Золотоноша
Золотоноша входить в п’ятірку найцікавіших міст Черкащини. Колись повітове місто Київського намісництва і Полтавської губернії, а нині районний центр Черкаської області, Золотоноша має ряд цікавих пам’яток, якими може похвалитись далеко не кожне місто середнього Подніпров’я. Тут є і монастир з бароковим собором часів Київського намісництва, від повітової забудови збереглися дві гімназії, театр, торгові заклади і великий собор неоросійського стилю та ін., від радянської епохи - заводи, навчальні заклади і житлові будинки.
Я довго намагався з’ясувати чи є прямий автобус з Києва до Золотоноші, але так і не зрозумів звідки і коли він іде. Тому довелося їхати маршруткою Київ-Черкаси, яка паркується неподалік станції метро «Чернігівська». Цей маршрут не заїжджає в саму Золотоношу, а минає її по окружній дорозі, але мене це цілком влаштовувало, адже таким чином можна потрапити до однієї з головних пам’яток - Красногірського монастиря, який знаходиться поблизу об’їзної траси. Залізницею їхати в даному випадку не варіант, оскільки це займає дуже багато часу: спочатку доведеться дістатися до Гребінки, а вже там пересідати на електричку на Золотоношу.
Водія попросив зупинитися біля повтору на село Бакаївка, в якому знаходиться Красногірський жіночий монастир. Вставши на узбіччя одразу ж побачив здалеку золоті бані собору.
Пройшовши з кілометр побачив річечку, яка дала назву місту Золотоноша. Чи знаходили в цій річці золото - важко сказати, але те, що в ній віддзеркалюються золоті бані монастирського собору це факт.
Ще якихось триста метрів від мосту через Золотоношку і виходжу до Красногірського жіночого монастиря. При вході як завжди суворий список правил: чого не можна, як бути вдягненим і т. д.
Головним об’єктом монастиря є звісно ж Спасо-Преображенський собор, збудований у 1767-71 рр. за проектом відомого зодчого Івана Григоровича-Барського.
Стіни пофарбовані у характерний для єлизаветинського бароко бірюзовий колір, який одразу навіває асоціації з архітектурним комплексом Царського Села біля Петербургу. Разом з тим в об’ємно-просторовому і декоративному плані собор звісно належить до пізнього етапу українського бароко. Бані ще донедавна мали характерний зелено-трав’янистий колір, і якщо в інших випадках я не схвалюю золоті бані, то у тут контраст бірюзового й золотого виглядає дуже приємно.
На жаль гарно сфотографувати повістю собор важко, адже відійти кудись на нормальну відстань тут неможливо - комплекс монастиря щільно забудований різними корпусами. Тому подаю фотографії фрагментарно.
Інтер’єр сфотографувати не вдалося, бо там саме зібралися монахині для ранкової молитви.
Окрім собору є ще тепла Покровська церква, яка використовується взимку.
Збудована вона у 1859 році на місці старішої дерев’яної церкви.
Так виглядає іконостас церкви.
Будинок настоятельниці монастиря (?)
Характерно для монастирів XVIII ст. окремої великої дзвіниці тут немає, лише отака маленька.
Окрім старого монастиря неподалік розташовується ще й скит, який почали будувати у 2008 році очевидно для того, щоб переселити з тісного старого монастиря частину монахинь. Так, тут таки відчувається простір.
Собор за формами подібний до давньоруських храмів. Всередині ж більш подібна до сучасних церков.
Окрім собору на території є лише дзвіниця і кількох корпусів.
Після оглядку комплексу монастиря і його скиту я вирушив у напрямку міста Золотоноша, до якого від траси метрів 700, які треба подолати через поля і пагорби. Долаю ще один міст через річку Золотоношку, яка робить тут гак і тече повз пагорби в сторону залізниці.
Подолавши кілометрів зо два через вулиці приватного сектору, промзони і військового містечка виходжу до центрального ринку.
Центральна площа, посеред якої колись стояв пам’ятник Леніну. Сіра будівля на задньому плані очевидно будувалась для районної ради, але така велика споруда очевидно не потрібна була райадміністрації, тому нині приміщення орендують різні структури: від нотаріуса до магазину меблів.
Також на площі знаходяться ресторан «Весна» і колишній кінотеатр «Мир».
