Рокове яйце Макса Вебера
Дві публікації останнього тижня хитнули мій маятник у бік «матеріалізму»
Чесно кажучи, мені соромно. Після 50 час би вже визначитися з так званими вічними питаннями. Вагання в засадничих, світоглядних переконаннях свідчать або про брак освіти, або про незрілий, несталий розум. Заспокоює лише те, що чимало співвітчизників вагаються разом зі мною, а ті, хто дійшли певної думки й від неї не відхиляються, не завжди здатні переконливо пояснити елементарні практичні обставини щоденного життя.
Передусім чому ми так живемо? Якщо конкретніше: ми бідні, бо дурні, чи дурні, бо бідні? Або трохи більш академічно: чи є всередині нас самих якісь фатальні вади, які перешкоджають облаштувати свою країну так, щоб економіка рухалася, соціальні механізми функціонували, а політики дбали про перспективи держави та безпеку її громадян, а не про власний добробут? Якщо нема, тоді можливі - й потрібні - реформи, які переструктурують зв’язки всіх з усіма й створять відповідні умови мотивації, щоб українці не займалися самознищенням. Якщо є, тоді... тоді - чергова банальність про Мойсея й 40 років, хоча з якого дива покоління онуків має вирости розумнішим за дідів, себто нас?
Яйце чи курка? В «епоху історичного матеріалізму», себто не 40, а лише якихось 20 років тому, все було зрозуміло без варіантів: суспільне буття первинне, суспільна свідомість вторинна, це знали навіть найтупіші випускники ПТУ. Відповідно соціальний лад нібито визначав поведінку кожного гвинтика, а якщо не визначав, на цей випадок існували парткоми, газета «Правда» й мордовські табори. Потім настав період хитань, коли почали припускати, що ментальність нації теж має якийсь вплив на успіхи в космосі й громадській торгівлі. Потім прочитали Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» й майже домовилися, що труднощі перехідного періоду пояснюються тим, що совок усіх розбестив, до того ж традиції православ’я нібито не сприяють правовій свідомості західного зразка. Нині майже кожен цитує Булгакова: «Розруха не в клозетах, а в головах», що насправді для гуманітарія означає тупик, бо для лікування голів найефективнішим інструментом слід визнати не шкільний підручник і навіть не телевізор, а гільйотину.
Дві публікації останнього тижня хитнули мій маятник у бік «матеріалізму»: інтерв’ю одному з інтернет-видань відомого адвоката Тетяни Монтян і виступ на радіо «Ехо Москви» російського публіциста Юлії Латиніної. До обох авторок у мене слабкість, обидві, не змовляючись, розмірковують про те саме. Латиніна, зокрема, дуже радить книжку «Загадка капіталу» перуанського економіста Ернандо де Сото. Автор, колишній голова Центрального резервного банку й радник президента Фухіморі, визнаний дослідник так званої неформальної (читай тіньової) економіки, стверджує: причини поразок капіталізму в країнах третього світу не в особливому устрої мозків тамтешніх мешканців, а в специфічному устрої економіки. Зокрема, підприємець, особливо дрібний, не є повноправним власником свого майна, він не може його закласти в банк й отримати позику, отже, його майно не є капіталом. Грошей у третьому світі чимало, просто створено такі умови, коли ці гроші не можуть працювати на розвиток бізнесу. А ось що каже Тетяна Монтян: «У нас відсоток формалізації власності, за різними методиками підрахунку, становить від п’яти до восьми»... Тобто насправді захистити 92 - 95% українських активів без додаткового неформального прикриття, без «даху» практично неможливо. Це означає зелене світло рейдерству та дерибану.
Інакше кажучи, якщо зовнішні об’єктивні обставини штовхають бізнесмена на те, щоби розвивати свою справу, інвестувати в довгострокові проекти, він це робитиме. Якщо ж ні, то поводитиметься так... як поводиться будь-який «новий українець»: підгодовує свій «дах» відкатами й за першої ж нагоди переводить те, що залишилося, у валюту, ховає її десь за кордоном, купує кретинські предмети розкошів, живе так, ніби після нас потоп і т. ін. - та що я кажу, озирніться навколо.
Висновок: створення рівних і прозорих умов для всіх громадян все ж таки дещо асенізує клозет у голові. Ретельно знешкоджене суспільне буття здатне лікувати суспільну свідомість. Не таке вже порочне це коло. Розірвати його можна (в демократичних країнах, наприклад, це відбувається раз на чотири-п’ять років шляхом звичайних, банальних виборів). Але бажано самому визначитися, ким ти хочеш бути: куркою чи яйцем...
