До проблеми контролю
Originally posted by ihorhulyk at До проблеми контролю
Ілюстрація: liveinternet.ru
В одному з недавніх коментарів я вже наводив думку Нормана Дейвіса про дивовижну здатність молодих ліберальних режимів несподівано трансформуватися у свою діаметральну протилежність. І, мабуть, тут варто говорити не тільки про байдужість демократичного довкілля до долі держав, які щойно стали на шлях цивілізованого розвитку, - а власне на цьому й акцентується знаний європейський історик. Важливішим, як на мене, є розуміння владними елітами ролі свого виборця. Ірина Бекешкіна колись винайшла дуже метафоричне означення, вона каже, що влада розцінює своїх співгромадян як «одноразовий електорат».
Явище «тушкування» чудово ілюструє усю «глибину поваги» народних депутатів до тих, хто раз на п’ять років занедужує на глибокий склероз, демонструючи довіру до політиків. Либонь, ця хвороба є інфекційною, бо вже назавтра після «електорального акту» обрані також геть забувають свої обіцянки і партійні програми. Для них набагато важливішими стають посади і наближеність до фінансових потоків, з яких можна збагачуватися самим, множити статки виборчих спонсорів, а також час од часу «кидати кістку» тій чи іншій категорії соціально принижених, присмачивши її спеціями піару.
У цьому сенсі багатопартійні вибори аж нічим особливим не відрізняються від «волевиявлення» тоталітарних часів, оскільки значна частина політичних персонажів є фактично вихідцями з тієї доби, а, отже, й носіями її характерних ознак.
І якщо соціологи кажуть про «дуже сильні настрої «політичного патерналізму», про те, що «люди переконані, що сильні лідери можуть зробити більше, ніж закони і демократичні процедури», то цьому не слід дивуватися. Держава совєтського зразка була вершиною патерналізму, переймаючись не тільки соціальним захистом незахищених за кошт самих незахищених, але й їхнім світоглядом, думками, навіть інтимним життям.
Тобто, наразі українська держава, - позірно вільна й демократична, - не спромоглася подолати накинутих чужинських схем. Глибинно вона залишається тоталітарною, демонструючи на поверхні процесів «косметику», - свободу слова і совісті, розмаїття партій, які, по суті, є клубами бізнес-інтересів, декларативні відкритість і європейську орієнтованість.
Загострення боротьби за владу справді посилюють авторитарні тенденції. Фактично обидві сторони схиляються до большевизму: одні радикалізують антиурядові гасла, інші - затягують адміністративні гайки. Хосе Ортега-і-Гассет у праці «До питання про фашизм» зауважив дуже цікаву деталь, яка однозначно пояснює все: «Большевизм… протизаконно руйнує легітимну державу з метою створення іншої. Його прибічники вважають, що здійснюють нині владу ім'ям законності, заснованої на якнайміцніших правових засадах, котрі, своєю чергою, грунтуються на етиці і навіть концепції всесвіту».
Чи не те маємо в Україні? Легітимна держава зазнає руйнації через невизначеність. Кожен протиборець киває на закон як підгрунтя власних вчинків. Кожен з них апелює до етики і моралі. І додамо, кожен видає себе за носія істини в останній інстанції.
Ігор Гулик
О проблеме контроля
В одном из недавних комментариев я уже приводил мнение Нормана Дейвиса об удивительной способности молодых либеральных режимов неожиданно трансформироваться в свою диаметральную противоположность. И, пожалуй, здесь следует говорить не только о равнодушии демократического мира к судьбе государств, только что начавших путь цивилизованного развития, - а собственно на этом и акцентирует известный европейский историк. Важным, на мой взгляд, является понимание властными элитами роли своего избирателя. Ирина Бекешкина когда-то изобрела очень метафорическое определение, она говорит, что власть расценивает своих сограждан как «одноразовый электорат».
Явление «тушек» прекрасно иллюстрирует всю «глубину уважения» народных депутатов к тем, кто раз на пять лет заболевает глубоким склерозом, демонстрируя доверие к политикам. Вероятно, эта болезнь является инфекционной, потому что назавтра после «электорального акта» избранные также напрочь забывают свои обещания и партийные программы. Для них гораздо важнее становятся должности и близость к финансовым потокам, из которых можно обогащаться самым, умножать состояние избирательных спонсоров, а также время от времени «бросать кость» той или иной категории социально униженных, сдобрив ее специями пиара.
