(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [В останні часи свого віку, стор. 32]
XVII
На другий день, себто 25 лютого, був день народження й іменин Шевченка. Першим повітав його щирий друзяка його Михайло Лазаревський 1286 і застав його в тяжких муках. Усю ніч на 25 мучили його страшенні болі в грудях: йому не спроможно було лягти. Поет, як уночі, так і тепер сидів на ліжку, впершись руками в матрац, і дихав вельми тяжко з великою напругою. «Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре», - мовив він до Лазаревського. Небавом приїхав доктор Барі. Після авскультації він сказав Лазаревському хоч і сподіваний, але страшенно жахливий присуд!.. Водяна пішла на легкі... надії не було... Муки страдальника були невимовні, говорити йому майже не спроможно було: щоб вимовити слово, треба було збирати останні сили і зазнати тяжкої муки: а проте він не стогнав: «муки, - оповідає Л. М. Жемчужников 1287, - не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону, він стискав зуби, виривав зубами вуси, давлячи в самому собі болі, що мучили його, а не стогнав».
На груди недужому лікар казав положити шпанську мушку, вона трохи вгамовала болі. Тоді саме принесено йому телеграму з Харкова. Петро Трунов поздоровляв його з іменинами. Коли йому прочитали телеграму, він на превелику силу ледві спромігся промовити: «Спасибіг!» Трохи згодом він казав відчинити у вікні кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Приятелі, що поприходили провідати недужого і поздоровити любого іменинника, пішли до другої його світлички. Чорна сумна хмара недалекого вже краю трагічного і близького величезного горя національного поняла усіх, хто тут був... Приходили нові провідачі і всі мовчали німо, скорботно... Усі чули близьке дихання смерті...
В годині 3 нові провідачі, тихесенько ступаючи сходами, пішли повітати недужого. Він сидів на ліжку, що 5 хвилин все питався, коли приїде лікар, і висловив бажання прийняти опіуму, щоб заснути. Сказали йому, що лікар буде о годині третій. За кілька хвилин недужий знов почав тужити і знов питати: чи скоро приїде лікар? Провідачі розійшлися, з ним лишився сам тільки Михайло Лазаревський. Тарасові крихітку полекшало, він став говорити про своє бажання поїхати на Україну: що навесні невідмінно поїде. Лазаревський бадьорив його дружньою бесідою та обіцянкою поїхати з ним на Україну. Тарас радо слухав, говорив, що повітря краю рідного полагодить йому здоров’я і зміцнить йому сили. «От якби додому, там би, може, я і одужав», - мовив поет і кільки разів висловив, як йому не хочеться вмирати.
Приїхав лікар Барі, недужий був заспокоєний, лікар казав уживати і далі тих самих ліків.
О 6-ій годині один з друзяків поетових привіз лікаря Круневича. Недужому тоді саме погіршало, стало знов йому трудно говорити. Очевидно було, що вже його перейняла свідомість безнадійності... За дві години знов приїхали обидва лікарі, знов авскультовали і запевнилися, що вода наливає легкі... що край стражданням наближається. Казали положити знов мушку.
Минуло кілька хвилин. Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: «Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку! орле сизий. Полтавська громада» 1288. Повітання очевидно порадувало поета. «Спасибіг, що не забувають», - промовив він. Лікарі пішли, недужий мовив до друзяків, що були біля його: «Чи не засну я, візьміть огонь».
Світло прийняли: але за п’ять хвилин він озвався: «Хто там!» Коли прийшли на його голос, він прохав завернути лікаря Барі і мовив до його: «Знов пароксизм у мене починається: чи не можна його спинити?» Поклали йому горчишники на руки.
Лазаревський спитав: чи не перешкоджають вони йому? «Справді, так, мені хочеться говорити, а говорити трудно».
Лишили його самого. На ніч біля недужого зістався слуга Лазаревського. Майже цілу ніч Тарас Григорович не спроможен був лягти, усе сидів на ліжку, біль не давав йому лягти. Він то світив свічку, то гасив її, але не обзивався і нікого не кликав до себе. Так минула ота тяжка ніч остання.
Ранком о годині 5 Тарас Григорович покликав слугу і прохав дати йому чаю з молоком, випив і мовив до слуги:
«Прибери ж ти тут, а я піду вниз!» - і пішов сходами в свою майстерню, не сподіваючись, що там жде його неублаганна смерть...
Прийшовши в майстерню, наш великий страдальник охнув і упав... В половині години шостої великого світоча України навіки на сім світі не стало... Заплакана Мати-Україна осиротіла...
Лишився тільки труп того, хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертна слава во віки і віки...
Прожив Шевченко день в день сорок сім років...
1286 Помер 3 мая р. 1867 в Москві.
1287 Основа. - 1861. - Кн. III. - [С. 3].
1288 Увечері в переддень Тарасових іменин громада збиралася у Пильчикова, прирадила ту телеграму і доручила мені подати її. Квиток телеграфний на ту телеграму я переслав в архів «Просвіти». На громаді того вечора, опріч мене і Пильчикова, були: Милорадовичка, Майнова, Лобода Віктор, Щелкан, Кизимовський Михайло, Трунов Василь, Кулик Василь, Шохин Петро і Гавриленко Григорій.
Коментар
Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: «Батьку! Полтавці поздоровляють...» - Текст телеграми склала напередодні полтавська громада, що зібралася у Д. Пильчикова й доручила О. Я. Кониському надіслати її наступного дня - 25 лютого 1861 р. (Листи до Т. Г. Шевченка, с. 219).