Ресторан «Весна» збудовано у 1950-х роках за типовим проектом. Інші приклади реалізації цього проекту можна подивитися тут.
Поряд із кінотеатром готель «Зоря», збудований десь у середині 1950-х рр.
По діагоналі від центральної площі розташовується меморіальний парк, в центрі якого височіє пам’ятник воїнам, загиблим у часи Другої світової війни. Вічний вогонь біля нього не горить.
Окрім нього по парку розкидано ще кілька пам’ятних знаків: на честь Небесної Сотні, визволителям міста, Чорнобилю, афганцям.
З півночі на парк фасадом дивиться районний будинок культури, збудований у 1910 році як міський театр.
З півдня до парку прилягає садовий проїзд, на якому розташовуються основні адміністративні й освітні установи міста.
Технікум ветеринарної медицини 1950-х років.
Навпроти нього - симпатичний фонтанчик.
По сусідству - відділ освіти районної адміністрації. Зблизька сфотографувати мені завадило контрастове сонячне світло.
В провулку між технікумом і відділом освіти стоїть автобус Ікарус, прикрашений портретами українських історичних діячів.
В ньому розташовується «Майже Кав’ярня». Оскільки кави я не п’ю, а молочних коктейлів вони не роблять, посидіти тут не вдалося.
За будинок відділу освіти стоїть головний корпус районної адміністрації. Логічно припустити, що будинок збудовано тоді ж, коли й театр, тобто приблизно у 1910-х роках і призначався для міської думи.
По сусідству з райадміністрацією рідкісна пам’ятка промислової архітектури - електростанція поч. ХХ ст.
Навпроти електростанції - будинок міської ради, збудований наприкінці 1950-х років.
Декор є лише на фронтоні та капітелях пілястрів. Радянський гербовий щит закриває сучасний герб Золотоноші.
Сусідній із міськрадою будинок - центр дитячої і юнацької творчості, в якому до 1919 року знаходилась чоловіча гімназія. На фасаді встановлено меморіальну дошку українському письменнику Семену Скляренку, який тут навчався.
Всередині колишньої гімназії збереглися оригінальні модернові перила та сходи.
Вітражі зроблено можливо у 1960-х роках.
Вид із заднього двору.
Навскіс від Меморіального парку починається Парк ім. Т. Г. Шевченка з пам’ятником поету 1956 року.
Парк цей призначається для розваг: тут атракціони, літня-сцена, дискотека, кафе-бари і т. д.
За парком розташовується промзона лікеро-горілчаного заводу «Златогор», заснованого у 1896 р. З тих часів збереглась висока промислова спорудами з елементами неоґотики.
Повертаючись від заводу у напрямку центру по Черкаській вулиці надибав паркан, розмальований сценами з мультфільму «Жив-був пес».
Краєзнавчий музей ім. М. Пономаренка.
Старовинний будинок на Черкаській вулиці.
Врешті підходжу до ще однієї цікавої пам’ятки Золотоноші - колишньої Жіночої гімназії.
Нині тут розташовується Технічна школа Укрзалізниці. На жаль, дерева затуляють фасад.
Починається Черкаська вулиця ось таким наріжним старим будинком, у якому нині банк.
Таким чином я обійшов навколо квартал, у якому зосереджено найбільшу кількість архітектурних пам’яток Золотоноші і вийшов знову до центральної площі. Вказівники вказують напрями до інших міст України та світу, а окремий вказівник із годинником направляє до лікеро-горілчаного заводу.
Я ж орієнтуватимусь не на вказівники, а на на танк, встановлений на честь звільнення Золотоноші від німецько-фашистських загарбників. Він нього я попрямував вулицею Шевченка на південний схід.
Вздовж вулиці Шевченка видовжились старі будинки, судячи з перших поверхів яких, очевидно колись належали торгівцям і купцям.
Будинок незрозуміло яких часів.
Рідкісна пам’ятка - синагога, що виглядає закинутою. Євреї на початку ХХ ст. складали в Золотоноші майже третину населення.
Будинок з роком спорудження (1910) та ініціалами власника ББК на бокових фронтончиках.
На сусідньому жовтому будинку вказано ініціали МВХ.
Ще один будинок приємного зеленувато-бірюзового кольору.
Нарешті виходжу до головного храму Золотоноші - Успенського собору, збудованого у 1909 році.
