До Блокноту
***
У тебе дар на таких - без передиху, без відстрочки,
Аж божевілля зводить у манівці.
Він носить серце у лівій кишені сорочки,
Як обручку на правій руці.
Він світлий образ, він сонячний легкий промінь,
Його волосся - достигла під небом мідь,
Такий колись зустрінеться на пероні -
І все. Розбирай валізи. І вже не їдь.
І скільки не живи в автомат-режимі,
І як не переборюй їдучий бром,
У тебе розвивається о-дер-жи-мість,
Попелюшчин синдром.
Такого смирення й холоду - метастазно.
І що, моя мила, з серцевих таких напружень?
І ти посміхнися йому, посміхнися люб`язно.
Але байдуже.
***
Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми -
Засновники роду.
Ніхто нас не возвеличить на свій Парнас,
Нехай наш рід - не народ. І нехай - не плем’я,
Нехай він не з Передгір`я, не з Середзем`я -
Він. Означає. Нас.
Хай нас немає на їхніх рельєфах лиць,
Нехай клястимуть не раз мандрівним баластом,
Що нас не скинути, ані з плечей покласти
На пустоту полиць.
Хай нас нестимуть - і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля -
Нас перекинуть впоперек - і пройдуть.
Починаю потрохи працювати над віршами для "Провокації". Хотіла статтю написати - трішки про поетичні засоби, про те, про се... Втім, навіть не хочу загадувати наперед, коли - абсолютно нічого не встигаю((( Дамокловий меч університету заледве тримається на тонюсінькій волосині.
Зате, на зимову сесію мені залишився лише один екзамен, що не може не тішити.