Юрій Макаров
Чесно кажучи, мені соромно. Після 50 час би вже визначитися з так званими вічними питаннями. Вагання в засадничих, світоглядних переконаннях свідчать або про брак освіти, або про незрілий, несталий розум. Заспокоює лише те, що чимало співвітчизників вагаються разом зі мною, а ті, хто дійшли певної думки й від неї не відхиляються, не завжди здатні переконливо пояснити елементарні практичні обставини щоденного життя.
Передусім чому ми так живемо? Якщо конкретніше: ми бідні, бо дурні, чи дурні, бо бідні? Або трохи більш академічно: чи є всередині нас самих якісь фатальні вади, які перешкоджають облаштувати свою країну так, щоб економіка рухалася, соціальні механізми функціонували, а політики дбали про перспективи держави та безпеку її громадян, а не про власний добробут? Якщо нема, тоді можливі - й потрібні - реформи, які переструктурують зв’язки всіх з усіма й створять відповідні умови мотивації, щоб українці не займалися самознищенням. Якщо є, тоді... тоді - чергова банальність про Мойсея й 40 років, хоча з якого дива покоління онуків має вирости розумнішим за дідів, себто нас?
Яйце чи курка? В «епоху історичного матеріалізму», себто не 40, а лише якихось 20 років тому, все було зрозуміло без варіантів: суспільне буття первинне, суспільна свідомість вторинна, це знали навіть найтупіші випускники ПТУ. Відповідно соціальний лад нібито визначав поведінку кожного гвинтика, а якщо не визначав, на цей випадок існували парткоми, газета «Правда» й мордовські табори. Потім настав період хитань, коли почали припускати, що ментальність нації теж має якийсь вплив на успіхи в космосі й громадській торгівлі. Потім прочитали Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» й майже домовилися, що труднощі перехідного періоду пояснюються тим, що совок усіх розбестив, до того ж традиції православ’я нібито не сприяють правовій свідомості західного зразка. Нині майже кожен цитує Булгакова: «Розруха не в клозетах, а в головах», що насправді для гуманітарія означає тупик, бо для лікування голів найефективнішим інструментом слід визнати не шкільний підручник і навіть не телевізор, а гільйотину.
Дві публікації останнього тижня хитнули мій маятник у бік «матеріалізму»: інтерв’ю одному з інтернет-видань відомого адвоката Тетяни Монтян і виступ на радіо «Ехо Москви» російського публіциста Юлії Латиніної. До обох авторок у мене слабкість, обидві, не змовляючись, розмірковують про те саме. Латиніна, зокрема, дуже радить книжку «Загадка капіталу» перуанського економіста Ернандо де Сото. Автор, колишній голова Центрального резервного банку й радник президента Фухіморі, визнаний дослідник так званої неформальної (читай тіньової) економіки, стверджує: причини поразок капіталізму в країнах третього світу не в особливому устрої мозків тамтешніх мешканців, а в специфічному устрої економіки. Зокрема, підприємець, особливо дрібний, не є повноправним власником свого майна, він не може його закласти в банк й отримати позику, отже, його майно не є капіталом. Грошей у третьому світі чимало, просто створено такі умови, коли ці гроші не можуть працювати на розвиток бізнесу. А ось що каже Тетяна Монтян: «У нас відсоток формалізації власності, за різними методиками підрахунку, становить від п’яти до восьми»... Тобто насправді захистити 92 - 95% українських активів без додаткового неформального прикриття, без «даху» практично неможливо. Це означає зелене світло рейдерству та дерибану.
Інакше кажучи, якщо зовнішні об’єктивні обставини штовхають бізнесмена на те, щоби розвивати свою справу, інвестувати в довгострокові проекти, він це робитиме. Якщо ж ні, то поводитиметься так... як поводиться будь-який «новий українець»: підгодовує свій «дах» відкатами й за першої ж нагоди переводить те, що залишилося, у валюту, ховає її десь за кордоном, купує кретинські предмети розкошів, живе так, ніби після нас потоп і т. ін. - та що я кажу, озирніться навколо.
Висновок: створення рівних і прозорих умов для всіх громадян все ж таки дещо асенізує клозет у голові. Ретельно знешкоджене суспільне буття здатне лікувати суспільну свідомість. Не таке вже порочне це коло. Розірвати його можна (в демократичних країнах, наприклад, це відбувається раз на чотири-п’ять років шляхом звичайних, банальних виборів). Але бажано самому визначитися, ким ти хочеш бути: куркою чи яйцем...
Юрій Макаров