Загибель ескадри. Фарс
Originally posted by ihorhulyk at Загибель ескадри. Фарс
Ілюстрація: newsfiber.com
У радянській школі ми поглиблено вивчали такого собі Корнійчука, особливо його п’єсу «Загибель ескадри». Звісно, освітяни незалежної України викинули його з програми, позаяк він - герой соціалістичної праці, депутат etc - не міг презентувати справжню літературу. А даремно...
Коли зараз ми спостерігаємо за тим, як у руки окупантів один за одним переходять наші корвети та лінкори, я запитую себе про те, чому час не народив боцмана Бухту, - корнійчукового персонажа, який взяв на себе відповідальність за долю флоту. Не большевицького - як в згаданого автора, - а вояка УНР, що вирішив за краще втопити Чорноморську ескадру, ніж віддати її ворогам.
І, здається, починаю розуміти, чому так. Звісно, час інший, а наша армія, за поодинокими винятками (полковник Юлій Мамчур та інші) стала у мирні часи направду «потішним військом». Не готовим до виконання специфічних функцій, простіше кажучи, до війни. Коли у прямому ефірі одного з телеканалів заступник командира військової частини дозволяє собі дискусію із міністром оборони - це нонсенс, це дивний фарс. Гадаю, що будь-хто із кадрових офіцерів погодиться з таким висновком. Армія - не місце для дискусій з тими, хто віддає накази, армія - на жаль, не Facebook, армія - місце, де ці накази виконують. Без обговорення.
Кажуть, що, мовляв, у Криму не було чітких вказівок, як діяти далі. Давайте не кривити душею. Наказ про застосування зброї був. Але й без такого наказу відкривати вогонь на ураження (причому цілком на законних підставах) українські військові могли. На те є статути - гарнізонної, караульної служб, - розмаїті інструкції і положення. Спробуйте-но проникнути на територію військової частини. Кожен вартовий знає достеменно: за наближення до нього на певну відстань, він вправі застосувати зброю. Чи, може, наші військові керівники мріють, щоб головнокомандувач чи міністр, яко Святий Дух, ширяв над кожним прапорщиком, нагадуючи йому просту річ: у випадку загрози слід негайно оголошувати тривогу і відкривати зброярні?
Ні, просто наші командири у своїй більшості не побажали взяти відповідальність на себе. Вони були не готовими до бою. Це те, про що пише адмірал Ігор Кабаненко: «Ми повинні ментально, морально, свідомо готуватися до найгірших сценаріїв. Ми повинні перейти від свідомості мирного часу до свідомості війни. Це також дуже важливо. Це принципові речі, які також працюватимуть на нашу перемогу».
Я, звісно, висловлюю свої судження, які можуть бути хибними або ж упередженими. Я розумію, що наказавши підлеглим боронитися від нападників силою зброї, командир морально відповідатиме і за їхню можливу смерть. Але на те він і командир. Хіба це нормально, коли кілька буксирів наближаються до українського корвета із явно не мирною місією, і не отримують адекватної відповіді з усього арсеналу, який є на борту,- ракет, гармат, кулеметів. Переконаний - потопивши бодай одну таку шаландуіз бандюками (самооборонцями Аксьонова) - наш флот жорстко застеріг би інших від схожих витівок. Але... зброярні виявилися зачиненими. Питання - чому? Може, капітани цих суден заздалегідь домовилися з окупантом про умови капітуляції? Може, думали, що як у мирні часи, все можна «залатвити» підкилимно?
Не виправдовую тут ні Тенюха, ні Турчинова. Останнього - особливо, краще б пішов пастирювати. Рівно ж не знаходжу логічного пояснення й тим, хто ще недавно парадував на свята, демонструючи міць нашого флоту. Міркуючи над їхньою поведінкою, чомусь згадую отих малих відчайдухів з «нахімовки», які зіпсули свято агресорові співом національного славня. Або ж особовий склад військово-морського ліцею у Севастополі, юнаки якого відмовилися від присяги Росії. Чомусь вони виявилися готовими до опору, на відміну від тих, хто носить на погонах великі зірки.
