Про сльози
Оце фото на ФБ піддалося критиці, як можна оце посміхатися, гуляючи цим музеєм смерті. Для початку: побачити посмішку в примружених від прямих променів сонця очах, то питання суб’єктивне, що хто хоче, то і бачить. Але навіть якщо б там була посмішка... От про це і буде пост.
В кабінеті прес-служби Музею одразу привернула увагу ця фотографія (фото внизу). Я не побачила там фото (ну може десь воно і було, не шукала спеціально, на видному місці було саме це), так от - я не побачила там фото відвідувачів з слізьми на очах, відвідувачів, що клякали на коліна перед тими рейками, чи головою бились об ті рейки у пам'ять про наймасовіше вбивство за всю історію людства. Я побачила там саме це фото - живих тинейджерів, які безтурботно гуляли собі по рейкам, якими везли сотні тисяч невинних людей на каторжну роботу і на смерть.
Також я побачила в музеї біля бараків четверо старшокласників, можливо вже студентів, вони йшли з доволі задоволеними від життя обличчям. Там не було ні натяку на сльозу, та будь-якої міміки, яка б демонструвала трагізм, це були звичайні «живі» обличчя. Більше того, вони навіть жартували між собою (не на тему експозиції). Чи відсутність сліз на їхніх очах мала би свідчити про їхню байдужість?
Побачивши нашу відеокамеру, молоді поляки почали з нами жартувати. Одна з дівчат погодилася дати коротенький коментар і розповіла, що вони самі компанією зібралися і сюди приїхали, за 300 км від свого дому, бо давно хотіли побачити на власні очі те, про що завжди чули. Якщо вже люди сюди приїхали - не в примусовому порядку, значить їм небайдуже?
Ще бачила чоловіка з трирічною дочкою на плечах. Теж йшов з доволі щасливим виглядом - виглядало, що він гуляє не по табору смерті, а в звичайному парку . Спитала на камеру, що сюди його привело? Виявилося, що сам він мешканець міста Освенцім, бував в музеї купу разів, цього разу прийшов з родиною, яка приїхала в гості. Здавалось би: побачив раз і забув, але ні, він туди часто навідується з сім'єю. Чи хай краще не ходить, якщо щоразу цей візит не викликає сльози?
Якісь дивні стереотипи і зашореність, що такі місця мають обов’язково на нас нагнати дикого страху і сліз. Зізнаюсь: коли я була тут вперше, мене навіть десь совість гризла, чому я не плачу??? (Хоча, за два візити бачила лише двоє людей, які були на межі істерики). Але, по-перше, ми забуваємо, що є люди з різною емоційною вразливістю. І якщо когось зовні не розпирає від трагізму, це не означає, що вони його не усвідомлюють.
Але друге - мені особисто не імпонує, коли такі місця перетворюють у надмогильні пам’ятники, мені подобається, коли такі місця «живуть». Це лише додаткові плюси для залучення нових відвідувачів. Так в Освенцімі, яке наприклад і в тюрмі на Лонцького у Львові, де творилися теж страшні вбивства, постійно відбуваються різні просвітницькі та наукові презентації, круглі столи, виставки.
Я про що: «стоїть комок» в горлі, лізуть сльози - плачте, і це похвально, що так болить це масове горе. Але не треба претензійно оцінювати тих, хто по іншому переносить емоції. От під час першого візиту бачила велику крупу єврейських хлопчиків, які виходили вже з музею. Було спочатку якось дивакувато, що вони замість того, щоб йти парами з понурими і похнюпленими обличчями, галасували, як звичайні діти. Оце люди зі всього світу приїжджають вшановують невинно убієнних євреїв, а ті галасують! Але краще хай галасують, ніж би керівники їхньої групи постановочно порозставляли тих вздовж рейок і просили зробити трагічне обличчя, чи ще краще - цілувати ті рейки (у мене були в дитинстві прецеденти, коли нас водили на місця масових страт, і це викликало у дітей замість пошани зворотній ефект). Саме ця б показуха викликала б набагато більше запитань, ніж цей галас при виході з музею, який чомусь не вгамовували керівники групи.
