Тікаль. Голоси духів і кінець усього
За багато віків до того, як європейці вперше могли узнати про існування Центральної Америки, там уже мешкали люди. Більше того, воно створили на своїх землях те, що прийнято називати словом «цивілізація». Хоча та цивілізація відзначалася жорстоким норовом, постійними війнами та людськими жертвоприношеннями, але де в ті часи було набагато краще?.. По собі ці люди залишили міста із пірамід, зведені настільки якісно, що стоять і нині, більше тисячі років потому. А потім за короткий проміжок часу взяли і покинули всі свої міста з невідомих причин, достеменно про які ми навряд колись дізнаємось. Якщо імперію ацтеків іспанці-першовідкривачі застали на піку її розвитку, то майя на той момент деградували і виродилися в дикі племена, що при всьому бажанні не могли сказати нічого про грандіозні городища їх предків, полишені за віки до того.
1. Одним із найбільших міст в епоху розквіту цивілізації майя був Тікаль. Нині це оточене джунглями місто-музей, що знаходиться на півночі Гватемали, за 65 км до кордону з Мексикою і за 50 від Белізу.
Північна частина Гватемали - це провінція Ель-Петен, величезна й малонаселена: вона займає майже третину площі країни, при цьому там мешкає лише 2,5% її населення, трохи більше 300 тисяч. Навколо Тікалю розкинуся величезний біосферний заповідник, в’їзд у який можливий за наперед придбаними квитками. Постійного населення там немає, але біля городища діють 2-3 готелі із супутньою інфраструктурою.
2. В одному з них ми і поселилися на ніч, що було теж цікавим досвідом. Світло подається від генератора, скла на вікнах номерів немає, лише москітні сітки та жалюзі. Через них всю ніч можна слухати голоси джунглів, а говорять вони більш ніж промовисто.
Наші квитки були «світанкові», що дають право на перебування у Тікалі з 4 до 8 ранку, і пофіг, що сонце сходило після шостої. Екскурсія розпочалася за розкладом і вперше столицю Мутульського царства ми побачили при кволому світлі ліхтарів - власного освітлення вона не має. Зрештою нас довели до крайньої західної і найвищої піраміди IV, на яку можна піднятися, і на ній залишили чекати світанку.
3. Хоча безхмарне небо не обіцяло ніякого особливого видовища, той світанок залишиться одним із найбільш пам’ятних у моєму житті - посеред безкраїх джунглів за десятки кілометрів до найближчого людського поселення. І джунглі прокидалися на наших очах, і говорили до нас. Особливо запам’яталася перекличка мавп-ревунів, що почалася перед самим сходом сонця і тривала добрих хвилин десять. Не знаючи наперед, хто це волає, їх можна було прийняти за ягуарів (які в цих лісах теж мешкають, але в більш глухих місцях). На відео з шостої секунди трохи чути їх ніжний спів:
4. Поступово у темряві понад деревами стало можливо розрізнити вершини інших найвищих пірамід, І і ІІ на Головній площі і V осторонь. У об’єктів Тікалю немає власних назв, вони позначаються римськими цифрами, латинськими літерами чи розташуванням за сторонами світу.
5. А світлі плями вдалині, які затемна я прийняв за море, виявилися таки морем… але морем туману. Це було просто заворожуюче:
6.
7. Поселення на цьому місці існувало з 7 ст. до Р.Х. Найбільшого розквіту воно досягло в 1-9 ст. вже нашої ери, коли стало столицею Мутульського царства. Майя ніколи не були єдиним народом чи країною, племена постійно між собою ворогували. Більшість збережених споруд Тікалю датуються 690-810 роками. А вже в кінці 9 ст. люди залишили його назавжди.
8. Тікаль перекладається як «місце, де чути голоси духів». Це вже сучасна, поетична назва. Після того, як дослідники змогли частково розшифрувати й озвучити писемність майя, вони взнали, що самі мешканці звали його Йаш-Мутуль, «місце, де багато зелених птахів». На піку розвитку тут могло мешкати 100-200 тис. чоловік, колосальна для тих часів цифра.
9. Тим часом сонце встало над руїнами.
10.
