Демократія. Постмодерн
Originally posted by ihorhulyk at Демократія. Постмодерн
Ілюстрація: proza.ru
Можливо, Україні доведеться подолати довгий шлях до заповітного суспільного укладу, який для більшості її громадян вже встиг набити оскомину або перетворитися у своєрідну інтерпретацію комуністичного завтра, яке постійно втікає з виднокола. Однак, попри те, що таки мусимо певним чином реформувати, якщо геть не реконструювати наш посткомуністичний побут, аби, принаймні, знаходити спільну мову з найближчим оточенням, маємо також достеменно знати, що чекає нас там, за обрієм. Аби бодай передбачити, що нас влаштовуватиме там, а що слід приймати як не скажу - фатальне, але таки неуникне.
Я міркую, що таких небезпек є кілька, але, зрештою, ризиками вони можуть бути лише в уяві не надто балуваного демократією індивіда, у свідомості ж тих, хто живе у так званому „вільному світі” і не знає навіть з історії про можливість існування іншої моделі, ці небезпеки цілком можуть видаватися ілюзорними. Та все ж... Зважаючи на укоріненість у ментальних підмурках українського суспільства якраз „історичного елементу”, можемо вже наперед прогнозувати певний бунт „япі”, - феномену західної культури, якщо розуміти під словом культура увесь комплекс людського трибу. Кілька разів цитований мною Бодріяр в „Америці. Кінець могутності” характеризував цей суспільний конгломерат характерів як „радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії - просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів - трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі - це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса - амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя)… І якщо Америка воскресла - значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму”. Годі уявити собі українство з ампутованою історією, тоді зникнуть усі сенси діяльності нинішніх політичних партій, усі маніпулятивні технології. Але разом з ними пропаде, вивітриться і національна ідентичність. Ідентичність, до речі, досі несформована і не артикульована втямливо, конкретно і без нашарувань популізму.
Що мені дуже імпонує, - так це довільне трактування демократії, як можливості заробляти гроші на тій же демократії, абсолютно узгодивши свій меркантильний інтерес з головними постулатами пошанівку прав людини, толерації приватної ініціативи. Десь у Флориді, повідомляють телеканали, креативні підприємці заснували фірму, яка за кількасот тисяч баксів укладе на ваше бажання будь-який закон, що більше, - організує місцевий референдум на предмет цього закону з великим відсотком ймовірності його ухвалення. Тобто пересічний громадянин перетворюється на законодавця, і опираючись на волевиявлення таких же, як і він, може цілком серйозно впливати на ситуацію у своєму регіоні. Чи це заперечення парламентаризму, без якого демократія виглядає уціненим, недоукомплектованим виродком, принаймні останні півтисячоліття років, чи. може, „парламентаризм без меж”? Як на мене, такий стан речей цілком годився б для України, в якій, знано, „кожен Іван має свій план”.
У тій же Америці, неподалік Лос-Аджелеса, на кошти одного мільярдера споруджено місто для ортодоксальних католиків. Там ви не зустрінете повій, не побачите порно на місцевих телеканалах, і годі придбати у тамтешній крамниці засоби для контрацепції. Все чудово як для глибоко віруючих. Однак, з іншого боку, це скидається на добровільну сегрегацію, проти якої невтомно боролися чорношкірі мешканці Штатів і найдемократичніші представники білої раси. Але мені видається, що цей етап Україною успішно пройдено на початку - в середині 90-х, коли на хвилі відродження УГКЦ цілі села пережили локальні „релігійні війни”, у висліді яких конфесійний пейзаж не відзначався багатим спектром.
Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору.
Ігор Гулик
Демократия. Постмодерн
Возможно, Украине придется преодолеть долгий путь к заветному общественному укладу, который для большинства ее граждан уже успел набить оскомину или превратиться в своеобразную интерпретацию коммунистического завтра, постоянно отдаляющегося из горизонта. Но, несмотря на то, что мы все-таки должны определенным образом реформировать, если совсем не реконструировать наш посткоммунистический быт, чтобы, по крайней мере, находить общий язык с ближайшим окружением, равно также точно знать, что ждет нас там. Чтобы хоть предусмотреть, что нас устраивать там, а что следует принимать как, не скажу, что роковое, но все-таки неизбежное.
