Королеві - королівське
Originally posted by ihorhulyk at Королеві - королівське
Ілюстрація: mylove7.beon.ru
Щороку французи мають за звичку вшановувати пам’яті королеви Анни у тамтешньому Санлісі. Справді, цьому можна подивляти: наскільки приязно ставиться Європа до чужої (нашої) історії. Але чому тільки чужої? Королева Анна - донька Ярослава Мудрого, а Санліс - «найукраїнськіше» з усіх французьких міст: там два пам’ятники руській княжні, а їхній королеві, школа її імені і поруч - пам’ятний знак жертвам Голодомору…
Ось така дистанція - від могутніх родів Капетингів та Рюриковичів до упосліджених геноцидом нащадків - усього на кількох квадратних кілометрах… Що ще знає про нас Європа на цьому майже тисячолітньому відтинку, крім, звичайно Чорнобиля? І що хоче знати вона, чи взагалі хоче знати?
Вочевидь, бажання є, інакше б не їздили на Майдан, не лікували б поранених повстанців. А у Брюсселі та Страсбургу не писали б розмаїтих програм, які, здебільшого, до недавнього часу залишалися невтіленими. Не з вини європейців, звиклих до тяглості влади, принаймні за сім десятиліть по великій війні, а з вини України, яка ніяк не могла втиснутися в європейський контекст, борсаючись між Сходом та Заходом. Мабуть, у Мудрого, його доньки та низки інших великих, яких сьогодні прийнято називати на американський штиб «батьками-засновниками» нації, було інше відчуття свого місця на цій землі, переконання у київському геоцентризмі, звідки і Схід, і Захід брав не тільки «кадри» для королів та інших монархічних осіб, але й пив духовну живицю.
Чи володіють таким відчуттям нинішні і учорашні правителі «глобалізованої» України? Чи поділяють вони цінності, визнані не тільки у Санлісі й інших європейських мегаполісах та містечках? Вочевидь, ні. Для Ющенка, до прикладу, цей геоцентризм був рівнозначним ізоляції на хуторі, де тихо мріялося про змарновану велич трипільської України; для Януковича, видається, найголовнішою є роль своєрідного митного поста, пекарні «золотих батонів», на якій можна здерти три шкіри з купців, що прошкують із варяг у греки чи Великим шовковим шляхом…
Отак і ходимо колами, від однієї столиці до іншої, залежно від географічно-ідеологічних уподобань обраних нами ж провідників, забувши, що все починається тут, а не деінде, і, зрештою, закінчується теж тут. Якщо, звичайно, не не подаватися кудись на заробітки… У ту ж Європу, яка навряд чи впізнає на наших лицях шляхетні риси Анни Ярославни.
То чого хоче від Європи українська еліта? Визнання? Воно є і не одну сотню літ. Але визнання особистостей - не сіростей, інтелекту - не невігластва, мрії - не гендлярського зиску. А їй пропонують направду щось невтямливе й сумнівне. Тому й визначитися Європі важко. Їй легше сприймати константи - королеву Анну, сина Пилипа Орлика Григора, рятівника Відня Кульчицького…
Королеві - королівське. А злидням із загумінка, - знано що…
Ігор Гулик
Королеве - королевское
Ежегодно французы взяли за привычку отмечать память королевы Анны в тамошнем Санлисе. Действительно, этому можно удивляться: насколько приветливо относится Европа к чужой (нашей) истории. Но почему только чужой? Королева Анна - дочь Ярослава Мудрого, а Санлис - «самый украинский» из всех французских городов: там два памятника руськой княжне, а ихней королеве, школа его имени и рядом - памятный знак жертвам Голодомора...
Вот такая дистанция - от могущественных родов Капетингов и Рюриковичей к униженным геноцидом потомкам - всего на нескольких квадратных километрах... Что еще знает о нас Европа на этом почти тысячелетнем отрезке, кроме, конечно Чернобыля? И что хочет знать она, вообще - хочет ли знать?