Характерна особливість храму - приземкуваті шоломовидні бані без підбанників над основним об’ємом.
Декоративне оздоблення вирішено у неоросійському стилі, хоча і не дуже детально.
Всередині він цікавий величезними склепіннями та відсутністю проміжних опор.
Храм, як і монастир, належить до УПЦ МП. Поруч встановлено хрест в пам’ять про хрещення Русі чомусь із датою 1025.
Ніби і типовий єпархіальний стиль початку ХХ ст., але виглядає все ж незвично.
В десяти метрах встановлено пам’ятник Дмитру Невіровському, герою франко-російської війни 1812 р., уродженцю Золотоніського повіту.
Місцева похоронна фірма прикрасила територію ось такими дивними інсталяціями.
Лавками примирення та відьма, що врізалась в стовп із закликом «Не пий за кермом»
Типу надгробний пам’ятник нехорошій людині.
Навпроти ремонтно-механічного заводу ім. Лепсе кілька нетипових двоповерхівок, зведених десь на зламі 20-х-30-х років, очевидно для працівників заводу.
Заводоуправління 1930-х років.
Колишня автостанція. Як і у випадку з райадмінстрацією, таке велике приміщення виявилося не потрібне, тим паче, що знаходиться воно в незручному місці на околиці міста. Зараз воно шукає орендаря.
Держпідприємство «Златодар». У назві також вказано Злато, як і у випадку зі «Златогором». Хоча місто називається Золотоноша.
Нарешті останній пункт екскурсії містом - залізнична станція Золотоноша-І.
Станція відкрита у 1897 році при будівництві гілки Гребінка-Черкаси.
Вокзал споруджено одночасно з залізницею і є типовим для гілки Бахмач-Сміла. Такі ж є на станціях Ічня, Пирятин, Пальміра та ін.
Зі станції можна добратися до Черкас та Сміли у південному напрямку та Гребінки й Пирятина у північному. Також на станції зупиняється потяг Одеса-Київ. До 2СВ також існувала гілка на Канів, але після знищення залізничного мосту її розібрали.
Після огляду станції я застрибнув на маршрутку, яка довезла до діючої автостанції у центрі. Там виявилося, що маршрутка до Києва від’їжджатиме о 15:30, а наступна і остання о 17:00 і лише по запису. Тож довелося їхати о третій, так і не побачивши закинутої станції Золотоноша-ІІ. Але загалом, у цю єдину поїздку до Золотоноші я оглянув все, що хотів.
Я довго намагався з’ясувати чи є прямий автобус з Києва до Золотоноші, але так і не зрозумів звідки і коли він іде. Тому довелося їхати маршруткою Київ-Черкаси, яка паркується неподалік станції метро «Чернігівська». Цей маршрут не заїжджає в саму Золотоношу, а минає її по окружній дорозі, але мене це цілком влаштовувало, адже таким чином можна потрапити до однієї з головних пам’яток - Красногірського монастиря, який знаходиться поблизу об’їзної траси. Залізницею їхати в даному випадку не варіант, оскільки це займає дуже багато часу: спочатку доведеться дістатися до Гребінки, а вже там пересідати на електричку на Золотоношу.
Водія попросив зупинитися біля повтору на село Бакаївка, в якому знаходиться Красногірський жіночий монастир. Вставши на узбіччя одразу ж побачив здалеку золоті бані собору.
Пройшовши з кілометр побачив річечку, яка дала назву місту Золотоноша. Чи знаходили в цій річці золото - важко сказати, але те, що в ній віддзеркалюються золоті бані монастирського собору це факт.
Ще якихось триста метрів від мосту через Золотоношку і виходжу до Красногірського жіночого монастиря. При вході як завжди суворий список правил: чого не можна, як бути вдягненим і т. д.
Головним об’єктом монастиря є звісно ж Спасо-Преображенський собор, збудований у 1767-71 рр. за проектом відомого зодчого Івана Григоровича-Барського.
Стіни пофарбовані у характерний для єлизаветинського бароко бірюзовий колір, який одразу навіває асоціації з архітектурним комплексом Царського Села біля Петербургу. Разом з тим в об’ємно-просторовому і декоративному плані собор звісно належить до пізнього етапу українського бароко. Бані ще донедавна мали характерний зелено-трав’янистий колір, і якщо в інших випадках я не схвалюю золоті бані, то у тут контраст бірюзового й золотого виглядає дуже приємно.
