v1snyk
in
ua_travels
Гореча і Калічанка
Оригинал взят у v1snyk в Гореча і Калічанка
Є такі міста, у яких навіть віддалені і невідомі райони можуть похвалитись настільки великою кількістю пам’яток, що іншим про це тільки й мріяти. Безперечно, Чернівці відносяться до таких міст.
Отже, покидаю насиджений і комфортний центр і їду міським автобусом у південно-східному напрямку до зупинки «вулиця Олени Пчілки». Орієнтиром зупинки є церква адвентистів сьомого дня над дорогою.
По інший бік дороги в різні боки уводять заплутані ґрунтові вулички. Якихось 5 хвилин ходу, і шумне місто залишається позаду, поступаючись досить глухій і безлюдній сільській місцевості. Тим не менш, ми все ще в Чернівцях, а саме в районі Гореча, відомому з першої половини 18 ст. Треба ще далеченько прогулятись, аби знайти першу місцеву пам’ятку - дерев’яну Свято-Вознесенську церкву 1767 року.
Навколо церкви - румунське кладовище.
Типовий пейзаж Горечі.
Вертаємось до траси. Недалеко від неї серед новобудов виділяється Петропавлівська церква 1938 року, пам’ятка румунських часів.
Щоб дістатись наступної цікавинки, треба зробити чималу петлю в сторону Прута і знову звернути з дороги, цього разу - в лісопарк Гарячий Урбан. В серці лісопарку сховався монастир.
Монастир чоловічий, відомий з 1712 року. Його розквіт прийшовся на 18 ст., а занепад почався з 1784 року, з приходом Австро-Угорщини. Церква Різдва Богородиці збудована до 1767 року.
З 1995 року монастир відкрито знову. Зараз тут чисто і охайно.
Дзвіниця приблизно того ж віку, що і церква.
Господарські будівлі вдалині.
Але і це ще не все. Через дорогу від лісопарку знаходиться музей народної архітектури та побуту.
Тут представлені автентичні хатки, господарські та адміністративні споруди, звезені з різних куточків Буковини.
У більшість хат можна зайти і оглянути зсередини.
Ось таким скромним, якщо не бідним, був побут українських селян за румунського панування.
Кузня.
Виставка глечиків у одному з будинків.
Скансен невеликий, якраз аби і подивитись було що, і набриднути не встигло.
Кабінет у сільській управі.
Тодішня карта Румунії.
Церква Святого Миколи 18 ст., перенесена з Кіцманського району.
Інтер’єр.
Дзвіниця від початку не була парою церкві, її привезли з іншого села.
Що ще кидалось у вічі того дня у музеї, так це кошмарно велика кількість весіль, цілий флешмоб.
Млини на в’їзді до скансену.
На один із них можна піднятись і зазирнути всередину.
Вид на музей з другого поверху млина.
І дерев’яні скульптури.
Суміжне до Горечі селище Калічанка відоме з 19 ст. У наш час цей район, у значній мірі, являє собою промзону, але ми вирушаємо сюди у пошуках чергового дерев’яного храму.
Успенська церква зведена у 1783 році. Ви навіть не уявляєте, як важко довести до ладу фото будівлі з білим верхом і чорним низом.
Від церкви у сторону міста веде дорога, оточена кладовищами, по праву руку - єврейське, по ліву - еее… інтернаціональне. Домінантою єврейського кладовища є велика недіюча синагога.
Якась дивна інсталяція з мацейв.
Якщо раніше мені траплялись лише строго-аскетичні кіркути, то на цьому повно пишних надгробків і склепів.
І смітник за синагогою. Все як у людей.
Каплиця (склеп?) на другому кладовищі.
Старе австрійське поховання.
Одразу за кладовищами починається ринок, а там і до центру всього нічого. І похмурі та моторошні передмістя швидко забуваються, уступивши місце таким звичним і затишним Чернівцям.
Є такі міста, у яких навіть віддалені і невідомі райони можуть похвалитись настільки великою кількістю пам’яток, що іншим про це тільки й мріяти. Безперечно, Чернівці відносяться до таких міст.
Отже, покидаю насиджений і комфортний центр і їду міським автобусом у південно-східному напрямку до зупинки «вулиця Олени Пчілки». Орієнтиром зупинки є церква адвентистів сьомого дня над дорогою.
По інший бік дороги в різні боки уводять заплутані ґрунтові вулички. Якихось 5 хвилин ходу, і шумне місто залишається позаду, поступаючись досить глухій і безлюдній сільській місцевості. Тим не менш, ми все ще в Чернівцях, а саме в районі Гореча, відомому з першої половини 18 ст. Треба ще далеченько прогулятись, аби знайти першу місцеву пам’ятку - дерев’яну Свято-Вознесенську церкву 1767 року.
Навколо церкви - румунське кладовище.
Типовий пейзаж Горечі.
Вертаємось до траси. Недалеко від неї серед новобудов виділяється Петропавлівська церква 1938 року, пам’ятка румунських часів.
Щоб дістатись наступної цікавинки, треба зробити чималу петлю в сторону Прута і знову звернути з дороги, цього разу - в лісопарк Гарячий Урбан. В серці лісопарку сховався монастир.
Монастир чоловічий, відомий з 1712 року. Його розквіт прийшовся на 18 ст., а занепад почався з 1784 року, з приходом Австро-Угорщини. Церква Різдва Богородиці збудована до 1767 року.
З 1995 року монастир відкрито знову. Зараз тут чисто і охайно.
Дзвіниця приблизно того ж віку, що і церква.
Господарські будівлі вдалині.
Але і це ще не все. Через дорогу від лісопарку знаходиться музей народної архітектури та побуту.
Тут представлені автентичні хатки, господарські та адміністративні споруди, звезені з різних куточків Буковини.
У більшість хат можна зайти і оглянути зсередини.
Ось таким скромним, якщо не бідним, був побут українських селян за румунського панування.
Кузня.
Виставка глечиків у одному з будинків.
Скансен невеликий, якраз аби і подивитись було що, і набриднути не встигло.
Кабінет у сільській управі.
Тодішня карта Румунії.
Церква Святого Миколи 18 ст., перенесена з Кіцманського району.
Інтер’єр.
Дзвіниця від початку не була парою церкві, її привезли з іншого села.
Що ще кидалось у вічі того дня у музеї, так це кошмарно велика кількість весіль, цілий флешмоб.
Млини на в’їзді до скансену.
На один із них можна піднятись і зазирнути всередину.
Вид на музей з другого поверху млина.
І дерев’яні скульптури.
Суміжне до Горечі селище Калічанка відоме з 19 ст. У наш час цей район, у значній мірі, являє собою промзону, але ми вирушаємо сюди у пошуках чергового дерев’яного храму.
Успенська церква зведена у 1783 році. Ви навіть не уявляєте, як важко довести до ладу фото будівлі з білим верхом і чорним низом.
Від церкви у сторону міста веде дорога, оточена кладовищами, по праву руку - єврейське, по ліву - еее… інтернаціональне. Домінантою єврейського кладовища є велика недіюча синагога.
Якась дивна інсталяція з мацейв.
Якщо раніше мені траплялись лише строго-аскетичні кіркути, то на цьому повно пишних надгробків і склепів.
І смітник за синагогою. Все як у людей.
Каплиця (склеп?) на другому кладовищі.
Старе австрійське поховання.
Одразу за кладовищами починається ринок, а там і до центру всього нічого. І похмурі та моторошні передмістя швидко забуваються, уступивши місце таким звичним і затишним Чернівцям.