Чарівний білий лебідь над річкою перетворився на обвугленого привида з проваленою вежею та деревами на даху.
Західний Буг - не Південний, але теж по-своєму мальовничий:
Під стіни монастиря я все ж пройшовся (від мосту 1 кілометр), не те що б надіявся побачити там щось хороше. Кляштор за колючими дротами:
У дворі нікого не було, тільки аж за ворота долинав стійкий запах собачатини. Колишня святиня усе ще чекає свого порятунку, що з кожним роком виглядає усе більш примарним.
Проблеми як доїхати до Сокаля взагалі не існує (рейс зі Львова через Червоноград - певно, найчастіший всередині області), а вже на місці можна упіймати й нечастий прохідний автобус на Тартаків, ну або 8 км на своїх двох чи автостопом. Арт на автостанції:
Палац знаходиться у колишньому парку, що виродився в хащі. До нього можна спокійно підійти через подвір’я школи по сусідству, хоча я умудрився пробитись через якісь нетрі з перпендикулярної вулиці.
У яких ледь не наштовхнувся на Аргіопу тигрову, яку в народі звуть просто павук-оса. Раніше такі траплялись тільки в Криму й близьких до нього спекотних районах, але із потеплінням розселились аж до вічно дощової Львівщини, як виявилось.
Паукан отруйний; хоч і не смертельно, але приємного мало, думаю. Ну і в які-то віки у мене вийшло нормальне макро-фото.
Але повернемось до палацу; його збудували у 1896 році коштом власника містечка Збігнєва Лянцкоронського, на місці замку Потоцьких 18 ст.
У радянські часи в ньому була школа, яка потім переїхала в типовий новобуд по-сусідству - таке часте й банальне для польських палаців в Україні явище… А добила його пожежа, не зрозумів, у якому саме році, але з тих пір це - страхітлива руїна, що дивиться на світ пустими віконницями й печальними застиглими обличчями приречених маскаронів.
У 2010 р. його передали в оренду на 49 років приватному інвестору з Волині, що за наступні 3 роки зробив тут рівно ніхера. Угоду розірвали, пам’ятка по ідеї повернулась на баланс громади села, та що з того.
Підвальні приміщення:
Іще погляд зсередини:
Ззовні поки тримається багато ліпнини.
Приречена краса з похиленим верхом…
Із парку вертаюсь в село, де близько до школи й палацу виросла дерев’яна церква з непропорційно великим куполом.
Звідси ж відкривається панорама півдня Тартакова, де є ще дві пам’ятки.
Першим подивимось величезний костьол Архангела Михаїла 18 століття (чи навіть кінця 17?). Донедавна він мав стан нічим не кращий, але зараз позитивна тенденція очевидна. Фінансують то все поляки (а раптом вони ще й палац потягнуть? бо на наших нема надії).
Старовинні мури та дзвіниця без дзвонів:
Церква Різдва Пресвятої Богородиці (1874):
Вертаюсь у Сокаль. На в’їзді в місто графіті:
Пішов до центру повз кладовище. Нові могили тут тісно переплелись зі старими.
«Директор уряду поштового»…
Цвинтар протягнувся уздовж вулиці Тартаківської, за якою - багатоповерхові мікрорайони. Мені було б моторошно з такими видами з вікон, а місцевим норм (бо не вперше на Галичині таке бачу).
- Петрику, ходи до вікна, помахай прабабці з прадідом!
Корпус міської лікарні кінця 19 ст. Відповідно до кольору, в народі так і зветься Червоною лікарнею:
Вулиця Шептицького, пам’ятник Шевченку. Тут все цивільно.
Але якщо повернути голову вправо, побачимо грандіозне незрозуміло що.
Як виявилось, це костьол, який почали будувати в 30-ті роки, але до початку Другої Світової не встигли. Так і став він храмом, і зараз також - незрозуміло що.
Функціоналізм у міжвоєнний період таки був популярний, але щоб настільки брутальний… Ну, принаймні така пам’ятка не забудеться.
Через площу Січових Стільців спустимось у парк. Тут видно, що місто було красиве. Було…
Бібліотек@:
Ренесансна церква св. Миколая у парку - найстаріший храм Сокаля, початку 16 ст.
Оборонною була і синагога, що тут же поруч. На відміну від церкви, їй вже нічого не світить.
Всередині традиційно жахіття і смітник.
Але так само, всупереч часу та бидлу, тримається її декор.
З парку повернемось на вулицю Шептицького, найбагатшу на пам’ятки. Тут Сокаль виглядає дійсно красивим.
Народний дім (19 ст.):
Будинок позичкової каси (1905; зараз Держказначейство):
Ратуша початку 20 ст., нині в ній також міськрада. Відремонтована недавно, але паршиво: фарба облізла, годинники стоять, металочерепиця взагалі не в тему. Якщо навіть на своє сідалище місцевим депутатам грошей не вистачило, то що говорити про щось інше…
Сокаль вже вступив у ЄС, а ви?
На хвилинку відійдемо з головної вулиці, щоб по сусідству глянути церкву Архангела Михаїла (1778-1835). Барокова, більше схожа на костьолик:
І вертаємось назад.
Масштабний греко-католицький храм Петра і Павла (1904-09):
Іще мурал:
Житлові будинки та інша старовина:
Контрастне сусідство:
Ще південніше спробував пробитись на берег Західного Бугу, щоб зняти чоловічий монастир на тлі води (він на протилежній стороні). Там все дике й занехаяне, культурно відпочивають сокальські алкаші; зате в хащах випадково знайшов те, що лишилось у місті від монастиря жіночого - вежу зі шматком оборонної стіни.
Ну а ось і чоловічий кляштор, точніше, його рештки.
Адміністративно усе, що на тій стороні, відноситься до села Жвирка. Але історично по факту монастир все ж нерозривно пов’язаний із Сокалем. Він виник у 16 ст., тоді як Жвирка - лише у 1885 році, із прокладанням залізниці.
Із мосту через Буг, як виявилось, види нічим не гірші.
У 1951 році після чергового пересування кордону Жвирка із Польщі відійшла до СРСР. Совки закрили кляштор, перетворивши на дім інвалідів, а згодом - колонію. Колонією він був і в Незалежній Україні, причому суворого режиму, тут утримували в тому числі довічно ув’язнених.
Монастир фактично знищила пожежа 2012 року. В’язнів згодом вивезли, а пам’ятку ніби намагались повернути на баланс громади… і якось так вона й зависла, нікому не потрібна. Чарівний білий лебідь над річкою перетворився на обвугленого привида з проваленою вежею та деревами на даху.
Західний Буг - не Південний, але теж по-своєму мальовничий:
Під стіни монастиря я все ж пройшовся (від мосту 1 кілометр), не те що б надіявся побачити там щось хороше. Кляштор за колючими дротами:
У дворі нікого не було, тільки аж за ворота долинав стійкий запах собачатини. Колишня святиня усе ще чекає свого порятунку, що з кожним роком виглядає усе більш примарним.