Життя під парасолею
Закружляти серед мільйонів строкатих квадратиків… Заглушити звуки тиші… Залишитись жити у безмежному світі кольорових фігурок… Захлинутись світлом білого дня і прокинутись біля джерела тихого смутку. Такого неприборканого, такого пекучого і щирого… Втопитись у глибинах емоцій рясної води, що капає звідусіль. Тільки концентричні кола рятують тебе від її прохолоди… Залишається мить… Залишаються кілька ударів серця - кілька літрів гарячої крові…
Дивний маленький світ. В ньому так сухо і зовсім не слизько. Перечіпаєшся через корінчик чар-зілля і падаєш. Летиш, несешся у прірву… Забуваєш про Землю, про зорі і Вселенську спіраль…Шукаєш себе у просторах часу і зупиняєшся у галактиці «Я». Переживаєш здивування і розпач, запалюєш смолоскип і йдеш, шукаєш шляхи до Вирію, Авалону чи Раю…
Але занадто багато світла… воно виходить з грудей дядька, що продає морозиво. Воно - всеперемагаюче. Ти торкаєшся до нього, а воно оповиває тебе, як туман або дим, або тепле молоко, або сніг, або м’яка постіль…
Ти стаєш Вибраним і можеш бачити веселку. Тільки тобі відомо про те, звідки вона береться насправді. Тільки ти можеш змусити її зникнути, натиснувши на клапан у своїх грудях.
Відчуваючи свою значимість, ти повертаєш маленький ключик і винаходиш колесо чи свічку, чи маленьку гілочку, чи сонце… Для тебе це не має значення. Ти всесильний і підзвітний лише Всесвіту.
На ґрунті свідомості проростає дерево. Дерево вгризається корінням у мозок, а гіллям сягає понад зорі - туди, де починаються всі початки і закінчуються всі закінчення… Де білі крила зими вже не мають влади над небом, де живуть мрії, де гори стають вічними…
Переливаючи блакитний вміст клепсидри собі у вени, шукаєш межі там, де її не може бути, де вона органічно несумісна з безмежжям.
У світлі травневої свічки згадуєш про воду, про те, якою мокрою вона буває, про те, на скільки століть в глибину сягає її пам’ять…
Ти боїшся. Ти боїшся залишитись у абсолютному спокої, боїшся пересилити себе і вирватись з полону відсутності дощу.
Лише один рух важеля, лише одна крапля оцту…
Хтось рубає дерево свідомості. Саме з нього пізніше зроблять твій хрест. Ти це знаєш. Ти знав це ще до того, як дерево проросло, ще до того, як ти дізнався, що ти можеш це знати…
І ти посміхаєшся. Тобі весело і безвітряно…
Веселка складається з мільйонів кольорових квадратиків. Просто їх ніхто не помічає, бо вони зливаються, і здалеку виглядають як строката крайка чи орнамент на бабусиній сорочці…
А ще ти знаєш, що в тебе обов’язково мусить бути голова. Навіть тоді, коли ти її не відчуваєш, а думаєш, що безголовий. Це надзвичайно важливо.
Ти можеш бути розлюченим чи роздратованим. Ніхто не примусить тебе битись чолом у стелю і співати коломийки.
Адже ти господар парасолі, повелитель мільйонів строкатих квадратиків, володар півкіл - володар веселки…
…Живи!!!…