В этом смысле многопартийные выборы фактически ничем особым не отличаются от «волеизъявления» в тоталитарном обществе, поскольку значительная часть политических персонажей - выходцы из той эпохи, а, следовательно, и носители ее характерных признаков.
И если социологи говорят об «очень сильных настроениях «политического патернализма», о том, что «люди убеждены, что сильные лидеры могут сделать больше, чем законы и демократические процедуры», то этому не стоит удивляться. Государство советского образца было вершиной патернализма, заботясь не только о социальной защите незащищенных за счет самых незащищенных, но и об их мировоззрении, мыслях, даже о деталях интимной жизни.
То есть, пока украинское государство, - внешне свободное и демократическое, - не смогло преодолеть навязанных чужих схем. Глубинно она остается тоталитарным, демонстрируя на поверхности процессов «косметику», - свободу слова и совести, разнообразие партий, которые, по сути, является клубами бизнес-интересов, декларативную открытость и европейскую ориентированность.
Обострение борьбы за власть существенно усиливает авторитарные тенденции. Фактически обе стороны склоняются к большевизму: одни радикализуют антиправительственные лозунги, другие - затягивают административные гайки. Хосе Ортега-и-Гассет в работе « К вопросу о фашизме» заметил очень интересную деталь, которая однозначно объясняет все: «Большевизм... противозаконно разрушает легитимное государство с целью создания другого. Его сторонники считают, что осуществляют ныне власть именем законности, основанной на самых крепких правовых принципах, которые, в свою очередь, базируются на этике и даже концепции вселенной».
Разве не это наблюдаем в Украине? Легитимное государство разрушается из-за неопределенности. Каждый из оппонентов кивает на закон как основу собственных поступков. Каждый из них апеллирует к этике и морали. И добавим, каждый выдает себя за носителя истины в последней инстанции.
Игорь Гулык
Ілюстрація: liveinternet.ru
В одному з недавніх коментарів я вже наводив думку Нормана Дейвіса про дивовижну здатність молодих ліберальних режимів несподівано трансформуватися у свою діаметральну протилежність. І, мабуть, тут варто говорити не тільки про байдужість демократичного довкілля до долі держав, які щойно стали на шлях цивілізованого розвитку, - а власне на цьому й акцентується знаний європейський історик. Важливішим, як на мене, є розуміння владними елітами ролі свого виборця. Ірина Бекешкіна колись винайшла дуже метафоричне означення, вона каже, що влада розцінює своїх співгромадян як «одноразовий електорат».
Явище «тушкування» чудово ілюструє усю «глибину поваги» народних депутатів до тих, хто раз на п’ять років занедужує на глибокий склероз, демонструючи довіру до політиків. Либонь, ця хвороба є інфекційною, бо вже назавтра після «електорального акту» обрані також геть забувають свої обіцянки і партійні програми. Для них набагато важливішими стають посади і наближеність до фінансових потоків, з яких можна збагачуватися самим, множити статки виборчих спонсорів, а також час од часу «кидати кістку» тій чи іншій категорії соціально принижених, присмачивши її спеціями піару.
У цьому сенсі багатопартійні вибори аж нічим особливим не відрізняються від «волевиявлення» тоталітарних часів, оскільки значна частина політичних персонажів є фактично вихідцями з тієї доби, а, отже, й носіями її характерних ознак.
І якщо соціологи кажуть про «дуже сильні настрої «політичного патерналізму», про те, що «люди переконані, що сильні лідери можуть зробити більше, ніж закони і демократичні процедури», то цьому не слід дивуватися. Держава совєтського зразка була вершиною патерналізму, переймаючись не тільки соціальним захистом незахищених за кошт самих незахищених, але й їхнім світоглядом, думками, навіть інтимним життям.
