Золотий Потік
Містечко з оригінальною назвою (а також замком, палацом… це ж Тернопілля!) заховалось у тихій провінції десь ближче до Дністра, на південь від міста Бучач. У своєму роді це тупиковий напрям, хоча дорога далі є, аж на той бік річки, але навряд вона має надто хороший стан. Навколо нема великих міст, та і просто хоч яких міст негусто, зате є пагорби і ліси, і замки, і водоспади, і каньйони Дністра та Стрипи.
Добиратись сюди досить довго, головним чином тому що у Бучачі в автобус набивається нереальна сила людей, які із базару роз’їжджаються по своїм селам або в сам Золотий Потік.
Усі пам’ятки містечка розташовані компактно у центрі. Далі від усіх, на виїзді на південь - палац, споруджений у 1840 р. для дідича Ольшевського. Ним володіли кілька родів, чи не найдовше - Гнєвоши, з 1875 до 1939 року, тому у джерелах він зазвичай фігурує як «палац Гнєвоша».
Зараз це центр дитячої творчості. Виглядає він традиційно по-українськи, що якби не колонада, то вже й не видно що палац. Ніби катастрофічно облізлий, а може, це все ж ремонт… Словом, зацікавити може лише ентузіастів.
Старовинна господарська споруда по сусідству.
Краєвид убік церкви:
Стежить за чужаком:)
А ось і замок. Видно його одразу ж від дороги.
Чесно кажучи, очікував тут побачити традиційні руїни із фрагментами стін та веж. Натомість це виявився майже цілий замок, ще й досить великий та атмосферний.
Масивна надбрамна вежа, ворота закриті.
З одного боку, завдяки віддаленості Золотого Потоку від популярних маршрутів тут тихо, немає людей та сміття. Але ж як шкода, що така цінна й велика пам’ятка просто стоїть закрита й поступово розвалюється, нікому не потрібна…
Залишки ліпної розкоші:
Твердиня із червоного пісковику, тому схожа на аналоги у сусідніх Бучачі та Підзамочку. Збудована на початку 17 ст., але вже з 1875 року почала занепадати. Чого тут тільки не було: суд, бібліотека, ресторан, катівня НКВС, майстерні…
Дах під червоною черепицею місцями обвалився.
Із чотирьох кутових веж уціліли три.
Найгірше збережена південно-західна стіна:
Звідси видно замковий палац Потоцьких. От він - уже точно руїна, ні стелі, ні перекриттів:
Теоретично з цієї сторони якось можна залізти у двір, але мені здалось зависоко, та і тримається там все на чесному слові.
Панорама на прощання, традиційно з надією на краще…
Пам’ятка «національного значення»:
Костьол у Золотому Потоці з’явився ще у 1634 році стараннями тих же Потоцьких. Безверхий і вкрай аскетичний:
Церква Святої Трійці (1897), яку було видно ще від замку:
Хатка-мазанка:
Є у містечку і ботанічна пам’ятка, старий дуб:
Через дорогу примостилось лісництво:
Транспорт до місцевої автостанції добирається відверто нечасто, тому із Золотого Потоку я вийшов пішки. Майже одразу за ним починається село Соколів, де не збирався зупинятись, але ж як не зробити хоч пару кадрів. Типове таке галицьке сільце, рельєфне, зелене і з куполами одразу кількох церков.
Дорога до Бучача іде прямо на північ, але мені направо - туди, де автобуси не ходять узагалі. Якийсь час Соколів ще радує мій боковий зір своєю панорамою, але скоро зовсім зникає за горизонтом.
Добиратись сюди досить довго, головним чином тому що у Бучачі в автобус набивається нереальна сила людей, які із базару роз’їжджаються по своїм селам або в сам Золотий Потік.
Усі пам’ятки містечка розташовані компактно у центрі. Далі від усіх, на виїзді на південь - палац, споруджений у 1840 р. для дідича Ольшевського. Ним володіли кілька родів, чи не найдовше - Гнєвоши, з 1875 до 1939 року, тому у джерелах він зазвичай фігурує як «палац Гнєвоша».
Зараз це центр дитячої творчості. Виглядає він традиційно по-українськи, що якби не колонада, то вже й не видно що палац. Ніби катастрофічно облізлий, а може, це все ж ремонт… Словом, зацікавити може лише ентузіастів.
Старовинна господарська споруда по сусідству.
Краєвид убік церкви:
Стежить за чужаком:)
А ось і замок. Видно його одразу ж від дороги.
Чесно кажучи, очікував тут побачити традиційні руїни із фрагментами стін та веж. Натомість це виявився майже цілий замок, ще й досить великий та атмосферний.
Масивна надбрамна вежа, ворота закриті.
З одного боку, завдяки віддаленості Золотого Потоку від популярних маршрутів тут тихо, немає людей та сміття. Але ж як шкода, що така цінна й велика пам’ятка просто стоїть закрита й поступово розвалюється, нікому не потрібна…
Залишки ліпної розкоші:
Твердиня із червоного пісковику, тому схожа на аналоги у сусідніх Бучачі та Підзамочку. Збудована на початку 17 ст., але вже з 1875 року почала занепадати. Чого тут тільки не було: суд, бібліотека, ресторан, катівня НКВС, майстерні…
Дах під червоною черепицею місцями обвалився.
Із чотирьох кутових веж уціліли три.
Найгірше збережена південно-західна стіна:
Звідси видно замковий палац Потоцьких. От він - уже точно руїна, ні стелі, ні перекриттів:
Теоретично з цієї сторони якось можна залізти у двір, але мені здалось зависоко, та і тримається там все на чесному слові.
Панорама на прощання, традиційно з надією на краще…
Пам’ятка «національного значення»:
Костьол у Золотому Потоці з’явився ще у 1634 році стараннями тих же Потоцьких. Безверхий і вкрай аскетичний:
Церква Святої Трійці (1897), яку було видно ще від замку:
Хатка-мазанка:
Є у містечку і ботанічна пам’ятка, старий дуб:
Через дорогу примостилось лісництво:
Транспорт до місцевої автостанції добирається відверто нечасто, тому із Золотого Потоку я вийшов пішки. Майже одразу за ним починається село Соколів, де не збирався зупинятись, але ж як не зробити хоч пару кадрів. Типове таке галицьке сільце, рельєфне, зелене і з куполами одразу кількох церков.
Дорога до Бучача іде прямо на північ, але мені направо - туди, де автобуси не ходять узагалі. Якийсь час Соколів ще радує мій боковий зір своєю панорамою, але скоро зовсім зникає за горизонтом.