На жаль гарно сфотографувати повістю собор важко, адже відійти кудись на нормальну відстань тут неможливо - комплекс монастиря щільно забудований різними корпусами. Тому подаю фотографії фрагментарно.
Інтер’єр сфотографувати не вдалося, бо там саме зібралися монахині для ранкової молитви.
Окрім собору є ще тепла Покровська церква, яка використовується взимку.
Збудована вона у 1859 році на місці старішої дерев’яної церкви.
Так виглядає іконостас церкви.
Будинок настоятельниці монастиря (?)
Характерно для монастирів XVIII ст. окремої великої дзвіниці тут немає, лише отака маленька.
Окрім старого монастиря неподалік розташовується ще й скит, який почали будувати у 2008 році очевидно для того, щоб переселити з тісного старого монастиря частину монахинь. Так, тут таки відчувається простір.
Собор за формами подібний до давньоруських храмів. Всередині ж більш подібна до сучасних церков.
Окрім собору на території є лише дзвіниця і кількох корпусів.
Після оглядку комплексу монастиря і його скиту я вирушив у напрямку міста Золотоноша, до якого від траси метрів 700, які треба подолати через поля і пагорби. Долаю ще один міст через річку Золотоношку, яка робить тут гак і тече повз пагорби в сторону залізниці.
Подолавши кілометрів зо два через вулиці приватного сектору, промзони і військового містечка виходжу до центрального ринку.
Центральна площа, посеред якої колись стояв пам’ятник Леніну. Сіра будівля на задньому плані очевидно будувалась для районної ради, але така велика споруда очевидно не потрібна була райадміністрації, тому нині приміщення орендують різні структури: від нотаріуса до магазину меблів.
Також на площі знаходяться ресторан «Весна» і колишній кінотеатр «Мир».
Ресторан «Весна» збудовано у 1950-х роках за типовим проектом. Інші приклади реалізації цього проекту можна подивитися тут.
Поряд із кінотеатром готель «Зоря», збудований десь у середині 1950-х рр.
По діагоналі від центральної площі розташовується меморіальний парк, в центрі якого височіє пам’ятник воїнам, загиблим у часи Другої світової війни. Вічний вогонь біля нього не горить.
Окрім нього по парку розкидано ще кілька пам’ятних знаків: на честь Небесної Сотні, визволителям міста, Чорнобилю, афганцям.
З півночі на парк фасадом дивиться районний будинок культури, збудований у 1910 році як міський театр.
З півдня до парку прилягає садовий проїзд, на якому розташовуються основні адміністративні й освітні установи міста.
Технікум ветеринарної медицини 1950-х років.
Навпроти нього - симпатичний фонтанчик.
По сусідству - відділ освіти районної адміністрації. Зблизька сфотографувати мені завадило контрастове сонячне світло.
В провулку між технікумом і відділом освіти стоїть автобус Ікарус, прикрашений портретами українських історичних діячів.
В ньому розташовується «Майже Кав’ярня». Оскільки кави я не п’ю, а молочних коктейлів вони не роблять, посидіти тут не вдалося.
За будинок відділу освіти стоїть головний корпус районної адміністрації. Логічно припустити, що будинок збудовано тоді ж, коли й театр, тобто приблизно у 1910-х роках і призначався для міської думи.
По сусідству з райадміністрацією рідкісна пам’ятка промислової архітектури - електростанція поч. ХХ ст.
Навпроти електростанції - будинок міської ради, збудований наприкінці 1950-х років.
Декор є лише на фронтоні та капітелях пілястрів. Радянський гербовий щит закриває сучасний герб Золотоноші.
Сусідній із міськрадою будинок - центр дитячої і юнацької творчості, в якому до 1919 року знаходилась чоловіча гімназія. На фасаді встановлено меморіальну дошку українському письменнику Семену Скляренку, який тут навчався.
Всередині колишньої гімназії збереглися оригінальні модернові перила та сходи.
Вітражі зроблено можливо у 1960-х роках.
Вид із заднього двору.
Навскіс від Меморіального парку починається Парк ім. Т. Г. Шевченка з пам’ятником поету 1956 року.
Парк цей призначається для розваг: тут атракціони, літня-сцена, дискотека, кафе-бари і т. д.
