Колись я писала вірші

[tyhamusja]

Колись я писала вірші. Точніше не так. Скільки себе пам'ятаю, вони ставалися чітко за Вознесенським, а душа як сліпа співучасниця, пролінкована невидимими ниточками між папером і невідомо чим, йшла за ними. Так, між папером, бо тоді я писала в старому пошарпаному блокноті. Тобто блокнотів було до дідька, і вони мінялися по мірі заповнення, але завжди виглядали старими і пошарпаними, бо кожен тогочасний я тягала за собою десь  у недрах торби, і виймала по мірі необхідності, геть не переймаючись тим, а наскільки брудне підвіконня, на яке я того блокнота кинула, щоб записати чотири рядки, які щойно стрелили в голову. Я взагалі тоді чистотою підвіконнь не надто переймалася. Як і чистотою джинсів, у яких я на ті підвіконя  падала у перервах між парами в універі, а потім у аеропортових залах поміж своїми єгиптами і еміратами.   Хоча, тоді я мало чим переймалася загалом.

Зараз я пишу тексти. І вони точно так само стаються і точно так само лінкуються. І пошарпаний блокнот нікуди не зник, бо ноут  щоразу виймати незручно, а на телефон нереально тайпати,  а мо, я просто старомодна і люблю пошарпані блокноти.  Не помінялося нічого. Ні ставлення до текстів, ні їхнє одвічне пролінковане «ставання». Навіть формула Вінні-Пуха де «літри хотіли стати позаду метрів» також нікуди не поділася. І чистота підвіконнь мене гребе рівно у рідній хаті. Новий тільки погляд у віддзеркаленні. Та і перейматися я, напевно, також дуже добре навчилася. А даремно...

Я про тебе колись не згадаю
Не сьогодні  і навіть не завтра
Може якось..
Невтілений задум
Розболиться до страху і завидок.
Так що буде вже нічим і дихати
Так, що «потім» уже не важливо…
Я бувала з тобою щасливою,
Але зараз мені все це дивно.
Це уже не стосунки - відносини,
Але попри примарну ймовірність
Я ловлю твоє дихання в просторіНа тонкому містку через вічність