Тобто, наразі українська держава, - позірно вільна й демократична, - не спромоглася подолати накинутих чужинських схем. Глибинно вона залишається тоталітарною, демонструючи на поверхні процесів «косметику», - свободу слова і совісті, розмаїття партій, які, по суті, є клубами бізнес-інтересів, декларативні відкритість і європейську орієнтованість.
Загострення боротьби за владу справді посилюють авторитарні тенденції. Фактично обидві сторони схиляються до большевизму: одні радикалізують антиурядові гасла, інші - затягують адміністративні гайки. Хосе Ортега-і-Гассет у праці «До питання про фашизм» зауважив дуже цікаву деталь, яка однозначно пояснює все: «Большевизм… протизаконно руйнує легітимну державу з метою створення іншої. Його прибічники вважають, що здійснюють нині владу ім'ям законності, заснованої на якнайміцніших правових засадах, котрі, своєю чергою, грунтуються на етиці і навіть концепції всесвіту».
Чи не те маємо в Україні? Легітимна держава зазнає руйнації через невизначеність. Кожен протиборець киває на закон як підгрунтя власних вчинків. Кожен з них апелює до етики і моралі. І додамо, кожен видає себе за носія істини в останній інстанції.
Ігор Гулик
О проблеме контроля
В одном из недавних комментариев я уже приводил мнение Нормана Дейвиса об удивительной способности молодых либеральных режимов неожиданно трансформироваться в свою диаметральную противоположность. И, пожалуй, здесь следует говорить не только о равнодушии демократического мира к судьбе государств, только что начавших путь цивилизованного развития, - а собственно на этом и акцентирует известный европейский историк. Важным, на мой взгляд, является понимание властными элитами роли своего избирателя. Ирина Бекешкина когда-то изобрела очень метафорическое определение, она говорит, что власть расценивает своих сограждан как «одноразовый электорат».
Явление «тушек» прекрасно иллюстрирует всю «глубину уважения» народных депутатов к тем, кто раз на пять лет заболевает глубоким склерозом, демонстрируя доверие к политикам. Вероятно, эта болезнь является инфекционной, потому что назавтра после «электорального акта» избранные также напрочь забывают свои обещания и партийные программы. Для них гораздо важнее становятся должности и близость к финансовым потокам, из которых можно обогащаться самым, умножать состояние избирательных спонсоров, а также время от времени «бросать кость» той или иной категории социально униженных, сдобрив ее специями пиара.
В этом смысле многопартийные выборы фактически ничем особым не отличаются от «волеизъявления» в тоталитарном обществе, поскольку значительная часть политических персонажей - выходцы из той эпохи, а, следовательно, и носители ее характерных признаков.
И если социологи говорят об «очень сильных настроениях «политического патернализма», о том, что «люди убеждены, что сильные лидеры могут сделать больше, чем законы и демократические процедуры», то этому не стоит удивляться. Государство советского образца было вершиной патернализма, заботясь не только о социальной защите незащищенных за счет самых незащищенных, но и об их мировоззрении, мыслях, даже о деталях интимной жизни.
То есть, пока украинское государство, - внешне свободное и демократическое, - не смогло преодолеть навязанных чужих схем. Глубинно она остается тоталитарным, демонстрируя на поверхности процессов «косметику», - свободу слова и совести, разнообразие партий, которые, по сути, является клубами бизнес-интересов, декларативную открытость и европейскую ориентированность.
Обострение борьбы за власть существенно усиливает авторитарные тенденции. Фактически обе стороны склоняются к большевизму: одни радикализуют антиправительственные лозунги, другие - затягивают административные гайки. Хосе Ортега-и-Гассет в работе « К вопросу о фашизме» заметил очень интересную деталь, которая однозначно объясняет все: «Большевизм... противозаконно разрушает легитимное государство с целью создания другого. Его сторонники считают, что осуществляют ныне власть именем законности, основанной на самых крепких правовых принципах, которые, в свою очередь, базируются на этике и даже концепции вселенной».
Разве не это наблюдаем в Украине? Легитимное государство разрушается из-за неопределенности. Каждый из оппонентов кивает на закон как основу собственных поступков. Каждый из них апеллирует к этике и морали. И добавим, каждый выдает себя за носителя истины в последней инстанции.
Игорь Гулык