Очевидно, желание есть, иначе бы не ездили бы на Майдан, не заботились о раненных повстанцах. А в Брюсселе и Страсбурге не писали бы разнообразных программ, которые, как правило, до недавнего времени оставались невоплощенными. Не по вине европейцев, привыкших к преемственности власти, по крайней мере за семь десятилетий после большой войны, а по вине Украины, которая никак не могла вписаться в европейский контекст, барахтаясь между Востоком и Западом. Видимо, у Мудрого, его дочери и ряда других великих, которых сегодня принято называть на американский манер «отцами-основателями» нации, было другое ощущение своего места на этой земле, убеждение в киевском геоцентризме, откуда и Восток, и Запад принимал не только «кадры» для королей и других монархических лиц, но и пил духовную живицу.
Обладали ли таким чувством вчерашние правители «глобализированной» Украины? Разделяли ли они ценности, признанные не только в Санлисе и других европейских мегаполисах и городках? Очевидно, нет. Для Ющенко, к примеру, этот геоцентризм был равнозначным изоляции на хуторе, где тихо мечталось о потерянном величии трипольской Украины; для Януковича, кажется, главной казалась роль своеобразного таможенного поста, пекарни «золотых батонов», на которой можно содрать три шкуры с купцов, путешествующих из варяг в греки или по Великому шелковому пути...
Так и ходим кругами, от одной столицы в другую, в зависимости от географически-идеологических предпочтений избранных нами же властей, забыв, что все начинается здесь, а не где-нибудь, впрочем, заканчивается тоже здесь. Если, конечно, не подаваться куда-то на заработки... В ту же Европу, которая вряд ли узнает на наших лицах благородные черты Анны Ярославны.
Чего хочет от Европы украинская элита? Признания? Оно есть, и не одну сотню лет. Но признание личностей - не серости, интеллекта - не невежества, мечты - не торгашеской выгоды. А ей предлагают действительно что-то непонятное и сомнительное. Поэтому и определиться Европе трудно. Ей легче воспринимать константы - королеву Анну, сына Пилипа Орлика Григора, спасителя Вены Кульчицкого...
Королеве - королевское. А нищим с задворков, - известно что...
Игорь Гулык
Ілюстрація: mylove7.beon.ru
Щороку французи мають за звичку вшановувати пам’яті королеви Анни у тамтешньому Санлісі. Справді, цьому можна подивляти: наскільки приязно ставиться Європа до чужої (нашої) історії. Але чому тільки чужої? Королева Анна - донька Ярослава Мудрого, а Санліс - «найукраїнськіше» з усіх французьких міст: там два пам’ятники руській княжні, а їхній королеві, школа її імені і поруч - пам’ятний знак жертвам Голодомору…
Ось така дистанція - від могутніх родів Капетингів та Рюриковичів до упосліджених геноцидом нащадків - усього на кількох квадратних кілометрах… Що ще знає про нас Європа на цьому майже тисячолітньому відтинку, крім, звичайно Чорнобиля? І що хоче знати вона, чи взагалі хоче знати?
Вочевидь, бажання є, інакше б не їздили на Майдан, не лікували б поранених повстанців. А у Брюсселі та Страсбургу не писали б розмаїтих програм, які, здебільшого, до недавнього часу залишалися невтіленими. Не з вини європейців, звиклих до тяглості влади, принаймні за сім десятиліть по великій війні, а з вини України, яка ніяк не могла втиснутися в європейський контекст, борсаючись між Сходом та Заходом. Мабуть, у Мудрого, його доньки та низки інших великих, яких сьогодні прийнято називати на американський штиб «батьками-засновниками» нації, було інше відчуття свого місця на цій землі, переконання у київському геоцентризмі, звідки і Схід, і Захід брав не тільки «кадри» для королів та інших монархічних осіб, але й пив духовну живицю.
