v1snyk
in
ua_travels
Скарби під ногами і над головою
Оригинал взят у v1snyk в Скарби під ногами і над головою
А довкола простягались самі ліси, соснові, розлогі й пахучі; здається усе місто оточене ними. Ліси справжні, розтяті заплутаним павутинням ґрунтових доріг, закрученими річковими руслами і копанками ставків. Такі, що ступивши в них, можна по-справжньому заблукати і бродити до нескінченності колами або забрести на якесь геть далеке село чи стару військову частину.
Для мене, дитяти промислового степового міста, там було усе тим більше навдивовижу. Ніколи ні до того, ні після, мені не доводилось опинитись так близько до природи та відчути найсильніше, яке може бути, єднання з нею. Присутній там був і спортивний азарт, бо під ногами не просто земля - там можна назбирати грибів, що того ж дня стануть смачнючою вечерею; а над головами шуміли і пашіли своїм чудовим ароматом віковічні сосни, і навіть звичайне каміння під ногами перетворювалось на чарівні ізумруди.
Звісно ж, рано чи пізно я мав туди приїхати, хоча усе те давно перетворилось на смутні спогади без жодної конкретики. Не можна повернути те відчуття по-дитячому безтурботного відпочинку, коли нікуди не поспішаєш, а надто - людей, які були поруч. І все ж я тут - хай на якісь кілька годин, не в грибний сезон (та й забув уже давно, які гриби можна брати), але ліс навколо такий самий справжній, велично спокійний та пахучий.
До Ворскли ми добирались, пам’ятається, нечасто, бо протікає вона аж за межами міста. Її береги тут дикі і відносно чисті.
За мостом починається уже село Чернеччина.
Народ збирається сплавлятись.
Над Чернеччиною височіє церква Свято-Троїцького монастиря, звіддаля схожа на казковий замок.
У цьому місці у дитинстві я не бував узагалі, та й не було тоді чого тут робити. Заснований ще у 1654 році монастир у радянські часи не діяв, а після війни його і взагалі поступово розтягнули на будматеріали. Відбудували церкву аж у 2002, а з наступного року обитель відновила свою роботу.
Від дореволюційних будівель збереглася лише дзвіниця, вона і зараз виглядає старішою на тлі всієї церкви.
Види на Ворсклу з пагорбу.
Загалом там усе як зазвичай у монастирях - є свої городи, хазяйство.
Але повернемося у Охтирку, тиху й дрімотну у нетривкому теплі весняного дня.
Вулицею зустрічаємо нафтову качалку (тут немає діючих просто посеред міста, як у Бориславі, качалок, це пам’ятник, але тим не менш). Охтирка - один з наших нафтовидобувних центрів, і це чи не головний фактор того, що депресивне у 90-ті роки місто стало таким чепурним і акуратним, як зараз.
Георгіївська церква 1908 року.
Через центр протікає мілка і брудна, порівняно з Ворсклою, річечка Охтирка, але навколо неї усе одно облаштували комфортну зелену зону.
Головна вулиця міста - Незалежності - зберегла найбільше будинків, які нагадують про те, що Охтирка - старовинне місто з багатою історією. Чи не найяскравіший із них - ось цей неоготичний красень, у якому зараз живе обленерго.
Будинок культури.
Красиво оформлена Торгова площа з пам’ятником Шевченку.
Інші цікаві будинки по вул. Незалежності.
Спасо-Преображенська церква.
Вулиця закінчується соборним ансамблем і стадіоном. Місцевий «Нафтовик» - одна з найбільш стабільних команд нашої першої ліги.
Тут теж установлено символічну качалку.
Далі по вулиці знаходиться пам’ятник афганцям і школа №4, котра насправді явно якась дореволюційна гімназія.
На роздоріжжі перед стадіоном розбудовано комплекс із трьох храмів, найбільш виразний із яких - Покровський кафедральний собор 1753-68 років, козацької барокової архітектури, типової для Слобожанщини і нетипової для решти України.
Чомусь саме це місце - єдине, яке я точно пам’ятаю, хоча бачив його тоді хіба проїздом.
Введенська церква-дзвіниця була вся у риштуванні.
Іще один храм, Христоріздвяний, майже не видно за собором. Він новіший (1825 рік) і збудований у класичному стилі.
А звідти уже було зовсім близько до автостанції, і Охтирка знову позаду і зовсім далеко. Але її добра зірка, що колись осяяла моє дитинство, залишиться світлим нерозбірливим образом у моїй пам’яті назавжди.
