Спогад Юліана Беліни-Кенджицького про кирило-мефодіївців
* * *
В будиночку, що на противному боці, тільки через дорогу, зустрів я дуже веселого товариша, з яким дивним способом ми познайомились. Є це маляр і поет в одній особі. Зветься Тарас Шевченко.
Одного вечора, коли я сидів біля вікна і пив чай, чую замашний спів дуже гарним і чистим голосом:
Гей, на горі там женці жнуть...
Потім співак перейшов на ліричний тон. Пісеньки посипались з його уст одна за одною. Свідків і слухачів не було. Над ним горяне небо, коло нього гущавина дерев, а навкруги пустка й тиша.
Співи повторялися часто - іноді на два голоси, але співаків я не бачив ніколи. Проходили, видно, стежкою, що вела до Софіївського собору 209, через Козине Болото до Хрещатика. Ото ж ті співи незнайомого співака, чи радше двох, як мені слушно здавалося, розколихали й мою душу. Пригадалась мені Ковалівка, моє дитинство, злеліяне українською піснею, і я, користуючись з того, що пані М. не було дома, затяг і собі:
Ой, у лузі криниченька,
Орли воду п’ють...
Може через півгодини згодом являється хтось перед ганком нашого двірка - мужчина середнього росту, доволі дебелий, з лиця дуже звичайний, сказати б, навіть поганий, бо уста мав вузькі й затиснені, а ніс, як у нас кажуть, кирпатий. Зате очі мав незвичайні - великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості. Сяяло з них розумом. На голові мав бриль (капелюх, плетений з житньої соломи), а з-під бриля спадали в безладді густі звої чорного волосся. Я сидів сам на ганку, коли той незнайомий підійшов до мене і зняв капелюх, дивлячись на мене з добрим усміхом, трохи допитливо, трохи недовірливо. Тоді я помітив гарне чоло в незнайомого, завелике, як мені здалося, до малого худощавого лиця.
- Добрий вечір, - сказав, піднімаючи капелюх.
- Добрий вечір, - відповів я по-українськи.
Незнайомий глянув мені в очі.
- Брат чи ворог? - спитав.
- Брат, - кажу.
Ми подали один одному руки. Незнайомий назвав себе Шевченком.
- Тарас Шевченко, автор «Кобзаря»?
- Він сам і є, - відповів добродушно.
І знайомство відбулося. Ми посідали, й розпочалась розмова, така жива й така невимушена, як коли б ми були знайомі вже багато літ. Поезія і пісня зблизила нас. Я почастував його чаєм. Ми пили й розмовляли до півночі. Слово по слову договорились до того, що я приїхав з Немирова. Шевченко по-польськи говорив добре й поправно, лише іноді вживав українські фрази.
- Це ж там мучився той бідолаха!
- Юрашко, - додав я.
Обидва ми мали на увазі нещасного сина Богдана Хмельницького...
Моє знайомство з Шевченком ставало дуже сердечним. Ми навідувались один до одного досить часто. Але ні в себе, ні в нього я ніколи нікого чужого не бачив... Раптом мій новий друг щез на пару днів. Я навідався до нього.
- А де ж ви бували, батьку? - питаю.
- З Іванишевим копали могилу Переп’ята й Переп’ятихи 210.
- А чого там шукали?
- Того, чого не згубили.
Мене та звістка дуже зацікавила, бо обидві могили знаходяться між Фастовом і Васильковим по дорозі до Києва, я їх бачив з дороги.
- Знайшли що цікаве?
- Хто його знає.
- Як це - хто?
- Був професор Іванишев. Було ще кілька цікавих панків.
Проте ці відповіді не задовольняли мене, і я іспитував його далі.
- Прецінь копали, щоб побачити, що там є?
- Та так, наче тільки для того. Те, що відкопали і що бачили, зрисували гарно, описали - і тільки.
- А що там було?
- Хочеш знати? Людські і кінські костомахи, трохи попелу, трохи зогнилих дубових палів - і тільки. Але чиї то кості, нащо їх разом з кінськими в один ряд складено, не відгадаєш.
Тут він устав, пішов у куток і добув з-під постелі людську чашку, добре збережену.
- Ото такі черепи там були, якщо цікавить. А цю, що оце показую, правду сказавши, вкрав.
Я оглянув чашку, - подібна до наших, але нічого вона мені не сказала, так само як і Шевченкові.
