(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Похорон, стор. 5]
V
Дозвіл перевезти тіло Шевченка на Україну дано в квітні. Доки останки поета почивали в Петербурзі, земляки часто збиралися на гробовище, і тут на могилі наш земляк отець Опатович правив панахиди. На могилі Шевченка завсігди було повно квіток і вінків: вона так була засипана їми, що з під квіток не знати було ні землі, ні снігу: вона нагадувала більш весну, життя, ніж смерть 1314.
6 квітня в 40-й день смерті Шевченка земляки зібралися відправити звичайну панахиду і попрощатися з останками поета, перед тим як виряджати його на Україну. М. Костомаров після панахиди висловив промову. Дякуючи Тарасові за гіркі сльози, що лив цілий свій вік за Україну, прохав його: «Благослови, батьку, кінчати те діло, що обілляв ти гіркими сльозами!»
Честахівський Г. М. Могила Шевченка на Смоленському кладовищі у Петербурзі. Олівець. Великодня субота 1861 р.
Ранком 26 квітня усі українці, які були в Петербурзі і мали спроможність, зібралися на гробовище. Відкопали могилу, вийняли труну, вложили її в другу, зроблену з цини, запаяли і постановили на ресорному возі, умисне на те зробленому.
Невимовно сумна, а величава була картина. Очі всіх, хто був, журливо дивилися на чорну труну. В усіх лиця охмарені глибокою тугою та скорботами; усіх пройняла одна думка: що оце остання хвилина прощання навіки з дорогим, любим поетом і чоловіком. «Доки Тарасова могила була в Петербурзі, здавалося нам, - каже редактор «Основи», - що смерть ще не все взяла з собою: а тепер прощай, Тарасе, навіки прощай!»
Коли таким чином усіх гнітила печаль, виступив Куліш і мовив: «Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їзжаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світа без сієї останньої честі. Чи вже ж ти чужим чуженицею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо, не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки... Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали».
«З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою! - говорив Куліш потім в останній промові. - Та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!..»
«Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки...»
Тужливий поїзд рушив через увесь Петербург до вокзалу залізниці: червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю, де його за слово правди, волі і любові засужено р. 1847 на нелюдське мордування в степу киргизькому.
Проводжати труну до нової могили на Україні петербурзька громада вирядила молодих своїх громадян Олександра Лазаревського та Григорія Честохівського 1315.
Скрізь по дорозі від Петербурга до Києва більш-менш торжественно стрічали і проводжали по містах труну з останками нашого великого поета-страдальника. В Орлі бажали спорудити вельми торжественну зустріч і проводи; але звістка спізнилася і орлівці не мали спроможності справити своє бажання. Тут, опріч українців, зустрів труну Тарасів приятель Якушкін 1316. Домовину, покриту червоною китайкою, поставили на дорозі. Прийшли гімназисти з своїм куратором, директором та з учителями, і відслужили панахиду. Народу зібрався великий натовп, хоча домовина стояла в Орлі тільки дві години. Виїхавши за місто, орлівці відправили другу панахиду, випрохали собі вінки, що лежали на труні, і один з них розділили поміж себе, а другий взяли на спомин в гімназію.
Нарешті 6 мая труна з останками поета прибула до Дніпра і мусила тут спинитися і ждати дозволу адміністрації.
Не можна мені вгадати, нащо треба було того дозволу. Раз дозволено було в столиці перевезти тіло на Україну, то якого ще іншого дозволу треба було? Але факт фактом.
За дозволом до генерал-губернатора, як оповідає наочний свідок д. Чалий, поїхав Варфоломей Шевченко і отець Петро Лебединцев. Князь Васильчиков зараз же дав (та й не можна було йому не дати) дозвіл; але казав іти до митрополита і спитати, в якій церкві можна постановити труну до похорону. Митрополит казав везти тіло до церкви Різдва Христового, що стоїть біля берегу Дніпра, зараз при в’їзді в Київ з набережа.
Тоді молодіж випрягла коней і самотужки повезла домовину. На протязі більш п’яти кілометрів часто зупинялися і говорили промови, читали вірші.
