Мукачево
Починати розказувати про Мукачево* потрібно із замку Паланок. Як же без замку.
Ким і коли він заснований, достеменно невідомо, але в літописах середини 11 ст. уже згадується як завершена будівля. А сьогодні ми можемо побачити цю майже тисячолітню красу в стані, близькому до ідеального. Здалеку я бачив замок лише з вікна маршрутки, зате вдосталь надивився на нього зсередини.
Із кріпосних стін відкриваються види на місто.
Птах Турул - відносно новий монумент, 2008 року. Символізує знайдення Батьківщини угорським народом.
Старі стіни.
З 1396 по 1414 роки замком володів литовський князь Федір Корятович. При ньому замок значно укріпився і обзавівся колодязем - неодмінною складовою, необхідною для затяжної оборони. Мало того, що стоїть він на вулканічній скелі висотою 68 м, воду знайшли на глибині лише 85 м. І в наш час це була б нелегка робота, а уявіть, скількох зусиль це коштувало 700 років тому! Одна з версій походження назви міста - від мук людських.
Пам’ятник князю стоїть у внутрішньому дворику, до нього шалена черга охочих сфотографуватись і потерти палець на щастя.
Муроване обличчя, власника якого уже не пригадаю.
Замкові кімнати відведені під етнографічні музеї, які починають трохи приїдатись.
Той самий колодязь.
Пам’ятник Ілоні Зріні і її сину - Ференцу ІІ Ракоці. Я уже не раз згадував у своїх закарпатських замітках цих людей, тож зупинюсь на них детальніше.
Замок потрапив у володіння сім’ї Ракоці за часів князя Юрія І, у 1633 році. Дружина онука Юрія, Ференца І - Ілона Зріні - фактично, очолила антигабсбурзький визвольний рух угорського народу.
За її часів замок став майже неприступним. До оточеної частоколами і ровами твердині навіть добратись було нереально, не кажучи вже про потрапляння всередину. У такому вигляді замок витримав практично безперервну 3-річну облогу австрійцями у 1685-1688 роках.
Зрештою, австрійці узяли своє хитрістю - знайшли зрадника, що отруїв воду у колодязі. Тільки після того Ілона Зріні домовилась про здачу замку у обмін на можливість покинути його неушкодженими її людям.
Ференц ІІ очолив визвольну боротьбу угорців 1703-1711 рр., після смерті матері, але то вже трохи інша історія.
Макет замку. До речі, паланок - це дубовий частокіл.
Замковий герб.
Іще один вид зі стін. Сірі й похмурі багатоповерхівки - одна з найбільш депресивних речей, побачених мною у Мукачево.
Переміщуємося в центр. Міська ратуша.
Театр (ваш К. О.)
В колекцію пам’ятників Кирила і Мефодія - іще один.
Площа Миру.
Будинки уздовж площі, яка, як на мене, більше схожа на коротку вулицю.
Власне, там ледь не кожен будинок вартий уваги.
Олександр Духнович - греко-католицький священик, педагог, письменник, поет, просвітитель і т.д. Писав «язичієм», себто народною закарпатською мовою. Зіграв велику роль у просвітленні селян та бідняків, за що є відомим і дуже шанованим у цих краях.
Торговий дім «Меркурій», точніше невеличкий його фрагмент.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці, кінець 19 ст.
Собор Почаївської ікони Богоматері. Той випадок, коли незважаючи на вік (1993 року побудови), цілком вписується в архітектурне обличчя міста.
Не церквами єдиними. Гарненьке управління УМВС.
Поруч з ним на стіні у виді об’ємних картин зображені віхи історії міста. Судячи з наявності дракона, автори не дуже обмежували свою фантазію:)
Кафедральний костел Святого Мартина, який було добре видно ще з площі.
Начинка вражає не менше зовнішньої оболонки.
Занедбана краса по вул. Духновича.
Поруч - церква кальвіністів.
Не по-нашому написано.
Пам’ятник сажотрусу. Прототип цілком реальний і цілком живий, а от кота, підозрюю, загладили до смерті.
І ще один ракурс площі Миру на прощання.
Через місто протікає річка Латориця, на задньому фоні - Чернеча гора. Цілком логічно, що під горою з такою назвою знаходиться монастир, але з цієї точки його не видно.
Будиночки над берегом.
Борщовик - оманливо красива рослина, насправді дуже небезпечна - при контакті залишає опіки, які довго і важко лікуються.
На Закарпатті її дуже багато, хоча природно вона росте на Кавказі. За часів СРСР сюди, а також у Польщу і Прибалтику борщовик засадили як силосну рослину, за що його прозвали «подарунком Сталіна».
По інший бік мосту видно невелику церкву.
Тиха і маленька Латориця уміє шаленіти під час злив і відлиг. Одне з найбільш відомих її буйств сталося у 1998 році, коли повені наробили чимало лиха по всій області. На пам’ять про це на березі встановлено ось такий монумент. Сподіваємось, у майбутньому подібні лиха обійдуть Мукачево стороною, і на сьогодні прощаємось з ним.
_____________
* Здавалось би, українська мова допускає обидва варіанти написання назви (Мукачеве-Мукачево), але, як виявилось, багатьом місцевим перший варіант не подобається. Більше того, у них настільки бомбить, що 31 березня 2016 року міськрада навіть офіційно переймувала місто на Мукачево (спасибі, що хоч не Мункач). Тому у замітці я використовую саме цей варіант.