11. А ми пішли дивитися їх ще раз, уже при денному світлі. Починаючи з «загубленого світу» - комплексу докласичного періоду на південному заході городища.
12. У «столичні» часи між пірамідами були прокладені широкі дороги, а самі вони - пофарбовані в яскраві кольори. Але після відходу людей природа швидко забрала своє, поглинувши творіння людських рук, і будівлі Тікалю зробилися невидимими, являючи собою лише зарослі горби в лісовій гущавині. Заново місто відкрили в 1848 році, в кінці 19 ст. почалися дослідження, що в купі з розкопками та реставраціями тривають і досі.
13. Піраміди являють собою суцільні гори із каменю, на вершинах яких розташовувалися усипальниці особливо важливих людей та храми. На значну частину їх можна піднятися, для чого зроблені дерев’яні сходи, як от на Велику піраміду:
14. Хоча вона позбавлена храму на вершечку, з неї добряче видно все на всі сторони. Нічний туман ще не зійшов:
15. Джунглі з одного боку саме такі, як я і уявляв, з іншого, досі не можу повірити, що це на нашій планеті, і що бачив їх наживо.
16. На передньому плані - ще якась із пірамід «загубленого» світу, а вдалині - той самий храм IV, на якому ми чекали світанок.
17. Збудований у 720 році. Це найвища споруда усіх міст майя висотою 72 метри. Люди на ній - що піщинки.
18. Кажуть, до того, як з’явилася можливість купувати «світанковий» квиток, туристи спеціально губилися у місті чи давали хабар охороні, аби тільки зустріти схід сонця саме тут.
19. Від деяких храмів стирчать лише уламки. Це, видимо, піраміда ІІІ, до якої ми не дійшли.
20. Інші споруди «загубленого світу» (до речі, іспанською його назва звучить для нас так собі - Mundo Perdido):
21.
22. Осторонь від усього стоїть храм V (57 метрів, 750 рік), з однієї сторони прикритий риштуванням. Десь поруч розташовано Південний акрополь, поки недосліджений.
23. Само собою під час прогулянки містом виникає питання «чому саме піраміди?». Вважається, що так індіанці імітували гори, де, за їх переконаннями, мешкали духи померлих. А ще мені подобається теорія, що то рукотворні копії вулканів. Так чи інакше, що це, як не портал у небо?
24. Варто зайвий раз згадати, наскільки атмосферу підсилюють джунглі, точніше їх шум. Правда, побачити джерела цього шуму можна нечасто, адже для них бути непомітними - означає вижити.
25. У Тікалі цілком реально зустріти туканів та носух, а ми здалеку бачили якихось чорних мавпочок в гущавині дерев. Нормально сфотографувати вийшло лише зелених папужок, яких тут - що у нас голубів:
26.
27. Більшість уцілілих пам’яток зосереджена на Головній площі, яку обрамляють дві найвідоміші піраміди. Зі східного боку - храм І, він же храм Великого Ягуару (695 р.).
28. Із заходу площу замикає храм ІІ, над яким саме висів майже повний місяць.
29. Під храмом І знаходиться площадка для ритуальної гри в м’яч (якщо я правильно зрозумів, це вона між двома своєрідними трибунами).
30. Правила гри у наш час більш-менш відомі, як і те, що закінчувалося все людським жертвоприношенням. А от кого відправляли до богів, достеменно незрозуміло - чи переможених (що виглядає логічно для нашої ментальності) чи все ж переможців, адже то вважалося за честь…
31. З північної сторони площі за кількома могильними(?) плитами видніється Північний акрополь.
32. А з протилежного боку - Центральний. Акрополем тут звуть комплекс споруд, що знаходився на одній платформі. Щодо призначення більшості з них нині існують лише припущення.
33. По цих руїнах цікаво полазити. Також, думаю, по фото видно, як там безлюдно, що є ще одним вагомим плюсом Тікаля порівняно з розкрученими городищами у Мексиці. І це найбільш популярне місто майя в Гватемалі, а взагалі в джунглях Ель-Петена їх немало…
34.
35. Деінде можна зазирнути всередину, але там скрізь порожньо. Усі знайдені артефакти давно розвезені по музеях.
