Євген Чикаленко про поховання Бориса Грінченка 1910 року
1 травня [1910 р.].
Не встигли замовкнути надгробні промови над могилою батька українського театру М. Л. Кропивницького, як прийшла сумна звістка, що в Італії помер Б. Д. Грінченко. Хоч ні для кого не було це несподіванкою, бо виїхав він за кордон ледве живий, а все-таки звістка ця розбудила все сонне українське громадянство.
Всім відоме значіння Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство. Сидячи в глухому провінціальному місті Чернігові, він зорганізував таке надзвичайно широке на ті часи видавництво українських книжок для народу, що звернув на себе увагу всієї України. Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість.
Без грошей, зайнятий службою (він тоді був секретарем Чернігівської земської управи), він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і впертости, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина. Але цього мало: без систематичної освіти, він самотужки став ученим - етнографом та філологом, признаним не тільки своїми, а й російською Академією наук. Одночасно він став популярним белетристом, написавши скілька тенденційно-ідейних повістей, які захоплювали в свій час молодь і тепер ще читаються з великим інтересом селянською інтелігенцією. Вже за старших літ він вивчився французької, німецької та італійської мов настільки, що міг читати на цих мовах і дав цілий ряд перекладів з європейських мов і цим значно збагатив українську літературу.
Маючи здоровий, тверезий розум і володіючи добре пером, він написав безліч публіцистичних статей по всяких журналах та газетах.
Взагалі, він зробив для української літератури стільки, що його праці подостатком було б принаймні на трьох душ і Україна цього йому ніколи не забуде.
Але в громадянськім житті, як я вже не раз згадував у своїх мемуарах, це був надзвичайно тяжкий чоловік. Правду про нього колись сказав М. В. Лисенко: «Грінченка треба було б посадити десь на необитаємий острів, обкласти його книжками і він зробив би втроє більше, ніж зробив».
Це правда. Багато його надзвичайної енергії та здоров'я пішло на боротьбу за «булаву» то з В. П. Науменком, то з М. С. Грушевським та іншими «конкурентами», навіть з такими, які й на думці не мали «гетьманування».
Але про мертвих, як каже латинське прислів'я, треба говорити тільки добре або зовсім нічого не казати.
20 травня [1910 р.].
9 травня поховали Б. Д. Грінченка.
Україна зробила йому бучний похорон. Здається, досі ще нікому такого не зроблено.
Коли винесли труну з Володимирського собору, Ол. Русов каже мені:
- Я, як статистик, люблю мати діло з цифрами. Подивіться, тут зібралося, певне, не менше трьох тисяч народу. А ви знаєте, скільки було народу, коли тіло Т. Г. Шевченка везли через Київ? - Всього-на-всього 80 душ! Відкиньте те, що тут зібралось, може, половина «зівак» і зважте те, що коли ховали Шевченка, то в Києві не було й жодної газети, значить, не було широко відомо про похорон, то все-таки видно, що свідомість українська поширилась за ці 50 років надзвичайно.
А д-р Галин завважив:
- І все це наробила преса. Якби адміністрація була розумніша, то вона в першу голову закрила б «Раду», бо це вона підготувала такий пишний похорон... Тепер нехай Столипін знає, що нас, «інородців», у Києві не купка...
Справді, до самої могили йшла за труною маса народу, везли безліч вінків від всяких інституцій і земляків з усієї України. Над могилою говорено багато промов, які, правда, мало хто й чув, але потім вони всі друкувались в «Раді». Взагалі, зо скілька чисел «Ради» були заповнені статтями про Грінченка, про його життя, діяльність, похорон, звістками про панахиди, що правились по йому по всіх містах України.
Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). У 2-х т. - К., 2004. - Т. 1. - С. 94-96.