Волинь навкруги Володимира. Микуличі та Затурці
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктися самому.]
Попрощавшись із Володимиром-Волинським, по обіді неділі я вирушив у напрямку Луцьку, де ввечері мав сісти на потяг. Дорогою заскочив у ще два села, зручно розташовані просто біля траси.
1. Перше зветься Микуличі, знаходиться на 15 км східніше райцентру. Головна вулиця стрілою проходить вглиб села, перетинаючи річку зі звучною назвою Свинорийка (ну як, річку… таке відчуття, що то дійсно свині вирили). За нею видно першу із місцевих пам’яток, млин (1930).
2. Територіально він прилягає до якогось підприємства. Не знаю, чи діючий, але виглядає веселіше за більшість своїх побратимів.
3. Від нього залишається пройти вулицею ще метрів двісті до краю села. Здається, за останніми спорудами вже нічого не буде й почнеться чисте поле, аж раптом виринає велика дерев’яна церква, ще й із на диво масивними воротами.
4. Храм Собору Пресвятої Богородиці збудований в 1778 і якось несхожий на типові волинські церкви, взагалі не можу сказати, на що схожий. Щось костьольне й грандіозно-барокове проступає у його рисах…
5.
6. На початку села на кладовищі є ще одна стара церква - Троїцька 1880 року.
7.
8. Цвинтарна брама також варта уваги:
9. Як і деякі архаїчні хрести.
10.
11. Сільський пейзажик.
12. Останнім селом у програмі були Затурці, це вже Локачинський район (якщо за старим поділом). Тутешня дерев’яна церква куди скромніша. Ніби 1922 року, але в музеї мені сказали, що то взагалі тимчасова споруда 90-х років, якою користувалися до зведення чогось більш капітального.
13. …котре знаходиться майже через дорогу і, як на мене, куди менш душевне, ніж простенька похилена церква хатнього типу.
14.
15. Із 1830-х років Затурці належали Липинським, польському шляхетському роду, що дав нашій історії затятого українофіла В’ячеслава Липинського (1882-1931), історика, політика та соціолога. Із колись масштабних шляхетських володінь зберігся маленький палац, у якому з 2011 року діє меморіальний музей його імені.
16. Відносно молодий, збудований в 1927-31 роках на фундаменті старішого палацу, знищеного в Першу Світову. Сам факт реставрації пам’ятки такого роду поки що залишається у нас дикою рідкістю, на жаль (і ремонт потрібен знову, бо видно, що ґонт місцями вже зіпсувався).
17. Ровер на задньому дворі натякав, що всередині хтось є.
Іти в музей я не планував, але спокусився, що, може, побачу старі інтер’єри чи меблі. Він і дійсно працював у неділю, за що велика дяка тому, хто додумався зробити вихідними понеділок-вівторок. Дивно, чому це усвідомили в маленькому невідомому селі, а в багатьох містах продовжують вперто закривати музеї у вихідні.
18. Заодно він, видимо, є і частково краєзнавчим.
19. Макет.
20. А старі речі, меблі й фотографії таки присутні, на що я і сподівався.
21.
22.
23. Хоча за часом використання вони відповідають тій епосі, насправді зібрані з миру по нитці. Єдиними речами дійсно В’ячеслава Казимировича в експозиції є столик, палиця й плед (мабуть, із пізнього періоду життя, яке він закінчив у австрійській еміграції, де його доконав туберкульоз). Цей маленький куточок вийшов найбільш пронизливою частиною експозиції - здається, знаходячись поруч, можна відчути весь біль Липинського у його останні дні.
24. Крім палацу, в Затурцях є величезний костьол Святої Трійці (1642). І так само явно він переживає поступову реставрацію після занепаду в радянській окупації.
25. В одноповерховому селі виступає основною домінантою, видимий звідки тільки це можливо:
26.
27.
28. Але, крім всього іншого, подивіться, який чудовий кінь:
29. Як і навколишня природа взагалі, ну а на гівняну погоду я вже жалівся.
30.
31. Пам’ятник Липинському стоїть просто над трасою.
32. Десь так він тепер бачить рідне село:
33. Ну а я дійшов до зупинки, де в компанії людини-невидимки дочекався свого автобуса.
34. За Луцьком я встиг пристойно скучити і мав у планах добре погуляти ввечері, та все зіпсував капосний дощ, що тільки посилився. Довелося гуляти лише перебіжками між кафе та кав’ярнями, залишивши плани на прогулянку на наступний раз, із надією, що колись він буде.