Ким і коли він заснований, достеменно невідомо, але в літописах середини 11 ст. уже згадується як завершена будівля. А сьогодні ми можемо побачити цю майже тисячолітню красу в стані, близькому до ідеального. Здалеку я бачив замок лише з вікна маршрутки, зате вдосталь надивився на нього зсередини.
Із кріпосних стін відкриваються види на місто.
Птах Турул - відносно новий монумент, 2008 року. Символізує знайдення Батьківщини угорським народом.
Старі стіни.
З 1396 по 1414 роки замком володів литовський князь Федір Корятович. При ньому замок значно укріпився і обзавівся колодязем - неодмінною складовою, необхідною для затяжної оборони. Мало того, що стоїть він на вулканічній скелі висотою 68 м, воду знайшли на глибині лише 85 м. І в наш час це була б нелегка робота, а уявіть, скількох зусиль це коштувало 700 років тому! Одна з версій походження назви міста - від мук людських.
Пам’ятник князю стоїть у внутрішньому дворику, до нього шалена черга охочих сфотографуватись і потерти палець на щастя.
Муроване обличчя, власника якого уже не пригадаю.
Замкові кімнати відведені під етнографічні музеї, які починають трохи приїдатись.
Той самий колодязь.
Пам’ятник Ілоні Зріні і її сину - Ференцу ІІ Ракоці. Я уже не раз згадував у своїх закарпатських замітках цих людей, тож зупинюсь на них детальніше.
Замок потрапив у володіння сім’ї Ракоці за часів князя Юрія І, у 1633 році. Дружина онука Юрія, Ференца І - Ілона Зріні - фактично, очолила антигабсбурзький визвольний рух угорського народу.
За її часів замок став майже неприступним. До оточеної частоколами і ровами твердині навіть добратись було нереально, не кажучи вже про потрапляння всередину. У такому вигляді замок витримав практично безперервну 3-річну облогу австрійцями у 1685-1688 роках.
Зрештою, австрійці узяли своє хитрістю - знайшли зрадника, що отруїв воду у колодязі. Тільки після того Ілона Зріні домовилась про здачу замку у обмін на можливість покинути його неушкодженими її людям.
Ференц ІІ очолив визвольну боротьбу угорців 1703-1711 рр., після смерті матері, але то вже трохи інша історія.
Макет замку. До речі, паланок - це дубовий частокіл.
Замковий герб.
Іще один вид зі стін. Сірі й похмурі багатоповерхівки - одна з найбільш депресивних речей, побачених мною у Мукачево.
Переміщуємося в центр. Міська ратуша.
Театр (ваш К. О.)
В колекцію пам’ятників Кирила і Мефодія - іще один.
Площа Миру.
Будинки уздовж площі, яка, як на мене, більше схожа на коротку вулицю.
Власне, там ледь не кожен будинок вартий уваги.
Олександр Духнович - греко-католицький священик, педагог, письменник, поет, просвітитель і т.д. Писав «язичієм», себто народною закарпатською мовою. Зіграв велику роль у просвітленні селян та бідняків, за що є відомим і дуже шанованим у цих краях.
Торговий дім «Меркурій», точніше невеличкий його фрагмент.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці, кінець 19 ст.
Собор Почаївської ікони Богоматері. Той випадок, коли незважаючи на вік (1993 року побудови), цілком вписується в архітектурне обличчя міста.
Не церквами єдиними. Гарненьке управління УМВС.
Поруч з ним на стіні у виді об’ємних картин зображені віхи історії міста. Судячи з наявності дракона, автори не дуже обмежували свою фантазію:)
Кафедральний костел Святого Мартина, який було добре видно ще з площі.
Начинка вражає не менше зовнішньої оболонки.
Занедбана краса по вул. Духновича.
Поруч - церква кальвіністів.
Не по-нашому написано.
Пам’ятник сажотрусу. Прототип цілком реальний і цілком живий, а от кота, підозрюю, загладили до смерті.
І ще один ракурс площі Миру на прощання.
Через місто протікає річка Латориця, на задньому фоні - Чернеча гора. Цілком логічно, що під горою з такою назвою знаходиться монастир, але з цієї точки його не видно.
Будиночки над берегом.
Борщовик - оманливо красива рослина, насправді дуже небезпечна - при контакті залишає опіки, які довго і важко лікуються.
На Закарпатті її дуже багато, хоча природно вона росте на Кавказі. За часів СРСР сюди, а також у Польщу і Прибалтику борщовик засадили як силосну рослину, за що його прозвали «подарунком Сталіна».
По інший бік мосту видно невелику церкву.
Тиха і маленька Латориця уміє шаленіти під час злив і відлиг. Одне з найбільш відомих її буйств сталося у 1998 році, коли повені наробили чимало лиха по всій області. На пам’ять про це на березі встановлено ось такий монумент. Сподіваємось, у майбутньому подібні лиха обійдуть Мукачево стороною, і на сьогодні прощаємось з ним.
_____________
* Здавалось би, українська мова допускає обидва варіанти написання назви (Мукачеве-Мукачево), але, як виявилось, багатьом місцевим перший варіант не подобається. Більше того, у них настільки бомбить, що 31 березня 2016 року міськрада навіть офіційно переймувала місто на Мукачево (спасибі, що хоч не Мункач). Тому у замітці я використовую саме цей варіант.