Думи мої, думи мої (уривки зі щоденника). Вишня
Уривки зі щоденника Остапа Вишні 1948-54 рр. Про любов до полювання, Гоголя українською, чорношкірих киян і ще багато іншого...
27 грудня, 48.
...Росiйська лiтература.
Пушкiн, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Островський,
Горький.
Преклоняюсь...
А преклоняючись, хочу, щоб їх - усiх!!! - знав народ руський.
Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не
знає їх, своїх дивних письменникiв!
Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!
А їх же треба знати!
Можна, звичайно, сидiти й пишатися, маючи Пушкiна, Гоголя i iнших (у
шафах), великий труд берегти їх, їхнi традицiї, - та треба ж уже вперед!
Iнакше вони образяться!
Люблю я Твардовського, люблю ленiнградського Сашу Прокоф'єва.
Що зробив, по-моєму, Твардовський?
Вiн узяв свого Васю Тьоркiна за руку i пiшов iз ним вихилясом по всiй
Росiї! Нате! Ось який вiн! А це ж ви - народ! Отакий хороший народ! А ви
цього й не знаєте! Читайте!
Може, якраз Вася Тьоркiн примусить любити лiтературу!
У мене навiть завiрально-страшнi думки з цього приводу.
Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркiн бере за руку Олександра
Сергiйовича Пушкiна, веде його до селянської хати, нiжно, штовхає в хату i
хитромудро говорить:
- Познайомтесь! Олександр Сергiйович Пушкiн! Прошу любить i жалувать!
От хто, по-моєму, Твардовський!
...
18 квiтня, 49. Менi дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли
дзвiнкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи
несмiливо-смiливий Смiлянський, чи колючий Макiвчук, чи
їйбогужялюблюприроду (а любить вiн таки її по-справжньому) Новиченко, чи
авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдiзнаєтьсящояспiнiнгiст
Вiльховий, чи їйбогутоваришiяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко, чи
татамдвiщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхалибачилинестрiлялиякстрiлялине
влучили М.Т.Рильський, чи можеайбожеiябпоїхавтаквоноякстрiляєтакбахкаєа
птичкажвонахочежити П.Г.Тичина, чи iвменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаiя
їйбогумисливець О.Є.Корнiйчук, айщовименiговоритеябiльшефутболiст
Ю.К.Смолич, чи ойохотавонаменепродменамочить Ю.I.Яновський, чи словочестi
убившiстсотнайшоводну Богдан Чалий, чи iвменепесгавкаєаяжодинавменехазяїн
Семен Скляренко, чи нащоменiмисливськарушницяколиятойщогреблiрвав Платон
Воронько, чи аможежмисливствонедужеiдеологiчновитримане Микола Руденко, чи
австалинградемынеохотились Борис Палiйчук, чи актоегознаетстреляетне
стреляет М.М.Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови I.А.Кочерга, - от коли
цi всi коли-небудь де-небудь скажуть: "Остап Вишня - старий!" - I,
збираючись на полювання, додадуть: "Не турбуйте його!" - я того ж часу -
вiзьму й помру!
4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вмiє добре спiвати
"Реве та стогне" та садити гопака, i не того, в кого прiзвище на "ко", - а
того, хто бажає добра українському народовi, хто сприяє його матерiальному
й духовному розвитковi.
Хай його прiзвище на "ов" чи на "ий", хай вiн спiває "Во саду ли, в
огороде", чи "Будьте здорови, жявiце багато", або танцює камаринського чи
лявониху, - я з ними i танцюватиму, й спiватиму з особливим захватом. Бо
ото й є справжнi українцi.
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволiти можна вiд
суму!
29 листопада, 51. Був цього лiта (осенi) на Донбасi. В Кадiївцi. Ой,
якi хорошi люди! Чудеснi! А як їх написати? Не так, як N, а
по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось
"вишневе" про Донбас. Хай би посмiялися! Тiльки не думайте, що я, Вишня,
гадаю, що Донбас без мене не вмiє смiятися! Ха-ха! I вмiє смiятися, i
знає, як смiятися, - ще краще вiд нас iз вами.