Попрощавшись із Володимиром-Волинським, по обіді неділі я вирушив у напрямку Луцьку, де ввечері мав сісти на потяг. Дорогою заскочив у ще два села, зручно розташовані просто біля траси.
1. Перше зветься Микуличі, знаходиться на 15 км східніше райцентру. Головна вулиця стрілою проходить вглиб села, перетинаючи річку зі звучною назвою Свинорийка (ну як, річку… таке відчуття, що то дійсно свині вирили). За нею видно першу із місцевих пам’яток, млин (1930).
2. Територіально він прилягає до якогось підприємства. Не знаю, чи діючий, але виглядає веселіше за більшість своїх побратимів.
3. Від нього залишається пройти вулицею ще метрів двісті до краю села. Здається, за останніми спорудами вже нічого не буде й почнеться чисте поле, аж раптом виринає велика дерев’яна церква, ще й із на диво масивними воротами.
4. Храм Собору Пресвятої Богородиці збудований в 1778 і якось несхожий на типові волинські церкви, взагалі не можу сказати, на що схожий. Щось костьольне й грандіозно-барокове проступає у його рисах…
5.
6. На початку села на кладовищі є ще одна стара церква - Троїцька 1880 року.
7.
8. Цвинтарна брама також варта уваги:
9. Як і деякі архаїчні хрести.
10.
11. Сільський пейзажик.
12. Останнім селом у програмі були Затурці, це вже Локачинський район (якщо за старим поділом). Тутешня дерев’яна церква куди скромніша. Ніби 1922 року, але в музеї мені сказали, що то взагалі тимчасова споруда 90-х років, якою користувалися до зведення чогось більш капітального.
13. …котре знаходиться майже через дорогу і, як на мене, куди менш душевне, ніж простенька похилена церква хатнього типу.
14.
15. Із 1830-х років Затурці належали Липинським, польському шляхетському роду, що дав нашій історії затятого українофіла В’ячеслава Липинського (1882-1931), історика, політика та соціолога. Із колись масштабних шляхетських володінь зберігся маленький палац, у якому з 2011 року діє меморіальний музей його імені.
16. Відносно молодий, збудований в 1927-31 роках на фундаменті старішого палацу, знищеного в Першу Світову. Сам факт реставрації пам’ятки такого роду поки що залишається у нас дикою рідкістю, на жаль (і ремонт потрібен знову, бо видно, що ґонт місцями вже зіпсувався).
17. Ровер на задньому дворі натякав, що всередині хтось є.
Іти в музей я не планував, але спокусився, що, може, побачу старі інтер’єри чи меблі. Він і дійсно працював у неділю, за що велика дяка тому, хто додумався зробити вихідними понеділок-вівторок. Дивно, чому це усвідомили в маленькому невідомому селі, а в багатьох містах продовжують вперто закривати музеї у вихідні.
18. Заодно він, видимо, є і частково краєзнавчим.
19. Макет.
20. А старі речі, меблі й фотографії таки присутні, на що я і сподівався.
21.
22.
23. Хоча за часом використання вони відповідають тій епосі, насправді зібрані з миру по нитці. Єдиними речами дійсно В’ячеслава Казимировича в експозиції є столик, палиця й плед (мабуть, із пізнього періоду життя, яке він закінчив у австрійській еміграції, де його доконав туберкульоз). Цей маленький куточок вийшов найбільш пронизливою частиною експозиції - здається, знаходячись поруч, можна відчути весь біль Липинського у його останні дні.
24. Крім палацу, в Затурцях є величезний костьол Святої Трійці (1642). І так само явно він переживає поступову реставрацію після занепаду в радянській окупації.
25. В одноповерховому селі виступає основною домінантою, видимий звідки тільки це можливо:
26.
27.
28. Але, крім всього іншого, подивіться, який чудовий кінь:
29. Як і навколишня природа взагалі, ну а на гівняну погоду я вже жалівся.
30.
31. Пам’ятник Липинському стоїть просто над трасою.
32. Десь так він тепер бачить рідне село:
33. Ну а я дійшов до зупинки, де в компанії людини-невидимки дочекався свого автобуса.
34. За Луцьком я встиг пристойно скучити і мав у планах добре погуляти ввечері, та все зіпсував капосний дощ, що тільки посилився. Довелося гуляти лише перебіжками між кафе та кав’ярнями, залишивши плани на прогулянку на наступний раз, із надією, що колись він буде.