Я думаю, что таких опасностей несколько, но в конце концов рисками они могут быть только в воображении не слишком избалованного демократией индивида, в сознании тех, кто живет в так называемом "свободном мире" и даже не знает о возможности существования другой модели, эти предубеждения вполне могут оказаться иллюзорными. И все же... Учитывая укорененность в ментальном фундаменте украинского общества как раз "исторического элемента", можем уже заранее прогнозировать определенный бунт "яппи", - феномена западной культуры, если понимать под словом культура весь комплекс человеческого образу. Несколько раз цитируемый мной Бодрийяр в "Америке. Конец могущества" охарактеризовал этот общественный конгломерат характеров как "радостную смену. Относительно предыдущего поколения не было ни одной болезненной ревизии - просто ампутация, амнезия, отпущение грехов - немного ирреальное забвение, изменяющее чрезвычайно яркое событие. Яппи - это не перебежчики из лагеря мятежников, это новая, уверенная в себе раса - амнистированная, оправданная, легко трансформирующаяся в перформативную, безразлична по своему мировоззрению к любой другой цели, кроме изменения и промоушена (промоушена всего: товаров, людей, исследований, карьер, образа жизни)... И если Америка воскресла - значит, уничтожения индейцев не было, не было Вьетнама". Невозможно представить себе украинство с ампутированной историей, тогда исчезнут все смыслы деятельности нынешних политических партий, все манипулятивные технологии. Но вместе с ними пропадет, выветрится и национальная идентичность. Идентичность, кстати, до сих пор не сформированная и не артикулированная вразумительно, конкретно и без наслоений популизма.
Что мне очень импонирует, - так это произвольная трактовка демократии как возможности зарабатывать деньги на той же демократии, абсолютно согласовав свой меркантильный интерес с главными постулатами уважения прав человека, толерации частной инициативы. Где-то во Флориде, сообщают телеканалы, креативные предприниматели основали фирму, которая за несколько тысяч долларов напишет по вашему желанию любой закон, более того, - организует местный референдум на предмет этого закона с большой долей вероятности его принятия. То есть обычный гражданин превращается в законодателя, и опираясь на волеизъявление таких же, как и он, может вполне серьезно влиять на ситуацию в своем регионе. Это ли не отрицание парламентаризма, без которого демократия выглядит уцененным, недоукомплектованным уродом, по крайней мере последние полтысячелетия лет? А может, "парламентаризм без границ"? Как по мне, такое положение вещей вполне подошло бы для Украины, в которой, известно, "каждый Иван имеет свой план".
В той же Америке, неподалеку от Лос-Аджелеса, на средства одного миллиардера построен город для ортодоксальных католиков. Там вы не встретите проституток, не увидите порно на местных телеканалах, и не купите в тамошней аптеке средств для контрацепции. Все прекрасно как для глубоко верующих. Однако, с другой стороны, это похоже на добровольную сегрегацию, против которой неутомимо боролись чернокожие жители Штатов и демократичные представители белой расы. Но мне кажется, что этот этап Украиной успешно пройден в начале - середине 90-х, когда на волне возрождения УГКЦ целые деревни пережили локальные "религиозные войны", в результате которых конфессиональный пейзаж теперь не отличается богатым спектром.
Демократия готовит нам немало сюрпризов. Их можно не воспринимать, но нельзя не замечать. Но самое главное, что она дает нам право этого выбора.