36. Фрагментарно збережені рельєфи:
37.
38. На Північному акрополі вціліло навіть лице бога води, одного з найбільш шанованих у майя.
39. Ще один погляд на храм Великого Ягуара, із сонячної сторони…
40. І пора пробиратися до виходу. Відверто кажучи, півтори години після сходу сонця цілком достатньо, щоб побачити все найцікавіше. Хоча мене не покидало почуття, що я щось упустив, - надто сильно сюди хотів, ледве не втратив цей шанс через гватемальські логістичні проблеми, і зрештою все ж досягнув мети. І кожен з тих сотень кілометрів, що віддаляв мене від загубленого міста, був вартий, щоб його подолати. Одна з топових точок не лише Гватемали, а й усього світу.
41. Храм №38 по дорозі до виходу, від якого розчистили поки лише вершечок. Ось так вони всі і виглядали зовсім недавно, як його підніжжя - просто пагорби в джунглях. Скільки їх там ще розкидано забутих, хоча б у самому Тікалі, важко навіть уявити.
42. А джунглі жили своїм життям, що їм до нашого поспіху. Дика індичка відважно билася зі своїм відображенням на автомобілі:
43. А біля кафе знайшовся такий жучок, зовсім невеликий. Подивіться, як радісно він вам махає:
Від столиці нас відділяло 530 кілометрів, навіть без заторів та решти заморочок то повний день у дорозі. По-хорошому, замість цих мазохістських переїздів варто було лишати орендовані автомобілі у Гватемала-сіті і звідти летіти в аеропорт міста Флорес, від якого до Тікалю усього-то 60 км. Це вийшло би відчутно дорожче, але скільки нервових клітин могло зекономити… У будь-якому випадку, що вже думати заднім числом.
44. Пізно ввечері ми заселилися в готель у столичному передмісті, що «порадував» диким холодом у номерах, а рано вранці вилітали в Коста-Рику. Коли ми піднялися вище хмар, над ними з’явилися до болю знайомі обриси. Три вулкани, Агуа, Фуего і Акатенанго, з якими так багато було пов’язано в ті дні. Завдяки правильному вибору місця я зміг побачити їх ще раз - востаннє в цьому житті.
Трохи більше восьми років тому на платформі i.ua я опублікував коротку оповідку про свою мандрівку на Кримську АЕС. На той момент в інтернеті насправді вже була купа куди кращих матеріалів про неї, але саме мій мені здавався настільки нев’їбенно ексклюзивним, що я скоро доповнив його кількома іншими замітками про Крим. Неважко порахувати, що мова про початок 2014 року, який скоро зробився дуже веселим, а мені довелося залишати півострів, період життя на якому залишився коротким і обірваним на півслові.
З іншого боку, з фактично тупикового острову я перебрався в один із логістичних центрів України, що посприяло розширенню ареалу моїх подорожей. Як і заміток про них. З часом я продублював усе на ЖЖ, куди прийшов так вчасно, як і все, що роблю у цьому житті, - коли україномовна аудиторія почала звідти уходити.
Це були таки чудові й продуктивні у плані мандрів роки, і всі свої здобутки я ретельно описував, головним чином для себе, щоб самому з часом не загубитися у купі знімків та вражень. І це дійсно допомагало, а от деякі місця Криму, про які тоді не написав, зараз не викликають жодних асоціацій, хоча фото звідти збережені.
Зі зростанням числа поїздок зростали і витрати часу на блог, особливо, коли я познайомився з магією фотошопу. Із початкових мізерних масштабів за ці роки він виріс до пристоних розмірів, що тут казати. Майже 700 заміток про всі регіони України і 23 іноземні держави, підкріплені понад 28 тис. фото - це вже щось. Але, зважаючи на цілий ряд чинників, ставало все більше зрозуміло, що довго так тривати не може.
