Бойківські пагоди за стіною води
Через три роки після першого візиту я знову повернувся у Турківський район на півдні Львівщини - один з найулюбленіших особисто для мене та один із найбільш недооцінених у Карпатах та навколо них. Як і в перший раз, діло було в серпні, і так само «порадувала» нестабільністю місцева погода, що виявилася ще гіршою. Із Ужгорода я вирушив під акомпанемент шаленої зливи, яку на деякий час залишив по той бік перевалу. Поки вона мене наздоганяла, встиг трохи погуляти по Турці і переїхати вглиб району, головним чином, заради бойківської храмової архітектури.
Насправді я подолав лише половину північно-західного тупикового напрямку від Турки, що упирається майже в польський кордон, але село Вовче, яке стало для мене дальньою відправною точкою, все одно фактично край світу. Прогноз погоди чесно обіцяв сраку, і я свідомо загнав себе в ситуацію, де хочеш-не-хочеш, а доведеться терпіти - тепер від райцентру мене відділяло 13 кілометрів найкоротшої дороги або 19 через всі заплановані точки.
2. Уже під дощем почав огляд церкви св. Дмитра 1890 року. Ось ці ступінчаті верхи, що нагадують східні пагоди - головна відмінність бойківських храмів від інших карпатських шкіл.
3.
4. Дзвіниці зазвичай куди простіші:
5. Інформації про місцеві пам’ятки в принципі небагато, і я примудрився пропустити ще одну церкву 1680 року, що на 2,5 км далі вглиб села, переплутавши її з тією, що вище. Ну а подібний до костьолу храм св. Миколи (1900) знайшов випадково, бо він буквально через дорогу.
6. Майже супермаркет.
7. Вид на церкву св. Дмитра через річку. Сама річка квола й миршава, навіть не думав її фотографувати, а між тим то великий та величний Дністер… але буквально на перших кілометрах своєї течії.
8. Миле оформлення автобусної зупинки:
9. Проте самі автобуси тут бувають нечасто, тож пішов собі далі у напрямку наступної точки. Дороги теж такі собі:
10. Йти було більше п’яти кілометрів і я сподівався, що за цей час дощ притихне. Натомість він пустився так, ніби Боженька все-таки вирішив утопити нафіг цю нещасну планету, цього разу вже без усяких ковчегів. Небо перестало існувати, а хмари лягли прямо на землю. Відчувати ту мряку на власній шкірі було мерзенно, але на передгір’ї навіть у таку погоду шалено гарно.
11.
12. Так дійшов до села Присліп, у якому вже здалеку видно наступну церкву:
13. …тим більше здивувався, коли це виявилася не та, що я шукав:
14. Нічого не розуміючи, побрів далі в село. На щастя, пропажа знайшлася буквально за наступним пагорбом.
15. Це позбавило мене необхідності прочісувати весь Присліп, що протягнувся крізь гори на сім кілометрів.
16. Церква св. Івана Хрестителя (1895) - така ж відверто бойківська за видом, але складніша. Це вже, безумовно, шедевр, достойний спадщини ЮНЕСКО, хоч і закутий у бляху. На жаль, навіть у такому виді помилуватися ним я не встиг, бо замість бляхи вже почали чіпляти не менш недоречне «золото».
17.
18. Дзвіниця:
19. Навіть у такому стані церква все одно дуже красива. Не дарма вона була основною ціллю тієї вилазки.
20. Запам’яталися вітражі:
21.
22.
Зсередини поглянути на них не довелося, хоча люди поруч були - робітники, що поховалися в сарайчик від дощу. Один із них все ж вийшов проінспектувати чужинця, хоча пускати мене в храм явно не планував, лише дуже настирно спроваджував на автобус, що мав ось-ось іти до Турки. Хоча принагідно порозказував і про історію храму (я вже все забув, звісно) і не без гордості зазначив, що ось зараз займаються його реставрацією (про те, що таку кінську залупу негоже назвати реставрацією, я навіть говорити не захотів).
23. Автобус дійсно пройшов повз, коли я вже вертався на основну дорогу, водій, мабуть, подумав просто, що я псих якийсь, і спробуйте доведіть, що він помилився. На той момент мене вже не гребла погода, просто йшов собі й насолоджувався краєвидами.
24.
25.
26. Якась просіка. Навряд лижний спуск, бо звідки йому тут узятися?..
27.
28. Так поступово прийшов у третє село, Шум’яч. Хай місцева церква - не історична пам’ятка, але здалеку на рівні хмар виглядала заворожуюче:
29.
30. Тут значно глибше прогулявся самим селом, ніж у перших двох.
31.
32. Музей під відкритим небом як він є:
33.
Моя присутність теж була помічена, двома хлопами, що мирно бухали під деревом. Дізнавшись про мету мого візиту, один із них наполегливо взявся провести мене до церкви, типово схованої на сільському цвинтарі.
34. Насправді їх там аж дві. Старіша - хатнього типу й незрозумілого віку, певно, тимчасова, поки не звели нову й кращу.
35. Основний храм Благовіщення Пресвятої Богородиці постав в 1992-97 роках. За версією мого гіда - на місці, куди одного разу під час бурі зірвало й кинуло хрест зі старої церкви. Взагалі потік його свідомості, як і говірка - не менше культурне надбання, ніж сам вид загубленого в горах села і шкода, що не було можливості записати на диктофон. Я на той момент більше дивився, чи не надумає він мене прибити ззаду по голові чи хоча би попросити в кінці грошей за екскурсію, але ні, дядько просто й щиро хотів показати церкву й переказати історію села в дуже своєрідній трактовці, де, наприклад, на цьому цвинтарі мінімум двічі мерці підіймалися з могил…
36.