А от - у лiтературi? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасiвцi, такi
мудрi, такi чудеснi, що нас iз вами розсмiшать... Ох i крiпкий орiшок!
Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що пiсля мене так засмiються,
так загогочуть, що тiльки квакнеш. Скiльки єсть там людей, скiльки єсть
там явищ - чудесних, неповторних...
А як?! Поки що я не втнув...
А можна... Ой як можна...
А головне - треба!
Щоб розлiгся шахтарський смiх, радiсний, веселий. а головне -
творчiсть!
Вiн буде! Вiрю!
З грудня, 51. От ходжу я по Києву i дивлюся на наш чудесний город.
Бiжать хлопчаки, бiжать дiвчатка: чорнявi, русявi, бiленькi. Вони
колись будуватимуть наше майбутнє. I який перед ними шир! Якi простори!
Перед ними все!
Бiгає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, i не
знає, що для того, щоб вiн отак бiгав, - жив на свiтi Ленiн.
Вiн собi пiдстрибує: скiк-скiк! Вiн собi пiдтопує: топ-топ! А Трумен
для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!
Ви тiльки подумайте! Я одного хочу, щоб вiн, отой маленький, бiленький
Павлушка, вирiс великий i задавив Трумена! Щоб усi Павлушки повиростали i
задавили Трумена! I все!
З грудня, 51. Слава Гоголю, Нiколаю Васильовичу!
Працюю над "Ревiзором"...
Як це трудно! Тру-у-у-дно!
Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хiба я зможу
пiдпаскудитися, щоб iз Вишнi зробити Гоголя?!
От i борюкаємося!
А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як вiн має право
звучати...
Одна українська поетеса в розмовi зо мною (ми говорили про переклад
Гоголевих творiв) здивовано запитала:
- А зачєм?
Те, що українська поетеса сказала менi:
"А зачєм?" - я не здивувався. Iменно - "зачєм"? Бо вона, на жаль, i
досi не розумiє, що є на свiтi народна, рiдна народовi, мова.
...Так от Гоголь! Нiколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всiх
селах любили його?
Як? Навчiть!
Ота поетична iндичка може сказати: "Зачєм?"
Що їй болить?
Їй заплатять за два ямбо-брахiї по 10 крб. за рядок, - i вона
задоволена. Вона пшеницю вiд верби не вiдрiзняє: i те шумить, i те шумить,
- надрукують!
От вона й говоригь: "Зачєм?"
А я з М. В. Гоголем мучусь!
Визнаю: радiсна мука, приємна мука, та проте - мука!
26 грудня, 51. От у мене пiд руками онук, Павлушка, тiльки-но починає
говорити. Я йому:
- Це твiй тато! А вiн:
- Папа!
I все-таки вiн кричить:
- Тато! Тато! I знову ви:
- Нацiональна обмеженiсть!
Нiчого подiбного! Хай каже:
- Тато!
Бо мiй тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!
Хай каже:
- Тато!
Бо мiй тато ручку баринi, бодай би вона сказилася, цiлував!
Хай живе мiй онук i хай вiн нiколи не бачить баринi!
Хай!
Менi шiстдесят три роки, а в мене й досi поза шкiрою мороз од баринi.
I досi сплющуєшся, нiби тебе бариня по головi трахне.
Нiколи не забуду, коли мiй батько, Михайло Кiндратович, старий, сивий,
розумний, дотепний, спiвак чудесний (баритон у нього був), схиляється,
було, до барининої ручки.
Цiлує...
А тепер бiгає мiй онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дiд, знаю, що
виросте вiн чудесним хлопцем i комунiзм будуватиме.
23 сiчня, 52. Їздили полювати. Це не вперше i не востаннє. Нiчого!
I як радiсно, що я нiчого не вбив!
I як радiсно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!
I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю.
Одне тiльки: Павлушка, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та
й без зайця! Перед онуком незручно!
25 сiчня, 52. Iнтересне явище. Пригороднi селяни, отi, що до Києва
щодня з молоком, з яйцями, з городиною, - це все спекулятивний елемент.
Неприємна публiка! I як тяжко колгоспним керiвникам iз ними! Розбещене,
розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранцi в дверi: стук! стук!