Чи володіють таким відчуттям нинішні і учорашні правителі «глобалізованої» України? Чи поділяють вони цінності, визнані не тільки у Санлісі й інших європейських мегаполісах та містечках? Вочевидь, ні. Для Ющенка, до прикладу, цей геоцентризм був рівнозначним ізоляції на хуторі, де тихо мріялося про змарновану велич трипільської України; для Януковича, видається, найголовнішою є роль своєрідного митного поста, пекарні «золотих батонів», на якій можна здерти три шкіри з купців, що прошкують із варяг у греки чи Великим шовковим шляхом…
Отак і ходимо колами, від однієї столиці до іншої, залежно від географічно-ідеологічних уподобань обраних нами ж провідників, забувши, що все починається тут, а не деінде, і, зрештою, закінчується теж тут. Якщо, звичайно, не не подаватися кудись на заробітки… У ту ж Європу, яка навряд чи впізнає на наших лицях шляхетні риси Анни Ярославни.
То чого хоче від Європи українська еліта? Визнання? Воно є і не одну сотню літ. Але визнання особистостей - не сіростей, інтелекту - не невігластва, мрії - не гендлярського зиску. А їй пропонують направду щось невтямливе й сумнівне. Тому й визначитися Європі важко. Їй легше сприймати константи - королеву Анну, сина Пилипа Орлика Григора, рятівника Відня Кульчицького…
Королеві - королівське. А злидням із загумінка, - знано що…
Ігор Гулик
Королеве - королевское
Ежегодно французы взяли за привычку отмечать память королевы Анны в тамошнем Санлисе. Действительно, этому можно удивляться: насколько приветливо относится Европа к чужой (нашей) истории. Но почему только чужой? Королева Анна - дочь Ярослава Мудрого, а Санлис - «самый украинский» из всех французских городов: там два памятника руськой княжне, а ихней королеве, школа его имени и рядом - памятный знак жертвам Голодомора...
Вот такая дистанция - от могущественных родов Капетингов и Рюриковичей к униженным геноцидом потомкам - всего на нескольких квадратных километрах... Что еще знает о нас Европа на этом почти тысячелетнем отрезке, кроме, конечно Чернобыля? И что хочет знать она, вообще - хочет ли знать?
Очевидно, желание есть, иначе бы не ездили бы на Майдан, не заботились о раненных повстанцах. А в Брюсселе и Страсбурге не писали бы разнообразных программ, которые, как правило, до недавнего времени оставались невоплощенными. Не по вине европейцев, привыкших к преемственности власти, по крайней мере за семь десятилетий после большой войны, а по вине Украины, которая никак не могла вписаться в европейский контекст, барахтаясь между Востоком и Западом. Видимо, у Мудрого, его дочери и ряда других великих, которых сегодня принято называть на американский манер «отцами-основателями» нации, было другое ощущение своего места на этой земле, убеждение в киевском геоцентризме, откуда и Восток, и Запад принимал не только «кадры» для королей и других монархических лиц, но и пил духовную живицу.
Обладали ли таким чувством вчерашние правители «глобализированной» Украины? Разделяли ли они ценности, признанные не только в Санлисе и других европейских мегаполисах и городках? Очевидно, нет. Для Ющенко, к примеру, этот геоцентризм был равнозначным изоляции на хуторе, где тихо мечталось о потерянном величии трипольской Украины; для Януковича, кажется, главной казалась роль своеобразного таможенного поста, пекарни «золотых батонов», на которой можно содрать три шкуры с купцов, путешествующих из варяг в греки или по Великому шелковому пути...
Так и ходим кругами, от одной столицы в другую, в зависимости от географически-идеологических предпочтений избранных нами же властей, забыв, что все начинается здесь, а не где-нибудь, впрочем, заканчивается тоже здесь. Если, конечно, не подаваться куда-то на заработки... В ту же Европу, которая вряд ли узнает на наших лицах благородные черты Анны Ярославны.
Чего хочет от Европы украинская элита? Признания? Оно есть, и не одну сотню лет. Но признание личностей - не серости, интеллекта - не невежества, мечты - не торгашеской выгоды. А ей предлагают действительно что-то непонятное и сомнительное. Поэтому и определиться Европе трудно. Ей легче воспринимать константы - королеву Анну, сына Пилипа Орлика Григора, спасителя Вены Кульчицкого...
Королеве - королевское. А нищим с задворков, - известно что...
Игорь Гулык