Игорь Гулык
Ілюстрація: proza.ru
Можливо, Україні доведеться подолати довгий шлях до заповітного суспільного укладу, який для більшості її громадян вже встиг набити оскомину або перетворитися у своєрідну інтерпретацію комуністичного завтра, яке постійно втікає з виднокола. Однак, попри те, що таки мусимо певним чином реформувати, якщо геть не реконструювати наш посткомуністичний побут, аби, принаймні, знаходити спільну мову з найближчим оточенням, маємо також достеменно знати, що чекає нас там, за обрієм. Аби бодай передбачити, що нас влаштовуватиме там, а що слід приймати як не скажу - фатальне, але таки неуникне.
Я міркую, що таких небезпек є кілька, але, зрештою, ризиками вони можуть бути лише в уяві не надто балуваного демократією індивіда, у свідомості ж тих, хто живе у так званому „вільному світі” і не знає навіть з історії про можливість існування іншої моделі, ці небезпеки цілком можуть видаватися ілюзорними. Та все ж... Зважаючи на укоріненість у ментальних підмурках українського суспільства якраз „історичного елементу”, можемо вже наперед прогнозувати певний бунт „япі”, - феномену західної культури, якщо розуміти під словом культура увесь комплекс людського трибу. Кілька разів цитований мною Бодріяр в „Америці. Кінець могутності” характеризував цей суспільний конгломерат характерів як „радісну зміну. Відносно попереднього покоління не було жодної болючої ревізії - просто ампутація, амнезія, відпущення гріхів - трохи ірреальне забуття, що змінює надзвичайно яскраву подію. Япі - це не перекинчики з табору бунтівників, це нова, впевнена в собі раса - амністована, виправдана, яка легко трансформується в перформативну, байдужа за своїм світоглядом до будь-якої іншої мети, крім зміни та промоушена (промоушена всього: товарів, людей, досліджень, кар’єр, способу життя)… І якщо Америка воскресла - значить, знищення індіанців не було, не було В’єтнаму”. Годі уявити собі українство з ампутованою історією, тоді зникнуть усі сенси діяльності нинішніх політичних партій, усі маніпулятивні технології. Але разом з ними пропаде, вивітриться і національна ідентичність. Ідентичність, до речі, досі несформована і не артикульована втямливо, конкретно і без нашарувань популізму.
Що мені дуже імпонує, - так це довільне трактування демократії, як можливості заробляти гроші на тій же демократії, абсолютно узгодивши свій меркантильний інтерес з головними постулатами пошанівку прав людини, толерації приватної ініціативи. Десь у Флориді, повідомляють телеканали, креативні підприємці заснували фірму, яка за кількасот тисяч баксів укладе на ваше бажання будь-який закон, що більше, - організує місцевий референдум на предмет цього закону з великим відсотком ймовірності його ухвалення. Тобто пересічний громадянин перетворюється на законодавця, і опираючись на волевиявлення таких же, як і він, може цілком серйозно впливати на ситуацію у своєму регіоні. Чи це заперечення парламентаризму, без якого демократія виглядає уціненим, недоукомплектованим виродком, принаймні останні півтисячоліття років, чи. може, „парламентаризм без меж”? Як на мене, такий стан речей цілком годився б для України, в якій, знано, „кожен Іван має свій план”.
У тій же Америці, неподалік Лос-Аджелеса, на кошти одного мільярдера споруджено місто для ортодоксальних католиків. Там ви не зустрінете повій, не побачите порно на місцевих телеканалах, і годі придбати у тамтешній крамниці засоби для контрацепції. Все чудово як для глибоко віруючих. Однак, з іншого боку, це скидається на добровільну сегрегацію, проти якої невтомно боролися чорношкірі мешканці Штатів і найдемократичніші представники білої раси. Але мені видається, що цей етап Україною успішно пройдено на початку - в середині 90-х, коли на хвилі відродження УГКЦ цілі села пережили локальні „релігійні війни”, у висліді яких конфесійний пейзаж не відзначався багатим спектром.
Демократія готує нам чимало сюрпризів. Їх можна сприймати, можна заперечувати. Але найголовніше, що вона дає нам право цього вибору.