Одного разу забігає до мене Шевченко під вечір і каже:
- Приходь до мене сьогодні, як смеркне, поговоримо.
Сказав це якимсь таємничим тоном і зацікавив мене...
Я прийшов, але той, якого чекали, не з’явився. Шевченко був похнюплений, однак не сказав, хто повинен прийти. Секрет, очевидно, його мучив, бо другого дня сам прийшов до мене і сказав:
- Микола [Костомаров] прийшов. То такий чоловік, що ані богові, ані чортові віри не йме. Я кажу йому: «Слухай, хочеш будувати новий світ слав’янськими руками, а боїшся з ляхом говорити про це. То з ким же у чортового батька будуватимеш? З нашими панками не втнеш». А він на те: «Тузались ми з ляхами довго, - не вірю». Говори з дурним. Билися, доки було за що, а тепер і їх і нас одна рука по головці гладить. Пора схаменутись. Насилу укошкав його. Приходь!
Коли я прийшов, то застав уже того в Шевченка. Хазяїн, скинувши безцеремонно чобіт, повернув його халявою до рури самовара, що стояв у кутку, та, нагинаючи халяву прямовісно до рури, зробив з неї щось подібне до міха. Дмухав так завзято, що аж іскри зісподу сипались. Зайнятий такою роботою, навіть не привітався зі мною. Незнайомий сидів на кріселку біля столу, на якім безладно лежали книжки, малюнки, папери. Коли я зайшов - він устав. Я зробив два ступні, і ми зіткнулися майже ніс проти носа. Я назвав себе...
- Знаю, знаю, - відповів і додав, простягаючи руку: - Костомаров.
Він був мужчина рослий, костистий, неповоротний в рухах, а в цілій поставі мав щось просте. Але весь він виявляв якусь силу й енергію. Ми розмовляли по-московськи, тільки Шевченко вряди-годи кидав якусь українську фразу. Спочатку розмова була загального характеру: про Немирів, про університет, про професорів. Потім зійшли ми на малюнок і малярство як засоби виховання в людини почуття краси. Шевченко саме тоді добивався професури малярства в університеті у Києві і мав за собою у великій мірі Іванишева. В часі розмови ми пили чай. Шевченко, щоб почастувати нас, приніс дві накладні булки, які лежали на книгах і паперах, мов на виставці в крамниці, поки ми взялись їсти їх. Шевченкові, очевидно, не вистачало терпцю.
- Говори, Микола, що маєш казати, - озвався.
Костомаров мав заклопотаний вид.
- Раз прецінь треба почати, - наполягав Шевченко.
Костомаров трохи нерадо відповів.
- Так, як є, зле, - сказав трохи гарячково, - німці, латинь, англосакси купи держаться, а ми, слав’яни, ходимо кожний своєю дорогою, а то й нерідко у супрязі з ворогом, який велить нам свій віз тягти.
Потім замовк, ніби хотів почути, що ми на те скажемо. Запанувала тиша.
- Що ж тут порадити? - спитав я обережно.
- А що порадити - робити те, що інші роблять.
Тут озвався Шевченко.
- Говори, - каже, до ладу, а не крути. Я твою думку знаю, нехай ще інші знають. Хочеш світити, а каганець ховаєш під стіл.
Костомаров почухав голову.
- Трудна справа... Так воно є: ми українці самі нічого не вдіємо - сили не маємо, Москва тягне до себе, поляки Москви бояться й не довіряють їй, - як і з ким тут починати? З ким - то було б, але як?
- Ти мудра голова, - говори.
Костомаров нерадо почав.
- Отже так: перш за все треба зібрати всіх учених людей із слов’ян до одного товариства, нехай познайомляться, нехай розговоряться про свої потреби, про долю й недолю, що всякому дошкуляє. Поки люди щось почнуть робити, нехай спочатку познайомляться, нехай знають, що робити, як робити й чи можна щось робити разом. І тільки згодом братися за діло.
Ті слова сильно мене вразили. Костомаров нахмурився. Всі ми хвилину мовчали.
- Таке братство, - говорив Костомаров далі, - нехай стелить дорогу до кращого майбутнього, до федерації слав’ян. Коли між ними запанує згода, коли зрозуміють силу єдності, коли народ освітять наукою, тільки тоді створять одно велике політичне тіло.
