Будучина
Україні
Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх - посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть - а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок...
А я - вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї - бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.
Щасливий я - ще і тому, що як крила могутні - Минуле твоє наді мною.
О, як люблю я його!
Як його ненавиджу!
Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі: “Повстання за волю” - що це за іскра у порох душі!
Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу - Минуле твоє!
Нас тягне воно до землі - і не вільно шугнути в Майбутнє.
Вогню ж!
Динаміту!
Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.
Церкви старовинні - в повітря!
Вишневі садки під сокиру!
Прорвати Карпати тунелем!
Динамітом - пороги Дніпрові!
- Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних - у шлюзах.
О Степу! О Луже Великий! Ти будеш - лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне.
Криворіжжя! Донеччина! - Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, й вона - розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко й списами своїх димарів погрожують небу.
***
Хто ж це йде урочисто твоїми шляхами, хто виступає ходою звитяжців з обличчями чорними (сонце і дим), і з блакиттю в душі, і червоним прапором у руках?
О Україно моя, - це гордість, надія твоя - Пролетарі, твої діти!
Я бачу вогонь у очах їх - вогонь той - як доля, як фатум.
Я чую удари їх серця - так гупає молот могутній на крицю ковадла - непереможно, невпинно, невтримно...
- Чи чуєш, моя Україно? - То доля кується твоя на ковадлі - твоя Будучина кується.
Вже бачу її - і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї - бо бачу тебе в Будучині!
Василь Еллан (Блакитний)
Чернигів, 1917 р.