Тим часом повстало питання: де саме похоронити тлінні останки генія українського слова? Петербурзькі громадяни сього питання вкінець не вирішили, лишень указували, що, може б, придатніш за все похоронити у Києві. Знов же, коли хоронити у Києві, дак на якому гробовищі? Чи у Видубицькому монастирі, чи на «Аскольдовій могилі», чи на Щекавиці? Але, в усякому разі, на горі, побіля Дніпра. Варфоломей Шевченко був тієї думки, щоб похоронити на Щекавиці, і казав там викопати могилу. Отже, коли з труною приїхав Честахівський, дак все перемінилося. Д. Чалий 1317 оповідає, що Честахівський сказав, що він був при останніх конаннях Тараса і, коли спитав його, де його похоронити, дак він відповів: «В Каневі».
Честахівський розповів неправду: при смерті Тараса його не було, як се повів потім Ол. Лазаревський 1318,
але думка його усім подобалася, бо вона більш-менш відповідала і Тарасовому бажанню. В своїх віршах, найпаче в «Заповіті», він висловив бажання, щоб його поховали на горі біля Дніпра. А на Чернечій горі біля Канева Варфоломей тоді вже довів до краю придбання землі для Тараса під хутір, куди він бажав перебратися навесні. Таким чином, могила його на Чернечій горі зовсім відповідала бажанню його осадити на тій горі свою селитьбу. І ми тепер можемо тільки з подякою згадувати, що Честахівський не дав похоронити Шевченка на Щекавиці.
1314 Основа. - 1861. - Кн. VI. - С. 29.
1315 Честахівського. - Ред.
1316 Северная пчела. - 1861. - № 119.
1317 Жизнь в произведения Т. Шевченка. - С. 181.
1318 Киев[ская] стар[ина]. - 1885. - Кн. II. - С. 28 - 30.
Коментар
Митрополит казав везти тіло до церкви Різдва Христового, що стоїть біля берега Дніпра, зараз при в’їзді в Київ з набережа. - Церкву збудовано у 1810 - 1814 рр. за проектом архітектора А. І. Меленського на місці давньоруської церкви, поставленої князем Володимиром Святославовичем. Знесена у післявоєнні роки. [Відбудована 2004 року.]
Київ. Поділ. Церква Різдва XIX ст.
Попередня Наступна
V
Дозвіл перевезти тіло Шевченка на Україну дано в квітні. Доки останки поета почивали в Петербурзі, земляки часто збиралися на гробовище, і тут на могилі наш земляк отець Опатович правив панахиди. На могилі Шевченка завсігди було повно квіток і вінків: вона так була засипана їми, що з під квіток не знати було ні землі, ні снігу: вона нагадувала більш весну, життя, ніж смерть 1314.
6 квітня в 40-й день смерті Шевченка земляки зібралися відправити звичайну панахиду і попрощатися з останками поета, перед тим як виряджати його на Україну. М. Костомаров після панахиди висловив промову. Дякуючи Тарасові за гіркі сльози, що лив цілий свій вік за Україну, прохав його: «Благослови, батьку, кінчати те діло, що обілляв ти гіркими сльозами!»
Честахівський Г. М. Могила Шевченка на Смоленському кладовищі у Петербурзі. Олівець. Великодня субота 1861 р.
Ранком 26 квітня усі українці, які були в Петербурзі і мали спроможність, зібралися на гробовище. Відкопали могилу, вийняли труну, вложили її в другу, зроблену з цини, запаяли і постановили на ресорному возі, умисне на те зробленому.
Невимовно сумна, а величава була картина. Очі всіх, хто був, журливо дивилися на чорну труну. В усіх лиця охмарені глибокою тугою та скорботами; усіх пройняла одна думка: що оце остання хвилина прощання навіки з дорогим, любим поетом і чоловіком. «Доки Тарасова могила була в Петербурзі, здавалося нам, - каже редактор «Основи», - що смерть ще не все взяла з собою: а тепер прощай, Тарасе, навіки прощай!»
Коли таким чином усіх гнітила печаль, виступив Куліш і мовив: «Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їзжаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світа без сієї останньої честі. Чи вже ж ти чужим чуженицею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо, не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки... Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали».
«З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою! - говорив Куліш потім в останній промові. - Та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!..»
«Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки...»
Тужливий поїзд рушив через увесь Петербург до вокзалу залізниці: червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю, де його за слово правди, волі і любові засужено р. 1847 на нелюдське мордування в степу киргизькому.