- Збирай докупи слав’янські голови! Комусь прийдеться позбирати їх і порахувати, - говорив Шевченко. - Коли висиплеш фіру капустяних голівок, то кожна в різні сторони котиться, хтось їх мусить позбирати.
- Під одним православним царем і в одній православній вірі всі повинні поєднатися, - загомонів Костомаров.
- Ось тобі, бабо, весілля! - відповів йому Шевченко. - Ти, Миколо, хочеш усіх слав’ян до попової хати завернути.
Той заміт збентежив Костомарова. У нього, певно, було таке враження, що в присутності поляка не годилось висувати царя як голову й провідника Слав’янщини.
По хвилі мовчанки розмову про братство Шевченко закінчив словами:
- Тяжка то буде справа з тією федерацією!
Так мені здавалося, що Костомаров був незадоволений нашою розмовою. Він не хотів бути щирим зі мною, а я не міг уявити собі федерації слав’ян серед таких умов, де з однієї сторони тиснуть німці, а з другої - ніби слав’янська Москва, а допомоги нізвідки.
- Так чи не так? - спитав Костомаров.
Я притакнув головою.
- Ви думаєте про заснування якогось наукового товариства загальнослав’янського, але де та й чи позволить правительство? Якщо воно буде в Росії, то інші не приїдуть, бо їх не пустять, а буде поза Росією, то Росія ані вас, ані нас не пустить до спільного порозуміння. Одні других бояться.
- Треба це так назвати, щоб перед кожним правительством покришка була, наприклад, братство св. Кирила й Мефодія 211, - добавив Костомаров, маючи очевидно вже готовий план. - Може краще; наукове товариство св. Кирила і Мефодія. Братство трохи церковні зв’язки нагадує, майже з точно наміченими уже цілями.
Костомаров замовк. Взагалі бачилося, що він нерадо висловлюється.
- Справа в тому, - сказав згодом, - щоб ту силу, якою є слав’янський світ, спрямувати на нову дорогу - об’єднання і спільної праці для слав’янської єдності. Нехай слав’яни пізнаються взаємно, нехай навчаться шанувати себе взаємно, нехай з тою думкою дозрівають, а там і пора їх прийде. Сьогодні по нашій шкурі хто хоче, той їде..., а слав’янський народ став гноєм для німців. Будують свою силу і славу на слав’янських трупах.
Лице його ожило, коли те говорив. Шевченко почав деклямувати:
Отак німота запалила
Велику хату. І сім’ю,
Сім’ю слав’ян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію [Уривок з поеми Т. Г. Шевченка «Єретик».]
Костомарова вже не видаю. Видно, я йому не сподобався, обходить мене. І мені він не припав до вподоби. Ще нічого не зробив, а вже хоче всіх навернути до православної церкви й до білого царя. Для тієї його федерації ніхто либонь не відцурається від своєї народності, ні від своєї віри. Дуже сумніваюсь, чи вдасться йому створити таке товариство, в якому члени, в ім’я науки і взаємного пізнання, для дуже далекої утопії схотіли б ходити на чужому ремінчикові - і то на чийому?
Серед наших та думка теж не знайшла визнання. П[єткєвич] 212, якому я розповів, коротко сказав мені:
- Не сунь пальців межи двері, бо прищіпнуть.
Яб[лоновський] 213, який деколи показується і має велику популярність серед молоді, людина уже старша, вислухавши моє оповідання, сказав:
- Чув я вже про це, чув. Я пригадав їм слова приказки, які й тобі повторю: «Поки зачнете бігати - навчіться ходити». Одним словом, думку Костомарова сприйнято скептично.
- Ті слов’яни, - сказав Яблоновський, - які сидять на Заході, знаходяться під батогом або німецьким, або турецьким. Тому утворення такого всеслов’янського наукового товариства вважатимуть за політичну провокацію з боку Росії й тільки подвоять свою нагінку на слов’ян. А щодо федерації слов’янської, то це - далекий шлях. Поки дійде до влаштування справи більш загального характеру, треба, щоб ми свої власні хатні справи й суперечки упорядкували.
Шевченко теж, здавалося, не прикладав великої ваги до намірів Костомарова. Ми ходили часто на Дніпро аж до Видубецького монастиря. Він забирав з собою теку з рисунковим папером і фарби - і так ми мандрували, а коли по дорозі що знаходилось, що його цікавило, сідав і малював. Найчастіше ми ходили на Видубиче - так називався монастир. Стежка там вела понад Дніпром проваллями, яругами, чагарниками, а раз у раз полискувало перед нами сталеве зеркало Дніпрової води.
