Похід через Олешківські піски
Нещодавно, а саме 18 травня 2012 року ми зібрались гуртом поїхати на тренінг по переходу пустелі. Слово "тренінг" тут більш доречне, ніж подорож чи подібне. Добре, що їхати відносно недалеко - від Кривого Рогу до Херсона приблизно 4-5 годин маршруткою. Тому зараз розповім, як усе проходило, адже там я був вперше.
Наша команда (я у центрі, в білих шортах)
Про пустелю. Пустеля носить назву Олешківські піски і є найбільшою у Європі. На вигляд являє собою величезний пісчаний масив діаметром приблизно 15 км, по якому розкидані невеличкі, десь (10-20)х(30-50) метрів водоймища, порослі очеретом та березові "оазиси". Це добре, адже у пустелі може трапитись будь-що з організмом, тому затінок знайти де-не-де можливо.
Типовий краєвид пустелі.Взагалі пустеля не повністю мертва - там є небагато рослинності, та деякі тварини там живуть. По шляху прямування нам траплялись воронки, залишені пілотами армійських літаків, котрі тут проходили практику з кидання снарядів. Деякі снаряди, доречі, досі лишаються цілими та можуть вибухнути.
Початок. Звичайно ж перед походом треба визначитись з маршрутом. У нас були тільки карта та компас.
Плануємо маршрутВизначивши точку призначення, ми заміряли азимут, по якому й шли увесь шлях. Спочатку подорожі ми переходимо поле, засаджене якимись будяками:
Ось там далеко лісок, а за ним пустеля.Опісля ми доходимо до лісу, точніше штучних засаджень, через які ми маємо пробратись, щоб побачити піски. Засадження досить красиві, сосни, ростуть їстівні гриби, майже без чагарників. Але далі сосни змінюються насадженням різних дерев, у тому числі акаціями, о котрі я нормально так подряпався.
Соснові насадженняПробирались лісом десь годину, точніше не скажу, так як не засікав. І аж потім нашому погляду предстали величні піски.
Входимо в пустелю. З нами були дівчата. Дівчата то є дівчата, вони так зраділи піскам, бо ніколи раніше їх не бачили. Але це поки що вони радіють :)
Пройшла година пересування по пісках. Втома трішки до нас підкрадається, але це ще квіточки, порівнюючи з тим, що буде далі.
Друга година подорожі вже викликала втому, дівчата попросили зробити п'ятихвилинну перерву, хоча такого робити не слід. Від цього ми ще більше зморилися... Здіймаючись на кожну дюну, ми з надією вглядались в далечінь з надією побачити на горізонті довгоочікувані зелені насадження, фактично ціль нашого походу. Але ні. Ці одноманітні пейзажі тиснуть на мозок, подаючи йому тупі думки, що ми всі помремо :)
На четвертій годині у нас закінилися запаси води. Половину літрової пляшки горячої води ми намагались розтягнути якнайдовше, але це було не так просто. Вода закінчилась. Хоча знайшли яблуко. Воне хоч і не багато, але усе-таки містить вологу. Як останнє яблуко на світі ми з'їли його всемером, стало трішки краще, але мені захотілося їсти, це особливості організму. А коли ми прийдемо до фініша - точно, навіть приблизно сказати не можемо. Ну а як інакше, коли залізаєш на бархан, і дивишся в далечінь, але окрім піска нічого не бачимо. Але тут вже почалось цікаве - ми на горизонті побачили тооооненьку, ледве замітну зелену полосочку посадки, до котрої нам і треба. Класно те, що ми бачимо ціль, що вона взагалі є в наявності. Але думки про те, скільки туди ще йти, м'яко кажучи, пригнічують. Але ж ми хлопці та дівчата браві, завжди вперед, завжди до цілі!
Десь на шостій годині нашої подорожі ми вже майже підійшли до ліса. Знаєте, але є таке відчуття, що ти до ліса йдеш, як до спасіння, а він теж йде разом з тобою, віддаляючить від тебе.
Фінішний лісочок. Обезсилені та зневоджені ми вважали, що в лісі буде краще. Як би не так. Пробиралися ми між дерев, а вони насаджені зовсім не так, як у першій посадці. Це були ті ж самі холми, як і в пустелі, але тепер у лісі. Просувались ним досить повільно, навіть здавалося, що заблукали. Дівчата починали вже панікувати, дзвонили знайомим, щоб ті йшли нас шукати. До фініша залишилось всього 30-40 хв, але й вони казалися вічністю.
Пряма дорога. За лісом вийшли на пряму дорогу. Йшли мовчки, сил не мали навіть говорити, але я впевнений, як у думках кожен член групи матюкається. Хоча, якщо сказати правильніше, не йшли, а просто тупо пересували ногу, тихенько та, як кажуть, "на морозі". Дійшли до дач. Там жіночка поливала город. Хм, як це мабуть виглядало очами хозяйки: прийшли зомбі, з протянутими руками, напівзаплющеними очами, та тихим голосом просивши води. Ніколи ще вода не була такою смачною! Пили, начебто сік, не могли напитися. Але це надало нам більше сил, ми відразу ожили. А як інакше, три з половиною години без води на дикій спеці!
Коротке резюме. Похід був дуже складним. Найбільша складність полягала у місцевості. Одноманітний пейзаж, майже повна відсутність будь-яких візуальних орієнтирів, а також, як на мою думку, найважче - це нерівна поверхня. Постійні спуски та підйоми на кілька метрів по пісчаних наметених барханах, і так впродовж 25-30 км під палящим сонцем - це справа тільки для витривалих та фізично сильних людей. Спека від сонця посилюється гарячим піском, вода виходить з потом літрами - її завжди мало.. Але потім був супчик на вогнищі, що не може не радувати:
UPD: Ще наші фотки можна глянути тут та тут