Поступово сумарно на двох платформах у мене зібралася своя аудиторія, і мої особисті спогади стали уже не тільки моїми. І саме втрата читачів, яка стабільно спостерігається десь із початку 2020 року, мабуть, все ж виступає основним демотиватором. Думаю, на цій замітці це теж буде помітно - мало хто із тих, хто почав її читати, дійде хоча би до цього місця, а ще менше залишать хоч якийсь відгук. Кричати в пустоту важко, як би я себе не переконував, що це потрібно найперше мені. Зіграли свою роль і вибрані мною платформи (хоча хто мені винен, що я вибрав саме їх). i.ua виглядає ненадійною кустарною іграшкою, на якій стабільно працюють лише рекламні блоки. Чого вартий факт, що можливість грузити картинки пачками, а не по одному файлу, вони фіксять уже більше двох місяців. Неймовірно зручно, коли готуєш замітку на 40-50 фото, дякую, дуже дякую. Ну а ЖЖ спіткала доля Вконтакте - непоганий за початковим задумом сайт просто дістався не тим людям. Точніше, взагалі не людям.
В цілому втрачають читачів усі блоги в форматі текст + фото, завдяки чому я можу тішити себе, що це глобальна тенденція, а не тому що я генерую нікому не цікавий і непотрібний контент наприклад. Багато важить і клятий перфекціонізм, відбір та редагування фото вкупі з написанням супроводжувального тексту займає забагато часу, а робити це швидко і неякісно я вже не зможу. Міняти формат блогу у мене немає бажання, а в нинішньому вигляді він приречений. До речі, не забуду похвалити себе, за те що все це некомерційне та безкоштовне, з ходу не пригадаю мандрівні ресурси з такою кількістю контенту, які б не намагалися монетизувати читачів хоч у якийсь спосіб. Цей блог - лише односторонньо витрачений час і гроші, причому свідомо. Хоча й то неправда, на i.ua мені все ж капало по 10-20 копійок за «дякую» від деяких читачів, і тих накопичень вистачало, аби продовжувати дію свого доменного імені, що коштує страшні 5 гривень на рік. До чого я це все веду?
До того, що зібрався покласти цьому край.
А потім настало 24 лютого, і обставини зробили все за мене. Навіть якби було бажання продовжувати, свіжого мандрівного контенту немає і не передбачається. У даній ситуації хіба що лишається похвалити себе за минулі роки - поки була можливість, якнайбільше вільного часу я використав для подорожей. Це стосується і закордону (а всі країни навколо досі мають легке й доступне диво громадянської авіації і не усвідомлюють, яке то щастя), і України, де витиснув можливий і неможливий максимум, зважаючи на відсутність авто. Я вам покажу, я і карту приніс. Зокрема в останні три роки непогано пройшовся півднем і сходом, та все одно це так мало… Дивно, чому я досі не йобнувся головою від усвідомлення того, що моє звичне життя фактично знищене - будь-які мандрівки неможливі на багато місяців уперед (хіба уві сні), і то найбільш оптимістичний прогноз. Останні замітки цього блогу з’явилися лише завдяки тому, що я стаханівськими темпами дописав їх за першу половину зими, і з того моменту без необхідності щось писати чи фотошопити був відверто щасливий… до того самого 24 лютого.
Нічого старого видаляти не буду, звісно. Всі викладені матеріали залишаться жити стільки, скільки житимуть ресурси, на яких вони розміщені. Здається, за вісім років я таки трохи навчився писати й фотографувати, принаймні відносно себе минулого, і мене дуже тішить думка, що ця писанина комусь стане в нагоді при плануванні власних подорожей, після нашої перемоги. Непопулярні текстові блоги у цьому плані дуже живучі і корисніші за відео. Більше того, коли мандрувати стане знову можливо, я й далі писатиму, але умовних кілька разів на рік: загальні огляди, місця, що вразили найбільше, чи незакриті гештальти. Але до старих об’ємів точно не повернусь. І сподіваюся, що моє життя дасть мені достатньо підстав навіть не задумуватися про таку можливість. На ЖЖ, найпевніше, це останній запис, далі лише i.ua та dreamwidth. Також додам премодерацію на коментарі (про всяк випадок, хоча сам не знаю, який в тому сенс, коли мені їх давно ніхто не пише). Де точно мене можна буде зустріти й надалі, це в інстаграмі чи фейсбуці. Тамтешній формат постів із кількох фото з мінімумом тексту зараз влаштовує мене куди більше.