- Що?
- М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хiба можна собi уявити справжнiх колгоспниць, настоящих майстрiв наших
урожаїв, щоб вони стукали в дверi:
- Молочка?! Яєчок?!
Вони - Хобта, Савченко, Лисенко - думають про лани, про врожай, а цi -
перекупки:
- Молочка?! М'ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?
25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.
У мене, примiром, єсть "Побєда".
Я їду, i менi дуже гiрко, коли путями-шляхами чимчикують подорожнi.
Чому саме я їду? А вони йдуть?
Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати
ходила? Для мене...
А я от їду барином - i страшенно задоволений... Радий...
Не думайте, що я ото "нiгiль-мiгiль"...
Але... єсть межа, грань...
I єсть iще час... Час!!!
Не можна, по-моєму, тикатися iз своїми особистими котеджами-дачами
туди, де ще корiвникiв, свинарникiв, птахарень колгоспники не побудували.
Чого ти туди лiзеш?
Хочеш, щоб усi говорили: оце дача Вишнi, он яка, он бачиш!'
Єсть - грань! Межа!
Оцiєї межi не можна переступати!
I все!
Нiколи нетреба забувати, що ти вiд народу i що твоя робота - для
народу! А не для дачi!
18 грудня, 54. От я перекладаю оповiдання Юрiя Яновського... Перекладаю
з росiйської мови на українську. Ми знаємо Юрiя Яновського як прекрасного
знавця української мови. Чому вiн написав свої оповiдання по-росiйськи? Що
це? Пiдлабузництво? Нiчого подiбного! Якби я, Остап Вишня, мiг написати
мої думки по-англiйськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це
принизить мене як українського письменника?
А як би менi хотiлося зрозумiти слово товариша з Нiгерiї, зрозумiти й
поцiлувати уста, що це слово вимовили...
Але, на жаль, на превеликий мiй жаль, я не доживу до того часу, коли
чорна людина з Нiгерiї поцiлує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в
домi бiгали, може, чорнявi, може, коричневi мої онучата... Такi, як
Мар'янка... До цього я не доживу.
Цитовано за Остап Вишня
27 грудня, 48.
...Росiйська лiтература.
Пушкiн, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Островський,
Горький.
Преклоняюсь...
А преклоняючись, хочу, щоб їх - усiх!!! - знав народ руський.
Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не
знає їх, своїх дивних письменникiв!
Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!
А їх же треба знати!
Можна, звичайно, сидiти й пишатися, маючи Пушкiна, Гоголя i iнших (у
шафах), великий труд берегти їх, їхнi традицiї, - та треба ж уже вперед!
Iнакше вони образяться!
Люблю я Твардовського, люблю ленiнградського Сашу Прокоф'єва.
Що зробив, по-моєму, Твардовський?
Вiн узяв свого Васю Тьоркiна за руку i пiшов iз ним вихилясом по всiй
Росiї! Нате! Ось який вiн! А це ж ви - народ! Отакий хороший народ! А ви
цього й не знаєте! Читайте!
Може, якраз Вася Тьоркiн примусить любити лiтературу!
У мене навiть завiрально-страшнi думки з цього приводу.
Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркiн бере за руку Олександра
Сергiйовича Пушкiна, веде його до селянської хати, нiжно, штовхає в хату i
хитромудро говорить:
- Познайомтесь! Олександр Сергiйович Пушкiн! Прошу любить i жалувать!
От хто, по-моєму, Твардовський!
...