37. Архаїчна дзвіниця, можливо, збереглась зі старіших часів.
38. А такий вид відкривається з цвинтарного пагорбу:
Подякувавши своєму гіду, та нарешті відірвавшись від нього, я покинув Шум’яч, а звідти й до Турки рукою подати. Чим вона порадувала мене цього разу, розкажу вже потім.
Насправді я подолав лише половину північно-західного тупикового напрямку від Турки, що упирається майже в польський кордон, але село Вовче, яке стало для мене дальньою відправною точкою, все одно фактично край світу. Прогноз погоди чесно обіцяв сраку, і я свідомо загнав себе в ситуацію, де хочеш-не-хочеш, а доведеться терпіти - тепер від райцентру мене відділяло 13 кілометрів найкоротшої дороги або 19 через всі заплановані точки.
2. Уже під дощем почав огляд церкви св. Дмитра 1890 року. Ось ці ступінчаті верхи, що нагадують східні пагоди - головна відмінність бойківських храмів від інших карпатських шкіл.
3.
4. Дзвіниці зазвичай куди простіші:
5. Інформації про місцеві пам’ятки в принципі небагато, і я примудрився пропустити ще одну церкву 1680 року, що на 2,5 км далі вглиб села, переплутавши її з тією, що вище. Ну а подібний до костьолу храм св. Миколи (1900) знайшов випадково, бо він буквально через дорогу.
6. Майже супермаркет.
7. Вид на церкву св. Дмитра через річку. Сама річка квола й миршава, навіть не думав її фотографувати, а між тим то великий та величний Дністер… але буквально на перших кілометрах своєї течії.
8. Миле оформлення автобусної зупинки:
9. Проте самі автобуси тут бувають нечасто, тож пішов собі далі у напрямку наступної точки. Дороги теж такі собі:
10. Йти було більше п’яти кілометрів і я сподівався, що за цей час дощ притихне. Натомість він пустився так, ніби Боженька все-таки вирішив утопити нафіг цю нещасну планету, цього разу вже без усяких ковчегів. Небо перестало існувати, а хмари лягли прямо на землю. Відчувати ту мряку на власній шкірі було мерзенно, але на передгір’ї навіть у таку погоду шалено гарно.
11.
12. Так дійшов до села Присліп, у якому вже здалеку видно наступну церкву:
13. …тим більше здивувався, коли це виявилася не та, що я шукав:
14. Нічого не розуміючи, побрів далі в село. На щастя, пропажа знайшлася буквально за наступним пагорбом.
15. Це позбавило мене необхідності прочісувати весь Присліп, що протягнувся крізь гори на сім кілометрів.
16. Церква св. Івана Хрестителя (1895) - така ж відверто бойківська за видом, але складніша. Це вже, безумовно, шедевр, достойний спадщини ЮНЕСКО, хоч і закутий у бляху. На жаль, навіть у такому виді помилуватися ним я не встиг, бо замість бляхи вже почали чіпляти не менш недоречне «золото».
17.
18. Дзвіниця:
19. Навіть у такому стані церква все одно дуже красива. Не дарма вона була основною ціллю тієї вилазки.
20. Запам’яталися вітражі:
21.
22.
Зсередини поглянути на них не довелося, хоча люди поруч були - робітники, що поховалися в сарайчик від дощу. Один із них все ж вийшов проінспектувати чужинця, хоча пускати мене в храм явно не планував, лише дуже настирно спроваджував на автобус, що мав ось-ось іти до Турки. Хоча принагідно порозказував і про історію храму (я вже все забув, звісно) і не без гордості зазначив, що ось зараз займаються його реставрацією (про те, що таку кінську залупу негоже назвати реставрацією, я навіть говорити не захотів).
23. Автобус дійсно пройшов повз, коли я вже вертався на основну дорогу, водій, мабуть, подумав просто, що я псих якийсь, і спробуйте доведіть, що він помилився. На той момент мене вже не гребла погода, просто йшов собі й насолоджувався краєвидами.
24.
25.
26. Якась просіка. Навряд лижний спуск, бо звідки йому тут узятися?..
27.
28. Так поступово прийшов у третє село, Шум’яч. Хай місцева церква - не історична пам’ятка, але здалеку на рівні хмар виглядала заворожуюче:
29.
30. Тут значно глибше прогулявся самим селом, ніж у перших двох.
31.
32. Музей під відкритим небом як він є:
33.
Моя присутність теж була помічена, двома хлопами, що мирно бухали під деревом. Дізнавшись про мету мого візиту, один із них наполегливо взявся провести мене до церкви, типово схованої на сільському цвинтарі.
34. Насправді їх там аж дві. Старіша - хатнього типу й незрозумілого віку, певно, тимчасова, поки не звели нову й кращу.
35. Основний храм Благовіщення Пресвятої Богородиці постав в 1992-97 роках. За версією мого гіда - на місці, куди одного разу під час бурі зірвало й кинуло хрест зі старої церкви. Взагалі потік його свідомості, як і говірка - не менше культурне надбання, ніж сам вид загубленого в горах села і шкода, що не було можливості записати на диктофон. Я на той момент більше дивився, чи не надумає він мене прибити ззаду по голові чи хоча би попросити в кінці грошей за екскурсію, але ні, дядько просто й щиро хотів показати церкву й переказати історію села в дуже своєрідній трактовці, де, наприклад, на цьому цвинтарі мінімум двічі мерці підіймалися з могил…
36.
37. Архаїчна дзвіниця, можливо, збереглась зі старіших часів.
38. А такий вид відкривається з цвинтарного пагорбу:
Подякувавши своєму гіду, та нарешті відірвавшись від нього, я покинув Шум’яч, а звідти й до Турки рукою подати. Чим вона порадувала мене цього разу, розкажу вже потім.