(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [В дорозі з заслання (серпень 1857 - березіль 1858), стор. 20]
IX
Прийшла масниця - національний «карнавал» у великоросів, однаково властивий і інтелігенції, і простому народові. Головну частину масниці становить їжа «блинов» (млинців) та катання на конях. Катання річ добра, справді заласна, та ще коли сприяє тому погода, санна путь, ясна, тиха година і невеличкий мороз. Коні мчаться по білосрібному шляху, аж парують вони, здіймаючи срібне куряво. Мороз рум’янить тобі твар: надає жвавості, чуєш бадьорість тіла і веселість в серці.
Шевченко спорудив катання задля Піунових. Поїхали в якесь село Бор. Тут чаювали; Шевченко всю дорогу був веселий, жартував. Стара Піуниха добре тямила, що Тарас кохає її Катрю, й імкнула собі, що під такий веселий час він може зняти бесіду про кохання, почне свататися, а віддавати доню за вбогого поета вона не хотіла. Та й Піунівна не горнулася до його чистим серцем дівочим; вона тільки женихалася, жартовала, а щоб побратися, не було у неї на думці. Не був він їй під мислі. Вона не доросла до розуміння великого щастя стати дружиною великого поета-мученика і його «старі плечі» підперти своїми молодими плечима. Отож на катанню, мабуть, за порадою нені, вона й стала співати великоруські народні пісні весільні, про те, як «миленький» не радить братися, доки не буде повен «сундук» (скриня) добра, коробок холста» (полотно).
А Тарас слухає тієї пісні, та й думає собі: «У московського чоловіка жидівська основа: без віна він навіть і покохати не може». А про те й на думку поетові не впадає, що Катруся співає ту пісню не тільки задля його, але й до його! В неділю на масниці йде він формально сватати Піунівну.
Катруся саме збиралася йти на репетицію. Помітивши, що Тарас якийсь згуртований і серйозний, дівчина імкнула собі, що саме у його на думці, і хваталася швидше вийти з хати.
- Тривай, дівчино, не йди, - спинив її Шевченко.
- Пустіть, не спиняйте мене: мені треба на репетицію швидше, - змагається Піунівна.
- Постривай-бо, серденько, - благає Тарас.
Катря спинилася, сіла.
В хаті сидів Катрин батько. Тарас прохав покликати й матір. Прийшла й та, сіла, а Катря встала, стоїть серед хати, не роздягається. Тарас почав українським звичаєм промовляти про «стрільців, про куницю, про купця» і т. ін. і нарешті каже:
- Батьку й мати! Віддайте за мене доню.
Піунівна стояла наче вкопана. Мати моргнула оком, щоб швидше ішла вже вона з хати.
А мати стала казати, що Катруся ще дитина, зовсім ще недоросла, віком зовсім не під пару Тарасові і т. ін.
Легко вгадати, що діялося в душі поета. А Піунівна тим часом благовістила в театрі про «гарбуз». Так я гадаю з того, що в журналі Тарасовому про вечір того дня записано про якісь «пащиковання».
Одначе ж Тарас не вважав ще, що справа сватання його навіки пропала. Йому здалося, що він сам попсував діло і не зумів висловитися так, як треба було, а висловився так, що Піунівна взяла його «або за божевільного, або за п’яного». Береться він полагодити діло і пише до неї лист. «Я вас кохаю, - пише він, - і кажу вам се просто: ви занадто розумні, щоб сподівалися від мене палкого висловлювання кохання, а я занадто кохаю і шаную вас, щоб уживати тих дурниць, яких уживають люди звичайно. Побратися з вами - це для мене величезніше щастя, а відректися від сієї думки буде трудно мені. Але коли судилося інакше, так нічого діяти, треба коритися долі. Якщо ви чи не можете, чи не хочете стати зі мною у парі, так лишіть мені хоча єдину втіху: бути вашим другом... Сподіваюся на відповідь».
Відповідь не приходила, але 2 лютого прийшов до Тараса сам Піунов і засвідчив, що Катря те сватання взяла за театральну сцену. У Тараса знов ожила надія, «що справа його не так стоїть лихо, як він гадав». Чи не хотів він, чи марево не давало йому розібрати діло і зрозуміти, що Піунов прийшов до його єдине в справі переходу доні його в Харків. Марево і надія так ще пановали над Тарасом, що він не спроможен був кинути надію, хоча бачив, що Піунівна «не хоче з ним бачитися», а батько її «про те сватання не висловив виразно своєї думки».
Коментар
Поїхали в якесь село Бор. - Див. запис у щоденнику від 26 січня 1858 р.
В неділю на масниці йде він формально сватати Піунівну. - Сцену сватання біограф змалював за спогадами К. Б. Піунової-Шмідтгоф (Юшков Н. Ф. К истории русской сцены. Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидтгоф в своих и чужих воспоминаниях. - Казань, 1899).
«Я вас кохаю, - пише він, - і кажу вам се просто...» - Текст листа Шевченка до К. Піунової записано в щоденнику від 30 січня 1858 р. чужою рукою, - таким чином, невідомо, хто автор цього листа, написаного від імені Шевченка.