18 квiтня, 49. Менi дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли
дзвiнкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи
несмiливо-смiливий Смiлянський, чи колючий Макiвчук, чи
їйбогужялюблюприроду (а любить вiн таки її по-справжньому) Новиченко, чи
авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдiзнаєтьсящояспiнiнгiст
Вiльховий, чи їйбогутоваришiяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко, чи
татамдвiщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхалибачилинестрiлялиякстрiлялине
влучили М.Т.Рильський, чи можеайбожеiябпоїхавтаквоноякстрiляєтакбахкаєа
птичкажвонахочежити П.Г.Тичина, чи iвменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаiя
їйбогумисливець О.Є.Корнiйчук, айщовименiговоритеябiльшефутболiст
Ю.К.Смолич, чи ойохотавонаменепродменамочить Ю.I.Яновський, чи словочестi
убившiстсотнайшоводну Богдан Чалий, чи iвменепесгавкаєаяжодинавменехазяїн
Семен Скляренко, чи нащоменiмисливськарушницяколиятойщогреблiрвав Платон
Воронько, чи аможежмисливствонедужеiдеологiчновитримане Микола Руденко, чи
австалинградемынеохотились Борис Палiйчук, чи актоегознаетстреляетне
стреляет М.М.Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови I.А.Кочерга, - от коли
цi всi коли-небудь де-небудь скажуть: "Остап Вишня - старий!" - I,
збираючись на полювання, додадуть: "Не турбуйте його!" - я того ж часу -
вiзьму й помру!
4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вмiє добре спiвати
"Реве та стогне" та садити гопака, i не того, в кого прiзвище на "ко", - а
того, хто бажає добра українському народовi, хто сприяє його матерiальному
й духовному розвитковi.
Хай його прiзвище на "ов" чи на "ий", хай вiн спiває "Во саду ли, в
огороде", чи "Будьте здорови, жявiце багато", або танцює камаринського чи
лявониху, - я з ними i танцюватиму, й спiватиму з особливим захватом. Бо
ото й є справжнi українцi.
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволiти можна вiд
суму!
29 листопада, 51. Був цього лiта (осенi) на Донбасi. В Кадiївцi. Ой,
якi хорошi люди! Чудеснi! А як їх написати? Не так, як N, а
по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось
"вишневе" про Донбас. Хай би посмiялися! Тiльки не думайте, що я, Вишня,
гадаю, що Донбас без мене не вмiє смiятися! Ха-ха! I вмiє смiятися, i
знає, як смiятися, - ще краще вiд нас iз вами.
А от - у лiтературi? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасiвцi, такi
мудрi, такi чудеснi, що нас iз вами розсмiшать... Ох i крiпкий орiшок!
Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що пiсля мене так засмiються,
так загогочуть, що тiльки квакнеш. Скiльки єсть там людей, скiльки єсть
там явищ - чудесних, неповторних...
А як?! Поки що я не втнув...
А можна... Ой як можна...
А головне - треба!
Щоб розлiгся шахтарський смiх, радiсний, веселий. а головне -
творчiсть!
Вiн буде! Вiрю!
З грудня, 51. От ходжу я по Києву i дивлюся на наш чудесний город.
Бiжать хлопчаки, бiжать дiвчатка: чорнявi, русявi, бiленькi. Вони
колись будуватимуть наше майбутнє. I який перед ними шир! Якi простори!
Перед ними все!
Бiгає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, i не
знає, що для того, щоб вiн отак бiгав, - жив на свiтi Ленiн.
Вiн собi пiдстрибує: скiк-скiк! Вiн собi пiдтопує: топ-топ! А Трумен
для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!
Ви тiльки подумайте! Я одного хочу, щоб вiн, отой маленький, бiленький
Павлушка, вирiс великий i задавив Трумена! Щоб усi Павлушки повиростали i
задавили Трумена! I все!
З грудня, 51. Слава Гоголю, Нiколаю Васильовичу!
Працюю над "Ревiзором"...
Як це трудно! Тру-у-у-дно!
Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хiба я зможу
пiдпаскудитися, щоб iз Вишнi зробити Гоголя?!
От i борюкаємося!
А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як вiн має право
звучати...
Одна українська поетеса в розмовi зо мною (ми говорили про переклад
Гоголевих творiв) здивовано запитала:
- А зачєм?
Те, що українська поетеса сказала менi:
"А зачєм?" - я не здивувався. Iменно - "зачєм"? Бо вона, на жаль, i
досi не розумiє, що є на свiтi народна, рiдна народовi, мова.
...Так от Гоголь! Нiколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всiх
селах любили його?
Як? Навчiть!
Ота поетична iндичка може сказати: "Зачєм?"
Що їй болить?