Проводжати труну до нової могили на Україні петербурзька громада вирядила молодих своїх громадян Олександра Лазаревського та Григорія Честохівського 1315.
Скрізь по дорозі від Петербурга до Києва більш-менш торжественно стрічали і проводжали по містах труну з останками нашого великого поета-страдальника. В Орлі бажали спорудити вельми торжественну зустріч і проводи; але звістка спізнилася і орлівці не мали спроможності справити своє бажання. Тут, опріч українців, зустрів труну Тарасів приятель Якушкін 1316. Домовину, покриту червоною китайкою, поставили на дорозі. Прийшли гімназисти з своїм куратором, директором та з учителями, і відслужили панахиду. Народу зібрався великий натовп, хоча домовина стояла в Орлі тільки дві години. Виїхавши за місто, орлівці відправили другу панахиду, випрохали собі вінки, що лежали на труні, і один з них розділили поміж себе, а другий взяли на спомин в гімназію.
Нарешті 6 мая труна з останками поета прибула до Дніпра і мусила тут спинитися і ждати дозволу адміністрації.
Не можна мені вгадати, нащо треба було того дозволу. Раз дозволено було в столиці перевезти тіло на Україну, то якого ще іншого дозволу треба було? Але факт фактом.
За дозволом до генерал-губернатора, як оповідає наочний свідок д. Чалий, поїхав Варфоломей Шевченко і отець Петро Лебединцев. Князь Васильчиков зараз же дав (та й не можна було йому не дати) дозвіл; але казав іти до митрополита і спитати, в якій церкві можна постановити труну до похорону. Митрополит казав везти тіло до церкви Різдва Христового, що стоїть біля берегу Дніпра, зараз при в’їзді в Київ з набережа.
Тоді молодіж випрягла коней і самотужки повезла домовину. На протязі більш п’яти кілометрів часто зупинялися і говорили промови, читали вірші.
Тим часом повстало питання: де саме похоронити тлінні останки генія українського слова? Петербурзькі громадяни сього питання вкінець не вирішили, лишень указували, що, може б, придатніш за все похоронити у Києві. Знов же, коли хоронити у Києві, дак на якому гробовищі? Чи у Видубицькому монастирі, чи на «Аскольдовій могилі», чи на Щекавиці? Але, в усякому разі, на горі, побіля Дніпра. Варфоломей Шевченко був тієї думки, щоб похоронити на Щекавиці, і казав там викопати могилу. Отже, коли з труною приїхав Честахівський, дак все перемінилося. Д. Чалий 1317 оповідає, що Честахівський сказав, що він був при останніх конаннях Тараса і, коли спитав його, де його похоронити, дак він відповів: «В Каневі».
Честахівський розповів неправду: при смерті Тараса його не було, як се повів потім Ол. Лазаревський 1318,
але думка його усім подобалася, бо вона більш-менш відповідала і Тарасовому бажанню. В своїх віршах, найпаче в «Заповіті», він висловив бажання, щоб його поховали на горі біля Дніпра. А на Чернечій горі біля Канева Варфоломей тоді вже довів до краю придбання землі для Тараса під хутір, куди він бажав перебратися навесні. Таким чином, могила його на Чернечій горі зовсім відповідала бажанню його осадити на тій горі свою селитьбу. І ми тепер можемо тільки з подякою згадувати, що Честахівський не дав похоронити Шевченка на Щекавиці.
1314 Основа. - 1861. - Кн. VI. - С. 29.
1315 Честахівського. - Ред.
1316 Северная пчела. - 1861. - № 119.
1317 Жизнь в произведения Т. Шевченка. - С. 181.
1318 Киев[ская] стар[ина]. - 1885. - Кн. II. - С. 28 - 30.
Коментар
Митрополит казав везти тіло до церкви Різдва Христового, що стоїть біля берега Дніпра, зараз при в’їзді в Київ з набережа. - Церкву збудовано у 1810 - 1814 рр. за проектом архітектора А. І. Меленського на місці давньоруської церкви, поставленої князем Володимиром Святославовичем. Знесена у післявоєнні роки. [Відбудована 2004 року.]
Київ. Поділ. Церква Різдва XIX ст.
Попередня Наступна