За парком розташовується промзона лікеро-горілчаного заводу «Златогор», заснованого у 1896 р. З тих часів збереглась висока промислова спорудами з елементами неоґотики.
Повертаючись від заводу у напрямку центру по Черкаській вулиці надибав паркан, розмальований сценами з мультфільму «Жив-був пес».
Краєзнавчий музей ім. М. Пономаренка.
Старовинний будинок на Черкаській вулиці.
Врешті підходжу до ще однієї цікавої пам’ятки Золотоноші - колишньої Жіночої гімназії.
Нині тут розташовується Технічна школа Укрзалізниці. На жаль, дерева затуляють фасад.
Починається Черкаська вулиця ось таким наріжним старим будинком, у якому нині банк.
Таким чином я обійшов навколо квартал, у якому зосереджено найбільшу кількість архітектурних пам’яток Золотоноші і вийшов знову до центральної площі. Вказівники вказують напрями до інших міст України та світу, а окремий вказівник із годинником направляє до лікеро-горілчаного заводу.
Я ж орієнтуватимусь не на вказівники, а на на танк, встановлений на честь звільнення Золотоноші від німецько-фашистських загарбників. Він нього я попрямував вулицею Шевченка на південний схід.
Вздовж вулиці Шевченка видовжились старі будинки, судячи з перших поверхів яких, очевидно колись належали торгівцям і купцям.
Будинок незрозуміло яких часів.
Рідкісна пам’ятка - синагога, що виглядає закинутою. Євреї на початку ХХ ст. складали в Золотоноші майже третину населення.
Будинок з роком спорудження (1910) та ініціалами власника ББК на бокових фронтончиках.
На сусідньому жовтому будинку вказано ініціали МВХ.
Ще один будинок приємного зеленувато-бірюзового кольору.
Нарешті виходжу до головного храму Золотоноші - Успенського собору, збудованого у 1909 році.
Характерна особливість храму - приземкуваті шоломовидні бані без підбанників над основним об’ємом.
Декоративне оздоблення вирішено у неоросійському стилі, хоча і не дуже детально.
Всередині він цікавий величезними склепіннями та відсутністю проміжних опор.
Храм, як і монастир, належить до УПЦ МП. Поруч встановлено хрест в пам’ять про хрещення Русі чомусь із датою 1025.
Ніби і типовий єпархіальний стиль початку ХХ ст., але виглядає все ж незвично.
В десяти метрах встановлено пам’ятник Дмитру Невіровському, герою франко-російської війни 1812 р., уродженцю Золотоніського повіту.
Місцева похоронна фірма прикрасила територію ось такими дивними інсталяціями.
Лавками примирення та відьма, що врізалась в стовп із закликом «Не пий за кермом»
Типу надгробний пам’ятник нехорошій людині.
Навпроти ремонтно-механічного заводу ім. Лепсе кілька нетипових двоповерхівок, зведених десь на зламі 20-х-30-х років, очевидно для працівників заводу.
Заводоуправління 1930-х років.
Колишня автостанція. Як і у випадку з райадмінстрацією, таке велике приміщення виявилося не потрібне, тим паче, що знаходиться воно в незручному місці на околиці міста. Зараз воно шукає орендаря.
Держпідприємство «Златодар». У назві також вказано Злато, як і у випадку зі «Златогором». Хоча місто називається Золотоноша.
Нарешті останній пункт екскурсії містом - залізнична станція Золотоноша-І.
Станція відкрита у 1897 році при будівництві гілки Гребінка-Черкаси.
Вокзал споруджено одночасно з залізницею і є типовим для гілки Бахмач-Сміла. Такі ж є на станціях Ічня, Пирятин, Пальміра та ін.
Зі станції можна добратися до Черкас та Сміли у південному напрямку та Гребінки й Пирятина у північному. Також на станції зупиняється потяг Одеса-Київ. До 2СВ також існувала гілка на Канів, але після знищення залізничного мосту її розібрали.
Після огляду станції я застрибнув на маршрутку, яка довезла до діючої автостанції у центрі. Там виявилося, що маршрутка до Києва від’їжджатиме о 15:30, а наступна і остання о 17:00 і лише по запису. Тож довелося їхати о третій, так і не побачивши закинутої станції Золотоноша-ІІ. Але загалом, у цю єдину поїздку до Золотоноші я оглянув все, що хотів.