Їй заплатять за два ямбо-брахiї по 10 крб. за рядок, - i вона
задоволена. Вона пшеницю вiд верби не вiдрiзняє: i те шумить, i те шумить,
- надрукують!
От вона й говоригь: "Зачєм?"
А я з М. В. Гоголем мучусь!
Визнаю: радiсна мука, приємна мука, та проте - мука!
26 грудня, 51. От у мене пiд руками онук, Павлушка, тiльки-но починає
говорити. Я йому:
- Це твiй тато! А вiн:
- Папа!
I все-таки вiн кричить:
- Тато! Тато! I знову ви:
- Нацiональна обмеженiсть!
Нiчого подiбного! Хай каже:
- Тато!
Бо мiй тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!
Хай каже:
- Тато!
Бо мiй тато ручку баринi, бодай би вона сказилася, цiлував!
Хай живе мiй онук i хай вiн нiколи не бачить баринi!
Хай!
Менi шiстдесят три роки, а в мене й досi поза шкiрою мороз од баринi.
I досi сплющуєшся, нiби тебе бариня по головi трахне.
Нiколи не забуду, коли мiй батько, Михайло Кiндратович, старий, сивий,
розумний, дотепний, спiвак чудесний (баритон у нього був), схиляється,
було, до барининої ручки.
Цiлує...
А тепер бiгає мiй онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дiд, знаю, що
виросте вiн чудесним хлопцем i комунiзм будуватиме.
23 сiчня, 52. Їздили полювати. Це не вперше i не востаннє. Нiчого!
I як радiсно, що я нiчого не вбив!
I як радiсно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!
I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю.
Одне тiльки: Павлушка, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та
й без зайця! Перед онуком незручно!
25 сiчня, 52. Iнтересне явище. Пригороднi селяни, отi, що до Києва
щодня з молоком, з яйцями, з городиною, - це все спекулятивний елемент.
Неприємна публiка! I як тяжко колгоспним керiвникам iз ними! Розбещене,
розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранцi в дверi: стук! стук!
- Що?
- М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хiба можна собi уявити справжнiх колгоспниць, настоящих майстрiв наших
урожаїв, щоб вони стукали в дверi:
- Молочка?! Яєчок?!
Вони - Хобта, Савченко, Лисенко - думають про лани, про врожай, а цi -
перекупки:
- Молочка?! М'ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?
25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.
У мене, примiром, єсть "Побєда".
Я їду, i менi дуже гiрко, коли путями-шляхами чимчикують подорожнi.
Чому саме я їду? А вони йдуть?
Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати
ходила? Для мене...
А я от їду барином - i страшенно задоволений... Радий...
Не думайте, що я ото "нiгiль-мiгiль"...
Але... єсть межа, грань...
I єсть iще час... Час!!!
Не можна, по-моєму, тикатися iз своїми особистими котеджами-дачами
туди, де ще корiвникiв, свинарникiв, птахарень колгоспники не побудували.
Чого ти туди лiзеш?
Хочеш, щоб усi говорили: оце дача Вишнi, он яка, он бачиш!'
Єсть - грань! Межа!
Оцiєї межi не можна переступати!
I все!
Нiколи нетреба забувати, що ти вiд народу i що твоя робота - для
народу! А не для дачi!
18 грудня, 54. От я перекладаю оповiдання Юрiя Яновського... Перекладаю
з росiйської мови на українську. Ми знаємо Юрiя Яновського як прекрасного
знавця української мови. Чому вiн написав свої оповiдання по-росiйськи? Що
це? Пiдлабузництво? Нiчого подiбного! Якби я, Остап Вишня, мiг написати
мої думки по-англiйськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це
принизить мене як українського письменника?
А як би менi хотiлося зрозумiти слово товариша з Нiгерiї, зрозумiти й
поцiлувати уста, що це слово вимовили...
Але, на жаль, на превеликий мiй жаль, я не доживу до того часу, коли
чорна людина з Нiгерiї поцiлує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в
домi бiгали, може, чорнявi, може, коричневi мої онучата... Такi, як
Мар'янка... До цього я не доживу.
Цитовано за Остап Вишня