Я вдячний всім, хто був зі мною ці роки. Але на даний момент мені правда більше нема чого сказати, як і немає на це сил. Закінчити цю писанину я хотів би відомим діалогом, який почув в Інтерсіті, коли моя гватемальська подорож, тепер така далека й недосяжна, лише починалася.
- Що ми скажемо богу смерті?
- Не сьогодні!
1. Одним із найбільших міст в епоху розквіту цивілізації майя був Тікаль. Нині це оточене джунглями місто-музей, що знаходиться на півночі Гватемали, за 65 км до кордону з Мексикою і за 50 від Белізу.
Північна частина Гватемали - це провінція Ель-Петен, величезна й малонаселена: вона займає майже третину площі країни, при цьому там мешкає лише 2,5% її населення, трохи більше 300 тисяч. Навколо Тікалю розкинуся величезний біосферний заповідник, в’їзд у який можливий за наперед придбаними квитками. Постійного населення там немає, але біля городища діють 2-3 готелі із супутньою інфраструктурою.
2. В одному з них ми і поселилися на ніч, що було теж цікавим досвідом. Світло подається від генератора, скла на вікнах номерів немає, лише москітні сітки та жалюзі. Через них всю ніч можна слухати голоси джунглів, а говорять вони більш ніж промовисто.
Наші квитки були «світанкові», що дають право на перебування у Тікалі з 4 до 8 ранку, і пофіг, що сонце сходило після шостої. Екскурсія розпочалася за розкладом і вперше столицю Мутульського царства ми побачили при кволому світлі ліхтарів - власного освітлення вона не має. Зрештою нас довели до крайньої західної і найвищої піраміди IV, на яку можна піднятися, і на ній залишили чекати світанку.
3. Хоча безхмарне небо не обіцяло ніякого особливого видовища, той світанок залишиться одним із найбільш пам’ятних у моєму житті - посеред безкраїх джунглів за десятки кілометрів до найближчого людського поселення. І джунглі прокидалися на наших очах, і говорили до нас. Особливо запам’яталася перекличка мавп-ревунів, що почалася перед самим сходом сонця і тривала добрих хвилин десять. Не знаючи наперед, хто це волає, їх можна було прийняти за ягуарів (які в цих лісах теж мешкають, але в більш глухих місцях). На відео з шостої секунди трохи чути їх ніжний спів:
Click to view4. Поступово у темряві понад деревами стало можливо розрізнити вершини інших найвищих пірамід, І і ІІ на Головній площі і V осторонь. У об’єктів Тікалю немає власних назв, вони позначаються римськими цифрами, латинськими літерами чи розташуванням за сторонами світу.
5. А світлі плями вдалині, які затемна я прийняв за море, виявилися таки морем… але морем туману. Це було просто заворожуюче:
6.
7. Поселення на цьому місці існувало з 7 ст. до Р.Х. Найбільшого розквіту воно досягло в 1-9 ст. вже нашої ери, коли стало столицею Мутульського царства. Майя ніколи не були єдиним народом чи країною, племена постійно між собою ворогували. Більшість збережених споруд Тікалю датуються 690-810 роками. А вже в кінці 9 ст. люди залишили його назавжди.
8. Тікаль перекладається як «місце, де чути голоси духів». Це вже сучасна, поетична назва. Після того, як дослідники змогли частково розшифрувати й озвучити писемність майя, вони взнали, що самі мешканці звали його Йаш-Мутуль, «місце, де багато зелених птахів». На піку розвитку тут могло мешкати 100-200 тис. чоловік, колосальна для тих часів цифра.
9. Тим часом сонце встало над руїнами.
10.
11. А ми пішли дивитися їх ще раз, уже при денному світлі. Починаючи з «загубленого світу» - комплексу докласичного періоду на південному заході городища.
12. У «столичні» часи між пірамідами були прокладені широкі дороги, а самі вони - пофарбовані в яскраві кольори. Але після відходу людей природа швидко забрала своє, поглинувши творіння людських рук, і будівлі Тікалю зробилися невидимими, являючи собою лише зарослі горби в лісовій гущавині. Заново місто відкрили в 1848 році, в кінці 19 ст. почалися дослідження, що в купі з розкопками та реставраціями тривають і досі.
