Лексикон демона-2, Сара Різ Бреннан, уривок №5
Мей сіла на підлогу, сперлася спиною до стіни і зізналася:
- Я все намагаюся вигадати план уроку про людяність. Хоч щось намагаюся вигадати, і не вдається. Мене не вчили бути людиною. Якось мимоволі виходило. Навіть не знаю, з чого почати.
Вона взагалі-то не чекала якихось пропозицій від Ніка - той стояв при вікні мовчазним силуетом.
Але він сказав:
- Мабуть, можна почати з цього, - і кинув дитячий зошит їй під ноги.
Мей на мить закралася думка, чи це, бува, не Ніковий - а, може, Алана? - але зошит був не підписаний, а записи, судячи з почерку, робив дорослий.
- Це щоденник мого тата, - додав Нік.
Мей мало не впустила зошит.
- Чорного…
- Ні! Я про Аланового батька. Деніела, - пояснив він. - Алан мені віддав, коли я дізнався правду. Він сказав, мені варто прочитати, і я намагався, але я не можу читати, коли… хвилююся.
Деніел Райвз. Олівія згадувала його - одного разу. Говорила, що жоден чоловік ніколи так боровся, як він. Той, хто порятував їх із Ніком, коли Олівія до нього прийшла, той, хто помер, аби захистити їх усіх від магів, той, хто би - зі слів Алана - хотів, щоби вони допомагали людям в біді. Святий Деніел, засновник «Притулку для жінок та дещо демонічних дітей».
Мей не уявляла, що він міг таке написати - аби навіть Ніка засмутити.
- Ну, - сіра обкладинка на дотик була шерехувата, наче потріпаний старий картон. - Ну… звичайно.
Мей відкрила зошит на першій сторінці і почала читати.
Я пишу це для свого сина - щоби він прочитав опісля моєї смерті.
Я мушу враховувати, що це може статися кожної миті.
Я вибрав для нас небезпечне життя. Чотири роки тому я ніколи би не повірив, що реальність може бути такою. Чотири роки тому мені здавалося - я вистраждав повну міру, гірше вже не буває.
Чотири роки тому я був дурний. Зараз - я бачив у повітрі вогненні магічні письмена, я зачарованим мечем відбивався від ворогів, і я дивився у вічі демонам. Я не знаю, чи доживу - пояснити Алану, як я міг так непрощенно його зрадити.
Я не знаю, як пояснити, але спробую, і якщо я помру, він знатиме - мої останні думки були про нього, і я люблю його, і мені так нестерпно жаль.
Моя дитина росте посеред нічного жахіття.
Це сталося так.
Його матір померла, і я, мабуть, трохи поїхав глуздом. Смерть Марі не була швидкою, ані легкою. Алан був ще маля, коли ми почали щодня ходити в лікарню. Він вчився говорити, а в неї випадало волосся.
Я все думав - їй стане краще, а тоді вона померла, і мені здавалося, це я винен.
То був мій другий шлюб. Уперше я одружився рано, зовсім юнак, і моя перша дружина також була дуже юна. Олівія була вродлива і дика, і майже ніколи - добра. Ми не були щасливі. Ми не були щасливі, але вона мене зачаровувала, заворожувала: вона здавалася мені незвичайною, чарівницею.
Звісно, так і було. Тільки тоді я ще цього не знав.
Я сумував за нею, коли вона мене покинула. Навіть одружившись із Марі - хоч я і любив її, і з нею ми були щасливі - іноді я мріяв, що Олівія до мене повернеться.
Марі померла, і мені здавалося - я зрадив її цими мріями. Мені здавалося, що це я накликав її смерть.
Я божеволів від провини і горя. У мене немає іншого пояснення.
Чотири роки тому, в зимовий вечір, я сидів перед каміном. Надворі завивала буря, по всьому будинку скрипіли двері, а в полум`ї мені привижалися насмішкуваті гримаси. Алан грався коло каміна карточками з динозаврами і щось до мене балакав. Я не знав, що йому сказати. Ще і місяця не минуло, як померла Марі.
Я думав, це вітер товче у двері, але грюкання не припинялося, настирливе і затяте, і я нарешті пішов перевірити.
Я навіть не встиг її запросити. Олівія вилетіла із бурі та моїх мрій, забігла в кімнату і кинулась до вогню, ніби роками не бачила ані тепла, ні світла.
Вона так постаріла, була якась дика та перелякана, я заледве помітив клунок, який вона кинула на підлогу. Я подумав - це речі, а, може, якесь лахміття. Я не знав. Я не звернув уваги. Адже Олівія повернулася до мене, адже їй було страшно. Я тримав її руки, закляклі пташиними пазурами. Я грів її пальці в долонях, я хотів повернути їм людську подобу, а вона говорила про магію і про демонів, і про темряву - і не замовкала. Я думав, що вона марить.
Я не звернув уваги. Зараз мені соромно це писати, але я... я, мабуть, зрадів. Здійснилися мої мрії. Вона повернулася, і ми могли зцілити одне одного. У мене знову була дружина - і надія.
Якби я лише знав.
Поки я мріяв, зазираючи у божевільні очі Олівії, мій син залишив гру і відійшов від каміна. Я і не помітив, коли він наблизився до того, що здалося мені лахміттям. Я не помітив, коли він повернув клунок і відкинув ковдру, і підняв його обережно у малих рученятах.
Я помітив тільки тоді, коли він сказав:
- Дивися, татку!
Тоді - вже запізно - я повернувся. Я не знав, що побачу, але вже тоді задихнувся від шоку та жаху. Ніби я відволікся у вирішальну мить, а моє дитятко впало у вогонь і попеклося.
Мій син, мій Алан, мій милий хлопчик тримав на руках ЩОСЬ, і воно дивилося незмигними, страшними чорними очима. Воно не ворухнулося і не заплакало навіть тоді, коли Олівія пожбурила його на підлогу.
- Татку, - сяяв усміхом Алан. - Дитина.