Попередня Наступна
XVII
На другий день, себто 25 лютого, був день народження й іменин Шевченка. Першим повітав його щирий друзяка його Михайло Лазаревський 1286 і застав його в тяжких муках. Усю ніч на 25 мучили його страшенні болі в грудях: йому не спроможно було лягти. Поет, як уночі, так і тепер сидів на ліжку, впершись руками в матрац, і дихав вельми тяжко з великою напругою. «Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре», - мовив він до Лазаревського. Небавом приїхав доктор Барі. Після авскультації він сказав Лазаревському хоч і сподіваний, але страшенно жахливий присуд!.. Водяна пішла на легкі... надії не було... Муки страдальника були невимовні, говорити йому майже не спроможно було: щоб вимовити слово, треба було збирати останні сили і зазнати тяжкої муки: а проте він не стогнав: «муки, - оповідає Л. М. Жемчужников 1287, - не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону, він стискав зуби, виривав зубами вуси, давлячи в самому собі болі, що мучили його, а не стогнав».
На груди недужому лікар казав положити шпанську мушку, вона трохи вгамовала болі. Тоді саме принесено йому телеграму з Харкова. Петро Трунов поздоровляв його з іменинами. Коли йому прочитали телеграму, він на превелику силу ледві спромігся промовити: «Спасибіг!» Трохи згодом він казав відчинити у вікні кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Приятелі, що поприходили провідати недужого і поздоровити любого іменинника, пішли до другої його світлички. Чорна сумна хмара недалекого вже краю трагічного і близького величезного горя національного поняла усіх, хто тут був... Приходили нові провідачі і всі мовчали німо, скорботно... Усі чули близьке дихання смерті...
В годині 3 нові провідачі, тихесенько ступаючи сходами, пішли повітати недужого. Він сидів на ліжку, що 5 хвилин все питався, коли приїде лікар, і висловив бажання прийняти опіуму, щоб заснути. Сказали йому, що лікар буде о годині третій. За кілька хвилин недужий знов почав тужити і знов питати: чи скоро приїде лікар? Провідачі розійшлися, з ним лишився сам тільки Михайло Лазаревський. Тарасові крихітку полекшало, він став говорити про своє бажання поїхати на Україну: що навесні невідмінно поїде. Лазаревський бадьорив його дружньою бесідою та обіцянкою поїхати з ним на Україну. Тарас радо слухав, говорив, що повітря краю рідного полагодить йому здоров’я і зміцнить йому сили. «От якби додому, там би, може, я і одужав», - мовив поет і кільки разів висловив, як йому не хочеться вмирати.
Приїхав лікар Барі, недужий був заспокоєний, лікар казав уживати і далі тих самих ліків.
О 6-ій годині один з друзяків поетових привіз лікаря Круневича. Недужому тоді саме погіршало, стало знов йому трудно говорити. Очевидно було, що вже його перейняла свідомість безнадійності... За дві години знов приїхали обидва лікарі, знов авскультовали і запевнилися, що вода наливає легкі... що край стражданням наближається. Казали положити знов мушку.
Минуло кілька хвилин. Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: «Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку! орле сизий. Полтавська громада» 1288. Повітання очевидно порадувало поета. «Спасибіг, що не забувають», - промовив він. Лікарі пішли, недужий мовив до друзяків, що були біля його: «Чи не засну я, візьміть огонь».
Світло прийняли: але за п’ять хвилин він озвався: «Хто там!» Коли прийшли на його голос, він прохав завернути лікаря Барі і мовив до його: «Знов пароксизм у мене починається: чи не можна його спинити?» Поклали йому горчишники на руки.
Лазаревський спитав: чи не перешкоджають вони йому? «Справді, так, мені хочеться говорити, а говорити трудно».
Лишили його самого. На ніч біля недужого зістався слуга Лазаревського. Майже цілу ніч Тарас Григорович не спроможен був лягти, усе сидів на ліжку, біль не давав йому лягти. Він то світив свічку, то гасив її, але не обзивався і нікого не кликав до себе. Так минула ота тяжка ніч остання.
Ранком о годині 5 Тарас Григорович покликав слугу і прохав дати йому чаю з молоком, випив і мовив до слуги:
«Прибери ж ти тут, а я піду вниз!» - і пішов сходами в свою майстерню, не сподіваючись, що там жде його неублаганна смерть...
Прийшовши в майстерню, наш великий страдальник охнув і упав... В половині години шостої великого світоча України навіки на сім світі не стало... Заплакана Мати-Україна осиротіла...
Лишився тільки труп того, хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертна слава во віки і віки...
Прожив Шевченко день в день сорок сім років...
1286 Помер 3 мая р. 1867 в Москві.
1287 Основа. - 1861. - Кн. III. - [С. 3].
1288 Увечері в переддень Тарасових іменин громада збиралася у Пильчикова, прирадила ту телеграму і доручила мені подати її. Квиток телеграфний на ту телеграму я переслав в архів «Просвіти». На громаді того вечора, опріч мене і Пильчикова, були: Милорадовичка, Майнова, Лобода Віктор, Щелкан, Кизимовський Михайло, Трунов Василь, Кулик Василь, Шохин Петро і Гавриленко Григорій.
Коментар
Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: «Батьку! Полтавці поздоровляють...» - Текст телеграми склала напередодні полтавська громада, що зібралася у Д. Пильчикова й доручила О. Я. Кониському надіслати її наступного дня - 25 лютого 1861 р. (Листи до Т. Г. Шевченка, с. 219).
Попередня Наступна