Український поет у відношенні до поляків дуже нерівно настроєний. Не раз гримав на них, але частіше за минуле, за поневолення селян, але говорив було:
- Наші панки й підпанки за Дніпром ще ліпші, ніж ляхи. Так само катують мужика, як ваші економи. На все прийде своя пора.
В поляків, однак, цінив високу повагу, людяні почування [...], а для свободи - любов і безмежне пожертвування...
- Ви знаєте, що втратили, - говорив було, - а те, що втратили, хочете відібрати й тому не жалієте ні життя, ні маєтку. А нашим панкам аби повне корито, їм усюди добре. Сидять собі, як свині в сажі, й чужою працею черева розпихають.
...У відношенні до мене не раз мав хвилю щирості. Найбільше він запалювавсь, коли ми виходили за город. Мати-природа освіжала і його думки.
Недавно пережили ми таку хвилину піднесення духа. Сиділи на Видубиче - на кручі, що повисла майже над самим Дніпром. Було вже під вечір. Мали вертатись додому.
- Посидьмо ще, - каже Шевченко, - глянь!
Ми побачили перед собою напричуд гарний краєвид - далекий, розлогий, що губився в синій імлі, там, де зір губиться. За Дніпром, що шумів у наших ногах, неначе б оповідав про своє минуле, рівно, одностайно, спокійно, в темпі урочистого речитативу - простягалася маса лісів [...] Якась сила, дикість, могутність були в тій картині.
Ми довго сиділи мовчки. Шевченко почав деклямувати, що робив часто, коли мав піднесений настрій.
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає [...]
- Все пропало! - сказав з якимсь болісним збудженням. Билися ми, мордувалися ми, пане брате, і домордувалися до спільної неволі.
Юліан Беліна-Кенджицький 214 [Записки], газ. «Український голос» (Перемишль), 1927, 13, 20 березня. [Див. переклад]
Примітки
209 Софійський собор - пам’ятка архітектури XI ст. у Києві, біля якої знаходиться архітектурний комплекс будов XVIII ст.
210 Іванішев Микола Дмитрович (1811 - 1874) - історик і юрист, професор і ректор Київського університету (1862 - 1865 рр), брав діяльну участь у роботі археографічної комісії у 1846 р. Шевченко разом з Іванішевим працювали на розкопці могил Перепетихи і Перепет (біля Фастова на Київщині). Шевченко подарував Іванішеву «Кобзар», виданий у 1860 р.
211 Кирило-Мефодіївське братство, або товариство, - таємна антикріпосницька політична організація, створена у Києві в 1846 р., члени якої виступали за ліквідацію кріпосного права і за об’єднання всіх слов’ян в одну федеративну республіку, але розходилися в поглядах на шляхи здійснення цих завдань. У товаристві визначилось дві течії: буржуазно-ліберальна і демократична, яка відбивала ідеологію пригнобленого селянства. Частина членів товариства на чолі з Костомаровим і Кулішем думала розв’язати всі політичні і економічні питання засобом мирної пропаганди. Друга частина на чолі з Шевченком, Гулаком, Савичем прагнула шляхом революційного повстання знищити кріпосницьку систему і самодержавство. За доносом студента Петрова товариство було розкрите на початку 1847 р. і всі учасники його заарештовані.
212 Пєткєвич Антоній (1824 - 1903) - польський письменник,, виступав у літературі під псевдонімом Адам Плуг. Учився в Київському університеті. У Варшаві редагував газету «Kurjer Warszawski».
213 Яблоновський Олександр Валеріан (1829 - 1913) - польський історик, спеціалізувався головним чином в області етнографії і історії України. Особисто з Шевченком, можливо, й не був знайомий, але знав про нього від Бєліни-Кенджицького.
214 Беліна-Кенджицький Юліан (1827 - 1889) - маловідомий польський поет, учасник польського повстання 1863 р. Під час навчання в Київському університеті (1846 - 1851 рр.) познайомився з Шевченком. Після закінчення університету вчителював у Немирові, в 1862 р. у Другій київській гімназії. З 1882 р. жив у Петербурзі і Варшаві.