Попередня Наступна
IX
Прийшла масниця - національний «карнавал» у великоросів, однаково властивий і інтелігенції, і простому народові. Головну частину масниці становить їжа «блинов» (млинців) та катання на конях. Катання річ добра, справді заласна, та ще коли сприяє тому погода, санна путь, ясна, тиха година і невеличкий мороз. Коні мчаться по білосрібному шляху, аж парують вони, здіймаючи срібне куряво. Мороз рум’янить тобі твар: надає жвавості, чуєш бадьорість тіла і веселість в серці.
Шевченко спорудив катання задля Піунових. Поїхали в якесь село Бор. Тут чаювали; Шевченко всю дорогу був веселий, жартував. Стара Піуниха добре тямила, що Тарас кохає її Катрю, й імкнула собі, що під такий веселий час він може зняти бесіду про кохання, почне свататися, а віддавати доню за вбогого поета вона не хотіла. Та й Піунівна не горнулася до його чистим серцем дівочим; вона тільки женихалася, жартовала, а щоб побратися, не було у неї на думці. Не був він їй під мислі. Вона не доросла до розуміння великого щастя стати дружиною великого поета-мученика і його «старі плечі» підперти своїми молодими плечима. Отож на катанню, мабуть, за порадою нені, вона й стала співати великоруські народні пісні весільні, про те, як «миленький» не радить братися, доки не буде повен «сундук» (скриня) добра, коробок холста» (полотно).
А Тарас слухає тієї пісні, та й думає собі: «У московського чоловіка жидівська основа: без віна він навіть і покохати не може». А про те й на думку поетові не впадає, що Катруся співає ту пісню не тільки задля його, але й до його! В неділю на масниці йде він формально сватати Піунівну.
Катруся саме збиралася йти на репетицію. Помітивши, що Тарас якийсь згуртований і серйозний, дівчина імкнула собі, що саме у його на думці, і хваталася швидше вийти з хати.
- Тривай, дівчино, не йди, - спинив її Шевченко.
- Пустіть, не спиняйте мене: мені треба на репетицію швидше, - змагається Піунівна.
- Постривай-бо, серденько, - благає Тарас.
Катря спинилася, сіла.
В хаті сидів Катрин батько. Тарас прохав покликати й матір. Прийшла й та, сіла, а Катря встала, стоїть серед хати, не роздягається. Тарас почав українським звичаєм промовляти про «стрільців, про куницю, про купця» і т. ін. і нарешті каже:
- Батьку й мати! Віддайте за мене доню.
Піунівна стояла наче вкопана. Мати моргнула оком, щоб швидше ішла вже вона з хати.
А мати стала казати, що Катруся ще дитина, зовсім ще недоросла, віком зовсім не під пару Тарасові і т. ін.
Легко вгадати, що діялося в душі поета. А Піунівна тим часом благовістила в театрі про «гарбуз». Так я гадаю з того, що в журналі Тарасовому про вечір того дня записано про якісь «пащиковання».
Одначе ж Тарас не вважав ще, що справа сватання його навіки пропала. Йому здалося, що він сам попсував діло і не зумів висловитися так, як треба було, а висловився так, що Піунівна взяла його «або за божевільного, або за п’яного». Береться він полагодити діло і пише до неї лист. «Я вас кохаю, - пише він, - і кажу вам се просто: ви занадто розумні, щоб сподівалися від мене палкого висловлювання кохання, а я занадто кохаю і шаную вас, щоб уживати тих дурниць, яких уживають люди звичайно. Побратися з вами - це для мене величезніше щастя, а відректися від сієї думки буде трудно мені. Але коли судилося інакше, так нічого діяти, треба коритися долі. Якщо ви чи не можете, чи не хочете стати зі мною у парі, так лишіть мені хоча єдину втіху: бути вашим другом... Сподіваюся на відповідь».
Відповідь не приходила, але 2 лютого прийшов до Тараса сам Піунов і засвідчив, що Катря те сватання взяла за театральну сцену. У Тараса знов ожила надія, «що справа його не так стоїть лихо, як він гадав». Чи не хотів він, чи марево не давало йому розібрати діло і зрозуміти, що Піунов прийшов до його єдине в справі переходу доні його в Харків. Марево і надія так ще пановали над Тарасом, що він не спроможен був кинути надію, хоча бачив, що Піунівна «не хоче з ним бачитися», а батько її «про те сватання не висловив виразно своєї думки».
Коментар
Поїхали в якесь село Бор. - Див. запис у щоденнику від 26 січня 1858 р.
В неділю на масниці йде він формально сватати Піунівну. - Сцену сватання біограф змалював за спогадами К. Б. Піунової-Шмідтгоф (Юшков Н. Ф. К истории русской сцены. Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидтгоф в своих и чужих воспоминаниях. - Казань, 1899).
«Я вас кохаю, - пише він, - і кажу вам се просто...» - Текст листа Шевченка до К. Піунової записано в щоденнику від 30 січня 1858 р. чужою рукою, - таким чином, невідомо, хто автор цього листа, написаного від імені Шевченка.
Попередня Наступна