А довкола простягались самі ліси, соснові, розлогі й пахучі; здається усе місто оточене ними. Ліси справжні, розтяті заплутаним павутинням ґрунтових доріг, закрученими річковими руслами і копанками ставків. Такі, що ступивши в них, можна по-справжньому заблукати і бродити до нескінченності колами або забрести на якесь геть далеке село чи стару військову частину.
Для мене, дитяти промислового степового міста, там було усе тим більше навдивовижу. Ніколи ні до того, ні після, мені не доводилось опинитись так близько до природи та відчути найсильніше, яке може бути, єднання з нею. Присутній там був і спортивний азарт, бо під ногами не просто земля - там можна назбирати грибів, що того ж дня стануть смачнючою вечерею; а над головами шуміли і пашіли своїм чудовим ароматом віковічні сосни, і навіть звичайне каміння під ногами перетворювалось на чарівні ізумруди.
Звісно ж, рано чи пізно я мав туди приїхати, хоча усе те давно перетворилось на смутні спогади без жодної конкретики. Не можна повернути те відчуття по-дитячому безтурботного відпочинку, коли нікуди не поспішаєш, а надто - людей, які були поруч. І все ж я тут - хай на якісь кілька годин, не в грибний сезон (та й забув уже давно, які гриби можна брати), але ліс навколо такий самий справжній, велично спокійний та пахучий.
До Ворскли ми добирались, пам’ятається, нечасто, бо протікає вона аж за межами міста. Її береги тут дикі і відносно чисті.
За мостом починається уже село Чернеччина.
Народ збирається сплавлятись.
Над Чернеччиною височіє церква Свято-Троїцького монастиря, звіддаля схожа на казковий замок.
У цьому місці у дитинстві я не бував узагалі, та й не було тоді чого тут робити. Заснований ще у 1654 році монастир у радянські часи не діяв, а після війни його і взагалі поступово розтягнули на будматеріали. Відбудували церкву аж у 2002, а з наступного року обитель відновила свою роботу.
Від дореволюційних будівель збереглася лише дзвіниця, вона і зараз виглядає старішою на тлі всієї церкви.
Види на Ворсклу з пагорбу.
Загалом там усе як зазвичай у монастирях - є свої городи, хазяйство.
Але повернемося у Охтирку, тиху й дрімотну у нетривкому теплі весняного дня.
Вулицею зустрічаємо нафтову качалку (тут немає діючих просто посеред міста, як у Бориславі, качалок, це пам’ятник, але тим не менш). Охтирка - один з наших нафтовидобувних центрів, і це чи не головний фактор того, що депресивне у 90-ті роки місто стало таким чепурним і акуратним, як зараз.
Георгіївська церква 1908 року.
Через центр протікає мілка і брудна, порівняно з Ворсклою, річечка Охтирка, але навколо неї усе одно облаштували комфортну зелену зону.
Головна вулиця міста - Незалежності - зберегла найбільше будинків, які нагадують про те, що Охтирка - старовинне місто з багатою історією. Чи не найяскравіший із них - ось цей неоготичний красень, у якому зараз живе обленерго.
Будинок культури.
Красиво оформлена Торгова площа з пам’ятником Шевченку.
Інші цікаві будинки по вул. Незалежності.
Спасо-Преображенська церква.
Вулиця закінчується соборним ансамблем і стадіоном. Місцевий «Нафтовик» - одна з найбільш стабільних команд нашої першої ліги.
Тут теж установлено символічну качалку.
Далі по вулиці знаходиться пам’ятник афганцям і школа №4, котра насправді явно якась дореволюційна гімназія.
На роздоріжжі перед стадіоном розбудовано комплекс із трьох храмів, найбільш виразний із яких - Покровський кафедральний собор 1753-68 років, козацької барокової архітектури, типової для Слобожанщини і нетипової для решти України.
Чомусь саме це місце - єдине, яке я точно пам’ятаю, хоча бачив його тоді хіба проїздом.
Введенська церква-дзвіниця була вся у риштуванні.
Іще один храм, Христоріздвяний, майже не видно за собором. Він новіший (1825 рік) і збудований у класичному стилі.
А звідти уже було зовсім близько до автостанції, і Охтирка знову позаду і зовсім далеко. Але її добра зірка, що колись осяяла моє дитинство, залишиться світлим нерозбірливим образом у моїй пам’яті назавжди.