Ігор Гулик
Демократия. Постмодерн
Возможно, Украине придется преодолеть долгий путь к заветному общественному укладу, который для большинства ее граждан уже успел набить оскомину или превратиться в своеобразную интерпретацию коммунистического завтра, постоянно отдаляющегося из горизонта. Но, несмотря на то, что мы все-таки должны определенным образом реформировать, если совсем не реконструировать наш посткоммунистический быт, чтобы, по крайней мере, находить общий язык с ближайшим окружением, равно также точно знать, что ждет нас там. Чтобы хоть предусмотреть, что нас устраивать там, а что следует принимать как, не скажу, что роковое, но все-таки неизбежное.
Я думаю, что таких опасностей несколько, но в конце концов рисками они могут быть только в воображении не слишком избалованного демократией индивида, в сознании тех, кто живет в так называемом "свободном мире" и даже не знает о возможности существования другой модели, эти предубеждения вполне могут оказаться иллюзорными. И все же... Учитывая укорененность в ментальном фундаменте украинского общества как раз "исторического элемента", можем уже заранее прогнозировать определенный бунт "яппи", - феномена западной культуры, если понимать под словом культура весь комплекс человеческого образу. Несколько раз цитируемый мной Бодрийяр в "Америке. Конец могущества" охарактеризовал этот общественный конгломерат характеров как "радостную смену. Относительно предыдущего поколения не было ни одной болезненной ревизии - просто ампутация, амнезия, отпущение грехов - немного ирреальное забвение, изменяющее чрезвычайно яркое событие. Яппи - это не перебежчики из лагеря мятежников, это новая, уверенная в себе раса - амнистированная, оправданная, легко трансформирующаяся в перформативную, безразлична по своему мировоззрению к любой другой цели, кроме изменения и промоушена (промоушена всего: товаров, людей, исследований, карьер, образа жизни)... И если Америка воскресла - значит, уничтожения индейцев не было, не было Вьетнама". Невозможно представить себе украинство с ампутированной историей, тогда исчезнут все смыслы деятельности нынешних политических партий, все манипулятивные технологии. Но вместе с ними пропадет, выветрится и национальная идентичность. Идентичность, кстати, до сих пор не сформированная и не артикулированная вразумительно, конкретно и без наслоений популизма.
Что мне очень импонирует, - так это произвольная трактовка демократии как возможности зарабатывать деньги на той же демократии, абсолютно согласовав свой меркантильный интерес с главными постулатами уважения прав человека, толерации частной инициативы. Где-то во Флориде, сообщают телеканалы, креативные предприниматели основали фирму, которая за несколько тысяч долларов напишет по вашему желанию любой закон, более того, - организует местный референдум на предмет этого закона с большой долей вероятности его принятия. То есть обычный гражданин превращается в законодателя, и опираясь на волеизъявление таких же, как и он, может вполне серьезно влиять на ситуацию в своем регионе. Это ли не отрицание парламентаризма, без которого демократия выглядит уцененным, недоукомплектованным уродом, по крайней мере последние полтысячелетия лет? А может, "парламентаризм без границ"? Как по мне, такое положение вещей вполне подошло бы для Украины, в которой, известно, "каждый Иван имеет свой план".
В той же Америке, неподалеку от Лос-Аджелеса, на средства одного миллиардера построен город для ортодоксальных католиков. Там вы не встретите проституток, не увидите порно на местных телеканалах, и не купите в тамошней аптеке средств для контрацепции. Все прекрасно как для глубоко верующих. Однако, с другой стороны, это похоже на добровольную сегрегацию, против которой неутомимо боролись чернокожие жители Штатов и демократичные представители белой расы. Но мне кажется, что этот этап Украиной успешно пройден в начале - середине 90-х, когда на волне возрождения УГКЦ целые деревни пережили локальные "религиозные войны", в результате которых конфессиональный пейзаж теперь не отличается богатым спектром.
Демократия готовит нам немало сюрпризов. Их можно не воспринимать, но нельзя не замечать. Но самое главное, что она дает нам право этого выбора.
Игорь Гулык