Ігор Гулик
Гибель эскадры. Фарс
В советской школе мы углубленно изучали некоего Корнейчука, особенно его пьесу «Гибель эскадры». Конечно , педагоги независимой Украины выбросили его из программы, поскольку он - герой социалистического труда , депутат etc - не мог представлять настоящую литературу. А зря...
Когда сейчас мы наблюдаем за тем, как в руки оккупантов один за другим переходят наши корветы и линкоры, я спрашиваю себя о том, почему время не явило нам боцмана Бухту, - корнийчукового персонажа, взявшего на себя ответственность за судьбу флота. Не большевистского - как у упомянутого автора, - а воина УНР, предпочевшего потопить Черноморскую эскадру, и не отдать ее врагам.
И, кажется, начинаю понимать, почему так. Конечно, время другое, а наша армия, за редкими исключениеми (полковник Юлий Мамчур и др.) стала в мирное время действительно «потешным войском». Не готовым к выполнению специфических функций, проще говоря, к войне. Когда в прямом эфире одного из телеканалов заместитель командира воинской части позволяет себе дискуссию с министром обороны - это нонсенс, это странный фарс. Думаю, что любой из кадровых офицеров согласится с таким выводом. Армия - не место для дискуссий с теми, кто отдает приказы, армия - увы, не Facebook, армия - место, где эти приказы выполняют. Без обсуждения.
Говорят, что, мол, в Крыму не было четких указаний, как действовать дальше. Давайте не будем кривить душой. Приказ о применении оружия был. Но и без такого приказа открывать огонь на поражение (причем совершенно на законных основаниях) украинские военные могли. На то есть уставы - гарнизонной, караульной служб, - разнообразные инструкции и положения. Попробуйте-ка проникнуть на территорию воинской части. Каждый часовой знает точно: за приближение к нему на определенное расстояние, он вправе применить оружие. Или наши военные руководители мечтают, чтобы главнокомандующий или министр, яко Святой Дух, парили над каждым прапорщиком, напоминая ему простую вещь: в случае угрозы следует немедленно объявлять тревогу и открывать арсенал?
Нет, просто наши командиры в большинстве своем не пожелали взять ответственность на себя. Они были не готовы к бою. Это то, о чем пишет адмирал Игорь Кабаненко: « Мы должны ментально, морально, сознательно готовиться к худшим сценариям. Мы должны перейти от сознания мирного времени к сознанию войны. Это также очень важно. Это принципиальные вещи, которые также будут работать на нашу победу».
Я, конечно, выражаю свои суждения, которые могут быть неправильными или предвзятыми. Я понимаю, что приказав подчиненным защищаться от нападающих силой оружия, командир морально отвечать и за их возможную смерть. Но на то он и командир. Разве это нормально, когда несколько буксиров приближаются к украинскому корвету с явно не мирной миссией, и не получают адекватного ответа всего арсенала, имеющегося на борту, - ракет, пушек, пулеметов? Убежден - потопив хотя бы одну такую шаланду с бандюками (самооборонцами Аксенова) - наш флот жестко предостерег бы других от подобных выходок. Но... арсеналы оказались закрытыми. Вопрос - почему? Может, капитаны этих судов заранее договорились с оккупантом об условиях капитуляции? Может, думали, что, как и в мирное время, все можно «порешать» подковерно?
Не оправдываю здесь ни Тенюха, ни Турчинова. Последнего - особенно, лучше бы шел проповедовать. Равно не найду логического объяснения и тем, кто еще недавно на праздничных парадах демонстрировал мощь нашего флота. Размышляя над их поведением, почему-то вспоминаю тех малых смельчаков с «нахимовки», которые попортила агрессору торжество пением национального гимна. Или же личный состав военно-морского лицея в Севастополе, юноши которого отказались присягать России. Почему-то они оказались готовыми к сопротивлению, в отличие от тех, кто носит на погонах большие звезды.
