Кочегар. Терещенко

[tatumuganda]

Угору - дим,
до неба, в ірій,
а вище його - мій гудок;
він кличе всіх з кварталів сірих
сюди, сюди
в залізний льох,
де пить дають ущерть
і піт проймає наскрізь,
а хліб лежить правцем,
камінням чорним.
Тут серце грає
через край,
кипить, -
і клекотом мажорним,
піднявши труби над землею,
не тужить,
не скорбить за нею,
а виглядає з неба гостя,
такого ж дужого,
як я!
О, не казан кипить,
не паровик парує, -
мій погляд під огнем вирує,
розрізує блакить.

І тугшає манометр,
напружує мій дух;
і тільки б не зазнать утоми,
не випустить із рук
цей чорний хліб,
щоденний антрацит...
Я ним годую тіло,
в завод пускаю кров,
а кров гартує силу,
п'янить мою любов.
В ремінних рукавицях
я кочергу беру
й - обпалений мов криця -
не випускаю з рук...

І легше дихає, вбирає
мій паровик повітря, газ,
усе похапливо ковтає,
жує
і жменями ураз
під небо кидає свій виклик,
щоб знало сонце,
де палає
огонь пустих його джерел,
щоб не журилося під старість,
бо полум'я
огонь горить,
горітиме в думках людських,
в паровику -
повік.
Я ж - кочегар,
щоденний жрець,
вартую біля нього!

1922 р.

Цитовано за: Український футуризм, Ніредьгаза, 1996