v1snyk
in
ua_travels
Оратів
Обійшовши два села на районі, нарешті добираюсь до Оратова. Це один з найменших райцентрів Вінничини (менше 3 тис. населення), і марно було очікувати від нього, що він сильно відрізнятиметься від Малої Ростівки та Чагова.
Царство качине.
Церква Київського патріархату у північній частині містечка.
Меморіал-літак.
Від нього виходжу до ставу на річці з дивною назвою Жива. Чи є десь поблизу, на противагу їй, річка Мертва, з’ясувати не вдалось.
На тій стороні - парк, що залишився від колишніх власників Оратова, Вороновичів. Звідси він схожий на дрімучий ліс.
У парку - цілий комплекс дитячих закладів: школа, дитсадочок, музична школа. Остання - колишній палац того ж таки Михаїла Вороновича, 1894 року, але не чекайте від нього чогось особливого. Споруда давно втратила свою внутрішню й зовнішню красу і спотворена паскудною плиткою.
Лише вежа нагадує про її аристократичне минуле.
Колишнім парком, який насправді вже ліс, темний і безлюдний, усе ж можна спуститись до берегу, звідки відкриваються види на північно-захід містечка.
А як би хотілось, щоб це був таки парк, і до води вели декоративні сходи та алеї, а не дика стежка, і закінчувались маленьким пляжиком, а не мулистим берегом. Хоча про що це я.
Вілла біля парку, найпевніше, сучасна.
Меморіал.
Іду до центру. Це, здається, біля краєзнавчого музею.
Центральна площа.
Її домінантою є симпатичний костел, який не просто історична пам’ятка 1845 року, а ще в ньому вінчались батьки Джозефа Конрада, всесвітньо відомого англійського письменника (правда, в Україні, здається, про нього майже не чули). Насправді ж від початку він звався Конрадом Коженьовським і народився у Бердичеві.
Відповідна меморіальна дошка присутня.
Центр містечка досить охайний і приємний, і тому ще дужче хотілось закричати - люди, ви де?! Неділя, початок літа, чудова погода… Натомість, на вулицях нікого, хіба випадкові перехожі, які, здавалось, швидше хотіли звідти забратись. Наче їм насильно втиснули цей ментально чужий міський центр з уквітчаними тінистими алеями і наліпили незрозумілу абревіатуру смт, а все навколо так і лишилось - село селом…
На частково пішохідній вуличці, яка з’єднує площу з автостанцією, є церква, що привертає увагу, по-перше, дерев’яною надбрамною дзвіницею.
Сама ж церква - то он щось у глибині двору…
Також на території щось, схоже, намагались збудувати, по чому залишилась неогороджена яма з іржавими прутами, на які можна наштрикнутись вільно, без смс та реєстрації.
Остаточно мене добила кав’ярня Coffee house, де кави не було узагалі. Ніякої. Оратів упевнено увірвався на перше місце за депресивністю серед вінницьких райцентрів, потіснивши Чечельник. Загалом містечко усе ж варте, щоб його відвідати, але більше однієї години робити там нема чого.
Оригінал статті
Царство качине.
Церква Київського патріархату у північній частині містечка.
Меморіал-літак.
Від нього виходжу до ставу на річці з дивною назвою Жива. Чи є десь поблизу, на противагу їй, річка Мертва, з’ясувати не вдалось.
На тій стороні - парк, що залишився від колишніх власників Оратова, Вороновичів. Звідси він схожий на дрімучий ліс.
У парку - цілий комплекс дитячих закладів: школа, дитсадочок, музична школа. Остання - колишній палац того ж таки Михаїла Вороновича, 1894 року, але не чекайте від нього чогось особливого. Споруда давно втратила свою внутрішню й зовнішню красу і спотворена паскудною плиткою.
Лише вежа нагадує про її аристократичне минуле.
Колишнім парком, який насправді вже ліс, темний і безлюдний, усе ж можна спуститись до берегу, звідки відкриваються види на північно-захід містечка.
А як би хотілось, щоб це був таки парк, і до води вели декоративні сходи та алеї, а не дика стежка, і закінчувались маленьким пляжиком, а не мулистим берегом. Хоча про що це я.
Вілла біля парку, найпевніше, сучасна.
Меморіал.
Іду до центру. Це, здається, біля краєзнавчого музею.
Центральна площа.
Її домінантою є симпатичний костел, який не просто історична пам’ятка 1845 року, а ще в ньому вінчались батьки Джозефа Конрада, всесвітньо відомого англійського письменника (правда, в Україні, здається, про нього майже не чули). Насправді ж від початку він звався Конрадом Коженьовським і народився у Бердичеві.
Відповідна меморіальна дошка присутня.
Центр містечка досить охайний і приємний, і тому ще дужче хотілось закричати - люди, ви де?! Неділя, початок літа, чудова погода… Натомість, на вулицях нікого, хіба випадкові перехожі, які, здавалось, швидше хотіли звідти забратись. Наче їм насильно втиснули цей ментально чужий міський центр з уквітчаними тінистими алеями і наліпили незрозумілу абревіатуру смт, а все навколо так і лишилось - село селом…
На частково пішохідній вуличці, яка з’єднує площу з автостанцією, є церква, що привертає увагу, по-перше, дерев’яною надбрамною дзвіницею.
Сама ж церква - то он щось у глибині двору…
Також на території щось, схоже, намагались збудувати, по чому залишилась неогороджена яма з іржавими прутами, на які можна наштрикнутись вільно, без смс та реєстрації.
Остаточно мене добила кав’ярня Coffee house, де кави не було узагалі. Ніякої. Оратів упевнено увірвався на перше місце за депресивністю серед вінницьких райцентрів, потіснивши Чечельник. Загалом містечко усе ж варте, щоб його відвідати, але більше однієї години робити там нема чого.
Оригінал статті