Игорь Гулык
Ілюстрація: newsfiber.com
У радянській школі ми поглиблено вивчали такого собі Корнійчука, особливо його п’єсу «Загибель ескадри». Звісно, освітяни незалежної України викинули його з програми, позаяк він - герой соціалістичної праці, депутат etc - не міг презентувати справжню літературу. А даремно...
Коли зараз ми спостерігаємо за тим, як у руки окупантів один за одним переходять наші корвети та лінкори, я запитую себе про те, чому час не народив боцмана Бухту, - корнійчукового персонажа, який взяв на себе відповідальність за долю флоту. Не большевицького - як в згаданого автора, - а вояка УНР, що вирішив за краще втопити Чорноморську ескадру, ніж віддати її ворогам.
І, здається, починаю розуміти, чому так. Звісно, час інший, а наша армія, за поодинокими винятками (полковник Юлій Мамчур та інші) стала у мирні часи направду «потішним військом». Не готовим до виконання специфічних функцій, простіше кажучи, до війни. Коли у прямому ефірі одного з телеканалів заступник командира військової частини дозволяє собі дискусію із міністром оборони - це нонсенс, це дивний фарс. Гадаю, що будь-хто із кадрових офіцерів погодиться з таким висновком. Армія - не місце для дискусій з тими, хто віддає накази, армія - на жаль, не Facebook, армія - місце, де ці накази виконують. Без обговорення.
Кажуть, що, мовляв, у Криму не було чітких вказівок, як діяти далі. Давайте не кривити душею. Наказ про застосування зброї був. Але й без такого наказу відкривати вогонь на ураження (причому цілком на законних підставах) українські військові могли. На те є статути - гарнізонної, караульної служб, - розмаїті інструкції і положення. Спробуйте-но проникнути на територію військової частини. Кожен вартовий знає достеменно: за наближення до нього на певну відстань, він вправі застосувати зброю. Чи, може, наші військові керівники мріють, щоб головнокомандувач чи міністр, яко Святий Дух, ширяв над кожним прапорщиком, нагадуючи йому просту річ: у випадку загрози слід негайно оголошувати тривогу і відкривати зброярні?
Ні, просто наші командири у своїй більшості не побажали взяти відповідальність на себе. Вони були не готовими до бою. Це те, про що пише адмірал Ігор Кабаненко: «Ми повинні ментально, морально, свідомо готуватися до найгірших сценаріїв. Ми повинні перейти від свідомості мирного часу до свідомості війни. Це також дуже важливо. Це принципові речі, які також працюватимуть на нашу перемогу».
Я, звісно, висловлюю свої судження, які можуть бути хибними або ж упередженими. Я розумію, що наказавши підлеглим боронитися від нападників силою зброї, командир морально відповідатиме і за їхню можливу смерть. Але на те він і командир. Хіба це нормально, коли кілька буксирів наближаються до українського корвета із явно не мирною місією, і не отримують адекватної відповіді з усього арсеналу, який є на борту,- ракет, гармат, кулеметів. Переконаний - потопивши бодай одну таку шаландуіз бандюками (самооборонцями Аксьонова) - наш флот жорстко застеріг би інших від схожих витівок. Але... зброярні виявилися зачиненими. Питання - чому? Може, капітани цих суден заздалегідь домовилися з окупантом про умови капітуляції? Може, думали, що як у мирні часи, все можна «залатвити» підкилимно?
Не виправдовую тут ні Тенюха, ні Турчинова. Останнього - особливо, краще б пішов пастирювати. Рівно ж не знаходжу логічного пояснення й тим, хто ще недавно парадував на свята, демонструючи міць нашого флоту. Міркуючи над їхньою поведінкою, чомусь згадую отих малих відчайдухів з «нахімовки», які зіпсули свято агресорові співом національного славня. Або ж особовий склад військово-морського ліцею у Севастополі, юнаки якого відмовилися від присяги Росії. Чомусь вони виявилися готовими до опору, на відміну від тих, хто носить на погонах великі зірки.
