ТАМ...
Там ... можна просто сидіти і втикати... жерти хліб з варенням і запивати то молоком... чухати за вухом Тузіка... фотати всяку ентомофауну... перекидати сіно... травити байки з дідом на ганку (дід вже вкотре буде мені розповідати, як кадрив якусь москальку, коли вкалував на каменоломні в Данєцкій області)... пухнути від укусів ос і жовтих мурах... тліти під сонцем... люрати в траву... втикати на зорі і думати, що ми не одні у Всесвіті... слухати "колгоспника"... їхати на "Україні" за п"ять кілометрів по пиво... їсти паперівки... згадувати дитинство... читати "Молодь України" за вісімдесяті-дев"яності роки... нарити на горищі свій зошит з другого класу... бринчати на гітарі, переспівуючи апщаговські пісні... неголитись... колупатись в носі вдихаючи аромати диких конопель (шкода, що вони негребучі... можна було ще й помедитувати на п’яних метеликів або відшукувати в дерев очі )... роздупляти (бажано під благодатним впливом Джа...г-г-г-г))) ) Свідків Егови, які регулярно там шастають і пхають свою «паліціку» бабцям і дідусям... доїти козу Машку... топити піч, а потім обжиратись пиріжками з порічками і агрусом... «побахкати» суріком (і так ніхто не почує, бо до найближчої «цивілізації» більше двох кілометрів, а сусіди давно вже перенеслись хто в Праву, а хто в Наву...)... фарбувати паркан...
ТАМ.... Там час ніби зупинився, або він протікає в іншому вимірі, в іншій видозміні. Речі лишаються на своїх місцях. Тільки старі черешні, порепані і дупляві, індикують перебіг часу. А решта залишається сталим - діалект, ментальність... ніби ТАМ існує якийсь імунітет проти зовнішнього впливу... Дороги поросли травою, бо по них рідко хто їздить, ліс так само шумить, як і надцять років тому, а вода в криниці має такий самий, «невідомий» присмак.... Коли потраплієш ТУДИ, то кілька годин просто не можеш знайти собі місця - Всесвіт ніби дослухається до тебе - «свій» ти чи «чужий», пустити тебе до Себе чи ні... щоб ти не зіпсув того Простору, Простору Дитинства. І багато-хто так і залишається «чужим», і йому просто «некомфортно» ТАМ... тягне знову у гамір міста, у психоз «бальших гарадоф», де ніколи не буде СПОКОЮ....
Через тиждень електропотяг «Львів-Рівне» буде везти мою дупу в таке місце...
... Туз мене завжди пам"ятає, навіть, коли не бачить майже рік ... А по людських мірках йому вже майже 90 років....
ТАМ.... Там час ніби зупинився, або він протікає в іншому вимірі, в іншій видозміні. Речі лишаються на своїх місцях. Тільки старі черешні, порепані і дупляві, індикують перебіг часу. А решта залишається сталим - діалект, ментальність... ніби ТАМ існує якийсь імунітет проти зовнішнього впливу... Дороги поросли травою, бо по них рідко хто їздить, ліс так само шумить, як і надцять років тому, а вода в криниці має такий самий, «невідомий» присмак.... Коли потраплієш ТУДИ, то кілька годин просто не можеш знайти собі місця - Всесвіт ніби дослухається до тебе - «свій» ти чи «чужий», пустити тебе до Себе чи ні... щоб ти не зіпсув того Простору, Простору Дитинства. І багато-хто так і залишається «чужим», і йому просто «некомфортно» ТАМ... тягне знову у гамір міста, у психоз «бальших гарадоф», де ніколи не буде СПОКОЮ....
Через тиждень електропотяг «Львів-Рівне» буде везти мою дупу в таке місце...
... Туз мене завжди пам"ятає, навіть, коли не бачить майже рік ... А по людських мірках йому вже майже 90 років....