13. Піраміди являють собою суцільні гори із каменю, на вершинах яких розташовувалися усипальниці особливо важливих людей та храми. На значну частину їх можна піднятися, для чого зроблені дерев’яні сходи, як от на Велику піраміду:
14. Хоча вона позбавлена храму на вершечку, з неї добряче видно все на всі сторони. Нічний туман ще не зійшов:
15. Джунглі з одного боку саме такі, як я і уявляв, з іншого, досі не можу повірити, що це на нашій планеті, і що бачив їх наживо.
16. На передньому плані - ще якась із пірамід «загубленого» світу, а вдалині - той самий храм IV, на якому ми чекали світанок.
17. Збудований у 720 році. Це найвища споруда усіх міст майя висотою 72 метри. Люди на ній - що піщинки.
18. Кажуть, до того, як з’явилася можливість купувати «світанковий» квиток, туристи спеціально губилися у місті чи давали хабар охороні, аби тільки зустріти схід сонця саме тут.
19. Від деяких храмів стирчать лише уламки. Це, видимо, піраміда ІІІ, до якої ми не дійшли.
20. Інші споруди «загубленого світу» (до речі, іспанською його назва звучить для нас так собі - Mundo Perdido):
21.
22. Осторонь від усього стоїть храм V (57 метрів, 750 рік), з однієї сторони прикритий риштуванням. Десь поруч розташовано Південний акрополь, поки недосліджений.
23. Само собою під час прогулянки містом виникає питання «чому саме піраміди?». Вважається, що так індіанці імітували гори, де, за їх переконаннями, мешкали духи померлих. А ще мені подобається теорія, що то рукотворні копії вулканів. Так чи інакше, що це, як не портал у небо?
24. Варто зайвий раз згадати, наскільки атмосферу підсилюють джунглі, точніше їх шум. Правда, побачити джерела цього шуму можна нечасто, адже для них бути непомітними - означає вижити.
25. У Тікалі цілком реально зустріти туканів та носух, а ми здалеку бачили якихось чорних мавпочок в гущавині дерев. Нормально сфотографувати вийшло лише зелених папужок, яких тут - що у нас голубів:
26.
27. Більшість уцілілих пам’яток зосереджена на Головній площі, яку обрамляють дві найвідоміші піраміди. Зі східного боку - храм І, він же храм Великого Ягуару (695 р.).
28. Із заходу площу замикає храм ІІ, над яким саме висів майже повний місяць.
29. Під храмом І знаходиться площадка для ритуальної гри в м’яч (якщо я правильно зрозумів, це вона між двома своєрідними трибунами).
30. Правила гри у наш час більш-менш відомі, як і те, що закінчувалося все людським жертвоприношенням. А от кого відправляли до богів, достеменно незрозуміло - чи переможених (що виглядає логічно для нашої ментальності) чи все ж переможців, адже то вважалося за честь…
31. З північної сторони площі за кількома могильними(?) плитами видніється Північний акрополь.
32. А з протилежного боку - Центральний. Акрополем тут звуть комплекс споруд, що знаходився на одній платформі. Щодо призначення більшості з них нині існують лише припущення.
33. По цих руїнах цікаво полазити. Також, думаю, по фото видно, як там безлюдно, що є ще одним вагомим плюсом Тікаля порівняно з розкрученими городищами у Мексиці. І це найбільш популярне місто майя в Гватемалі, а взагалі в джунглях Ель-Петена їх немало…
34.
35. Деінде можна зазирнути всередину, але там скрізь порожньо. Усі знайдені артефакти давно розвезені по музеях.
36. Фрагментарно збережені рельєфи:
37.
38. На Північному акрополі вціліло навіть лице бога води, одного з найбільш шанованих у майя.
