Вміння налагодити побут як засіб відрізнити патріотів від ідіотів
Originally posted by irengloria at Вміння налагодити побут як засіб відрізнити патріотів від ідіотів
На сторінці Волонтерської сотні трапився запис про благодійну акцію в одному з київських дитсадків. На перший погляд справді зворушливо - дитсадок має купу своїх проблем, але батьки й вихователі все одно ладні пожертвувати гроші для АТО. Але відразу ж виникає наступна думка: це ми вже проходили. За радянських часів населення постійно тероризували кампаніями допомоги братнім державам, наприклад, Кубі, та й взагалі у вихованні культивувалась зневага до побуту; взірцева радянська людина мала без вагань жертвувати власним комфортом заради великих цілей. Результат добре відомий - безправність і злидні стали чимось самозрозумілим, причому без перспективи щось змінити: адже для цього слід принаймні усвідомити своє право на комфортне життя, тоді як в свідомості радянської людини ця думка всіляко придушувалась.
Якщо температура впала до нуля, а в якомусь дитячому садку не ввімкнули опалення - це ганьба для міста. Так, існують труднощі з опалювальним сезоном, можна зрозуміти, що цього року батареї будуть не дуже теплі, це проблема спільна для всієї країни. Однак все одно, в першу чергу слід забезпечувати теплом тих, хто цього найбільше потребує: дитячі садки, школи, лікарні. Власне, основною метою держави має бути благополуччя її громадян. Належне забезпечення комунальних послуг повинне стати не меншим пріоритетом, ніж забезпечення обороноздатності. Звісно, коли солдати мерзнуть в зоні АТО, суспільство повинне трохи затягти паски, але коли в дитсадку мерзнуть діти, а батьки й вихователі (з їхніми мізерними зарплатами) збирають гроші не на встановлення обігрівача чи бойлера, а солдатам - це сумнівний урок для дітей. Та тисяча гривень виявилась би значно ціннішою не для армії, а для дитсадка. Мирне життя - це, серед іншого, наявність гарячої води, теплі батареї, зрештою, зарплати вихователів, на які можна жити, а не виживати. Якби опалення не ввімкнули всьому місту, ще можна було б казати про спільні труднощі, але коли в багатьох будинках батареї вже теплі, справжній урок патріотизму полягав би в тому, щоб дітей, наприклад, вивели на пікет перед міськ- чи райдержадміністрацією із запитанням: коли в нашому дитсадку буде тепло? Або хоча б сили батьків і вихователів спрямували не на допомогу АТО, а на забезпечення нормальних умов своїм дітям. Коли дітей привчають мерзнути (а при цьому в місті вже ввімкнули опалення, причому не тільки пільговим категоріям), це не патріотизм, а ідіотизм: насправді їх готують захищати не стільки мирне, скільки злиденне життя. Краще б дітям показали наочний приклад боротьби за гідне життя, вирішивши проблеми їхнього дитсадка.
На сторінці Волонтерської сотні трапився запис про благодійну акцію в одному з київських дитсадків. На перший погляд справді зворушливо - дитсадок має купу своїх проблем, але батьки й вихователі все одно ладні пожертвувати гроші для АТО. Але відразу ж виникає наступна думка: це ми вже проходили. За радянських часів населення постійно тероризували кампаніями допомоги братнім державам, наприклад, Кубі, та й взагалі у вихованні культивувалась зневага до побуту; взірцева радянська людина мала без вагань жертвувати власним комфортом заради великих цілей. Результат добре відомий - безправність і злидні стали чимось самозрозумілим, причому без перспективи щось змінити: адже для цього слід принаймні усвідомити своє право на комфортне життя, тоді як в свідомості радянської людини ця думка всіляко придушувалась.
Якщо температура впала до нуля, а в якомусь дитячому садку не ввімкнули опалення - це ганьба для міста. Так, існують труднощі з опалювальним сезоном, можна зрозуміти, що цього року батареї будуть не дуже теплі, це проблема спільна для всієї країни. Однак все одно, в першу чергу слід забезпечувати теплом тих, хто цього найбільше потребує: дитячі садки, школи, лікарні. Власне, основною метою держави має бути благополуччя її громадян. Належне забезпечення комунальних послуг повинне стати не меншим пріоритетом, ніж забезпечення обороноздатності. Звісно, коли солдати мерзнуть в зоні АТО, суспільство повинне трохи затягти паски, але коли в дитсадку мерзнуть діти, а батьки й вихователі (з їхніми мізерними зарплатами) збирають гроші не на встановлення обігрівача чи бойлера, а солдатам - це сумнівний урок для дітей. Та тисяча гривень виявилась би значно ціннішою не для армії, а для дитсадка. Мирне життя - це, серед іншого, наявність гарячої води, теплі батареї, зрештою, зарплати вихователів, на які можна жити, а не виживати. Якби опалення не ввімкнули всьому місту, ще можна було б казати про спільні труднощі, але коли в багатьох будинках батареї вже теплі, справжній урок патріотизму полягав би в тому, щоб дітей, наприклад, вивели на пікет перед міськ- чи райдержадміністрацією із запитанням: коли в нашому дитсадку буде тепло? Або хоча б сили батьків і вихователів спрямували не на допомогу АТО, а на забезпечення нормальних умов своїм дітям. Коли дітей привчають мерзнути (а при цьому в місті вже ввімкнули опалення, причому не тільки пільговим категоріям), це не патріотизм, а ідіотизм: насправді їх готують захищати не стільки мирне, скільки злиденне життя. Краще б дітям показали наочний приклад боротьби за гідне життя, вирішивши проблеми їхнього дитсадка.