Ігор Гулик
Гибель эскадры. Фарс
В советской школе мы углубленно изучали некоего Корнейчука, особенно его пьесу «Гибель эскадры». Конечно , педагоги независимой Украины выбросили его из программы, поскольку он - герой социалистического труда , депутат etc - не мог представлять настоящую литературу. А зря...
Когда сейчас мы наблюдаем за тем, как в руки оккупантов один за другим переходят наши корветы и линкоры, я спрашиваю себя о том, почему время не явило нам боцмана Бухту, - корнийчукового персонажа, взявшего на себя ответственность за судьбу флота. Не большевистского - как у упомянутого автора, - а воина УНР, предпочевшего потопить Черноморскую эскадру, и не отдать ее врагам.
И, кажется, начинаю понимать, почему так. Конечно, время другое, а наша армия, за редкими исключениеми (полковник Юлий Мамчур и др.) стала в мирное время действительно «потешным войском». Не готовым к выполнению специфических функций, проще говоря, к войне. Когда в прямом эфире одного из телеканалов заместитель командира воинской части позволяет себе дискуссию с министром обороны - это нонсенс, это странный фарс. Думаю, что любой из кадровых офицеров согласится с таким выводом. Армия - не место для дискуссий с теми, кто отдает приказы, армия - увы, не Facebook, армия - место, где эти приказы выполняют. Без обсуждения.
Говорят, что, мол, в Крыму не было четких указаний, как действовать дальше. Давайте не будем кривить душой. Приказ о применении оружия был. Но и без такого приказа открывать огонь на поражение (причем совершенно на законных основаниях) украинские военные могли. На то есть уставы - гарнизонной, караульной служб, - разнообразные инструкции и положения. Попробуйте-ка проникнуть на территорию воинской части. Каждый часовой знает точно: за приближение к нему на определенное расстояние, он вправе применить оружие. Или наши военные руководители мечтают, чтобы главнокомандующий или министр, яко Святой Дух, парили над каждым прапорщиком, напоминая ему простую вещь: в случае угрозы следует немедленно объявлять тревогу и открывать арсенал?
Нет, просто наши командиры в большинстве своем не пожелали взять ответственность на себя. Они были не готовы к бою. Это то, о чем пишет адмирал Игорь Кабаненко: « Мы должны ментально, морально, сознательно готовиться к худшим сценариям. Мы должны перейти от сознания мирного времени к сознанию войны. Это также очень важно. Это принципиальные вещи, которые также будут работать на нашу победу».
Я, конечно, выражаю свои суждения, которые могут быть неправильными или предвзятыми. Я понимаю, что приказав подчиненным защищаться от нападающих силой оружия, командир морально отвечать и за их возможную смерть. Но на то он и командир. Разве это нормально, когда несколько буксиров приближаются к украинскому корвету с явно не мирной миссией, и не получают адекватного ответа всего арсенала, имеющегося на борту, - ракет, пушек, пулеметов? Убежден - потопив хотя бы одну такую шаланду с бандюками (самооборонцами Аксенова) - наш флот жестко предостерег бы других от подобных выходок. Но... арсеналы оказались закрытыми. Вопрос - почему? Может, капитаны этих судов заранее договорились с оккупантом об условиях капитуляции? Может, думали, что, как и в мирное время, все можно «порешать» подковерно?
Не оправдываю здесь ни Тенюха, ни Турчинова. Последнего - особенно, лучше бы шел проповедовать. Равно не найду логического объяснения и тем, кто еще недавно на праздничных парадах демонстрировал мощь нашего флота. Размышляя над их поведением, почему-то вспоминаю тех малых смельчаков с «нахимовки», которые попортила агрессору торжество пением национального гимна. Или же личный состав военно-морского лицея в Севастополе, юноши которого отказались присягать России. Почему-то они оказались готовыми к сопротивлению, в отличие от тех, кто носит на погонах большие звезды.
Игорь Гулык