39. Ще один погляд на храм Великого Ягуара, із сонячної сторони…
40. І пора пробиратися до виходу. Відверто кажучи, півтори години після сходу сонця цілком достатньо, щоб побачити все найцікавіше. Хоча мене не покидало почуття, що я щось упустив, - надто сильно сюди хотів, ледве не втратив цей шанс через гватемальські логістичні проблеми, і зрештою все ж досягнув мети. І кожен з тих сотень кілометрів, що віддаляв мене від загубленого міста, був вартий, щоб його подолати. Одна з топових точок не лише Гватемали, а й усього світу.
41. Храм №38 по дорозі до виходу, від якого розчистили поки лише вершечок. Ось так вони всі і виглядали зовсім недавно, як його підніжжя - просто пагорби в джунглях. Скільки їх там ще розкидано забутих, хоча б у самому Тікалі, важко навіть уявити.
42. А джунглі жили своїм життям, що їм до нашого поспіху. Дика індичка відважно билася зі своїм відображенням на автомобілі:
43. А біля кафе знайшовся такий жучок, зовсім невеликий. Подивіться, як радісно він вам махає:
Від столиці нас відділяло 530 кілометрів, навіть без заторів та решти заморочок то повний день у дорозі. По-хорошому, замість цих мазохістських переїздів варто було лишати орендовані автомобілі у Гватемала-сіті і звідти летіти в аеропорт міста Флорес, від якого до Тікалю усього-то 60 км. Це вийшло би відчутно дорожче, але скільки нервових клітин могло зекономити… У будь-якому випадку, що вже думати заднім числом.
44. Пізно ввечері ми заселилися в готель у столичному передмісті, що «порадував» диким холодом у номерах, а рано вранці вилітали в Коста-Рику. Коли ми піднялися вище хмар, над ними з’явилися до болю знайомі обриси. Три вулкани, Агуа, Фуего і Акатенанго, з якими так багато було пов’язано в ті дні. Завдяки правильному вибору місця я зміг побачити їх ще раз - востаннє в цьому житті.
Трохи більше восьми років тому на платформі i.ua я опублікував коротку оповідку про свою мандрівку на Кримську АЕС. На той момент в інтернеті насправді вже була купа куди кращих матеріалів про неї, але саме мій мені здавався настільки нев’їбенно ексклюзивним, що я скоро доповнив його кількома іншими замітками про Крим. Неважко порахувати, що мова про початок 2014 року, який скоро зробився дуже веселим, а мені довелося залишати півострів, період життя на якому залишився коротким і обірваним на півслові.
З іншого боку, з фактично тупикового острову я перебрався в один із логістичних центрів України, що посприяло розширенню ареалу моїх подорожей. Як і заміток про них. З часом я продублював усе на ЖЖ, куди прийшов так вчасно, як і все, що роблю у цьому житті, - коли україномовна аудиторія почала звідти уходити.
Це були таки чудові й продуктивні у плані мандрів роки, і всі свої здобутки я ретельно описував, головним чином для себе, щоб самому з часом не загубитися у купі знімків та вражень. І це дійсно допомагало, а от деякі місця Криму, про які тоді не написав, зараз не викликають жодних асоціацій, хоча фото звідти збережені.
Зі зростанням числа поїздок зростали і витрати часу на блог, особливо, коли я познайомився з магією фотошопу. Із початкових мізерних масштабів за ці роки він виріс до пристоних розмірів, що тут казати. Майже 700 заміток про всі регіони України і 23 іноземні держави, підкріплені понад 28 тис. фото - це вже щось. Але, зважаючи на цілий ряд чинників, ставало все більше зрозуміло, що довго так тривати не може.
Поступово сумарно на двох платформах у мене зібралася своя аудиторія, і мої особисті спогади стали уже не тільки моїми. І саме втрата читачів, яка стабільно спостерігається десь із початку 2020 року, мабуть, все ж виступає основним демотиватором. Думаю, на цій замітці це теж буде помітно - мало хто із тих, хто почав її читати, дійде хоча би до цього місця, а ще менше залишать хоч якийсь відгук. Кричати в пустоту важко, як би я себе не переконував, що це потрібно найперше мені. Зіграли свою роль і вибрані мною платформи (хоча хто мені винен, що я вибрав саме їх). i.ua виглядає ненадійною кустарною іграшкою, на якій стабільно працюють лише рекламні блоки. Чого вартий факт, що можливість грузити картинки пачками, а не по одному файлу, вони фіксять уже більше двох місяців. Неймовірно зручно, коли готуєш замітку на 40-50 фото, дякую, дуже дякую. Ну а ЖЖ спіткала доля Вконтакте - непоганий за початковим задумом сайт просто дістався не тим людям. Точніше, взагалі не людям.
В цілому втрачають читачів усі блоги в форматі текст + фото, завдяки чому я можу тішити себе, що це глобальна тенденція, а не тому що я генерую нікому не цікавий і непотрібний контент наприклад. Багато важить і клятий перфекціонізм, відбір та редагування фото вкупі з написанням супроводжувального тексту займає забагато часу, а робити це швидко і неякісно я вже не зможу. Міняти формат блогу у мене немає бажання, а в нинішньому вигляді він приречений. До речі, не забуду похвалити себе, за те що все це некомерційне та безкоштовне, з ходу не пригадаю мандрівні ресурси з такою кількістю контенту, які б не намагалися монетизувати читачів хоч у якийсь спосіб. Цей блог - лише односторонньо витрачений час і гроші, причому свідомо. Хоча й то неправда, на i.ua мені все ж капало по 10-20 копійок за «дякую» від деяких читачів, і тих накопичень вистачало, аби продовжувати дію свого доменного імені, що коштує страшні 5 гривень на рік. До чого я це все веду?
До того, що зібрався покласти цьому край.
А потім настало 24 лютого, і обставини зробили все за мене. Навіть якби було бажання продовжувати, свіжого мандрівного контенту немає і не передбачається. У даній ситуації хіба що лишається похвалити себе за минулі роки - поки була можливість, якнайбільше вільного часу я використав для подорожей. Це стосується і закордону (а всі країни навколо досі мають легке й доступне диво громадянської авіації і не усвідомлюють, яке то щастя), і України, де витиснув можливий і неможливий максимум, зважаючи на відсутність авто. Я вам покажу, я і карту приніс. Зокрема в останні три роки непогано пройшовся півднем і сходом, та все одно це так мало… Дивно, чому я досі не йобнувся головою від усвідомлення того, що моє звичне життя фактично знищене - будь-які мандрівки неможливі на багато місяців уперед (хіба уві сні), і то найбільш оптимістичний прогноз. Останні замітки цього блогу з’явилися лише завдяки тому, що я стаханівськими темпами дописав їх за першу половину зими, і з того моменту без необхідності щось писати чи фотошопити був відверто щасливий… до того самого 24 лютого.
Нічого старого видаляти не буду, звісно. Всі викладені матеріали залишаться жити стільки, скільки житимуть ресурси, на яких вони розміщені. Здається, за вісім років я таки трохи навчився писати й фотографувати, принаймні відносно себе минулого, і мене дуже тішить думка, що ця писанина комусь стане в нагоді при плануванні власних подорожей, після нашої перемоги. Непопулярні текстові блоги у цьому плані дуже живучі і корисніші за відео. Більше того, коли мандрувати стане знову можливо, я й далі писатиму, але умовних кілька разів на рік: загальні огляди, місця, що вразили найбільше, чи незакриті гештальти. Але до старих об’ємів точно не повернусь. І сподіваюся, що моє життя дасть мені достатньо підстав навіть не задумуватися про таку можливість. На ЖЖ, найпевніше, це останній запис, далі лише i.ua та dreamwidth. Також додам премодерацію на коментарі (про всяк випадок, хоча сам не знаю, який в тому сенс, коли мені їх давно ніхто не пише). Де точно мене можна буде зустріти й надалі, це в інстаграмі чи фейсбуці. Тамтешній формат постів із кількох фото з мінімумом тексту зараз влаштовує мене куди більше.
Я вдячний всім, хто був зі мною ці роки. Але на даний момент мені правда більше нема чого сказати, як і немає на це сил. Закінчити цю писанину я хотів би відомим діалогом, який почув в Інтерсіті, коли моя гватемальська подорож, тепер така далека й недосяжна, лише починалася.
- Що ми скажемо богу смерті?
- Не сьогодні!