Сельма Лаґерлеф. Сага про Єсту Берлінґа
Шведський Гоголь
Сельма Лаґерлеф
Сага про Єсту Берлінґа
Зі шведської переклала Ольга Сенюк
Київ: Видавництво Жупанського, 2015
Сельму Лаґерлеф часто порівнюють із Августом Стріндберґом. Мало знана у наших краях, ця письменниця належить до найбільш відомих шведських письменників кінця XIX - початку XX століття. Її тексти, що відображають найхарактерніші риси шведів, наснажені багатою усною народною творчістю, тож їм не бракує щирості та простоти. Не бракує їм також романтичності та психологізму, хоча писані вони переважно у традиційній реалістичній манері. Її «Сага про Єсту Берлінґа» визнана критиками «великим романом» шведської літератури.
Письменниця, вихована бабусею на народних легендах та казках, часто черпала натхнення з фольклору. Працювала не лише над художніми, а й над краєзнавчими творами. Тому голоси з народу такі відчутні в її романах, тому прості селяни з усіма їхніми переживаннями, віруваннями та забобонами давались їй дуже природно і легко. Якщо шукати відповідного їй письменника в українській літературі, я би найпершим ділом згадала Миколу Гоголя. Саме у нього селяни - з їхньою глибоко закоріненою вірою у бога і чорта - були так само яскраво змальовані, як шведські хуторяни у Сельми Лаґерлеф. І вся ця забобонність, вся зачаєна в закапелках людських свідомостей чортівня дає прекрасну картину епохи у тій місцевості. З романів Сельми ми бачимо, що прості люди вірили однаково і в добрі, і в лихі сили, не заперечували існування чорта та лісових тролів.
В її романі нема чіткої межі між дійсністю та уявою. Чорти вплітаються в цілком реалістичний текст. «Люди, що мешкали при гостинці, бачили, як чорніли роги проти ясного неба, коли Сінтрам минав їхні садиби, чули, як воли ревли, і жахалися, що ратиці і колеса на сухій кам’янистій дорозі кресали іскри». Власне, лихий Сінтрам в цьому романі є уособленням ґетівського Мефістофеля: він на Святвечір вилазить із комина з рогами та хвостом і починає торгуватися за душі кавалерів. Лише згодом з’ясовується, що він просто перевдягнутий.
Головний персонаж роману - вигнаний за пияцтво священик Єста Берлінґ, якого заможна майориха Марґарета Самселіус порятувала від смерті у сніговому заметі. Єста молодий, освідчений і привабливий. У нього постійно закохуються жінки, переважно дуже вродливі, багаті й цілком недоступні. Живе Єста Берлінґ в маєтку майорихи, частину якого благодійниця виділила для нещасливих кавалерів, що заливають свою долю горілкою і прикрашають бенкетуванням. Кавалери живуть за принципом «carpe diem», ловлять те, що плине до рук, насолоджуються прекрасними митями.
Якщо напочатку твору можна побачити дещо піднесений, опоетизований образ пияка-нероби, який живе із чужої милості, то вкінці розуміємо, що цей роман - таки ода праці. «Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу… - каже наприкінці оповіді Єста. - Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і помагатиму їм чим зможу». Авторці йшлося не лише про вплетення барвистого фольклору у її тексти, а й про несення в світ добра та моральності.
1909 року Сельма Лаґерлеф отримала Нобелівську премію за «високий ідеалізм, багатство фантазії та красу форми».
Ользі Сенюк вдалось чудово передати згадану вище красу. Незважаючи на дрібні коректорські огріхи, текст читається дуже добре і переклад справляє гарне враження. Чудово видно, що зроблений він не нашвидкуруч, як значна частина сучасних перекладів. Власне, він, вочевидь, у трохи іншій редакції, вже виходив друком в сімдесятих роках у видавництві «Дніпро». Будемо сподіватися, що цього разу ця книга набуде більшого розголосу і нове покоління українських читачів відкриє для себе цю перлину шведської класики.
«ШО», № 18-20 (116-118), Червень-Серпень 2015 року
Сельма Лаґерлеф
Сага про Єсту Берлінґа
Зі шведської переклала Ольга Сенюк
Київ: Видавництво Жупанського, 2015
Сельму Лаґерлеф часто порівнюють із Августом Стріндберґом. Мало знана у наших краях, ця письменниця належить до найбільш відомих шведських письменників кінця XIX - початку XX століття. Її тексти, що відображають найхарактерніші риси шведів, наснажені багатою усною народною творчістю, тож їм не бракує щирості та простоти. Не бракує їм також романтичності та психологізму, хоча писані вони переважно у традиційній реалістичній манері. Її «Сага про Єсту Берлінґа» визнана критиками «великим романом» шведської літератури.
Письменниця, вихована бабусею на народних легендах та казках, часто черпала натхнення з фольклору. Працювала не лише над художніми, а й над краєзнавчими творами. Тому голоси з народу такі відчутні в її романах, тому прості селяни з усіма їхніми переживаннями, віруваннями та забобонами давались їй дуже природно і легко. Якщо шукати відповідного їй письменника в українській літературі, я би найпершим ділом згадала Миколу Гоголя. Саме у нього селяни - з їхньою глибоко закоріненою вірою у бога і чорта - були так само яскраво змальовані, як шведські хуторяни у Сельми Лаґерлеф. І вся ця забобонність, вся зачаєна в закапелках людських свідомостей чортівня дає прекрасну картину епохи у тій місцевості. З романів Сельми ми бачимо, що прості люди вірили однаково і в добрі, і в лихі сили, не заперечували існування чорта та лісових тролів.
В її романі нема чіткої межі між дійсністю та уявою. Чорти вплітаються в цілком реалістичний текст. «Люди, що мешкали при гостинці, бачили, як чорніли роги проти ясного неба, коли Сінтрам минав їхні садиби, чули, як воли ревли, і жахалися, що ратиці і колеса на сухій кам’янистій дорозі кресали іскри». Власне, лихий Сінтрам в цьому романі є уособленням ґетівського Мефістофеля: він на Святвечір вилазить із комина з рогами та хвостом і починає торгуватися за душі кавалерів. Лише згодом з’ясовується, що він просто перевдягнутий.
Головний персонаж роману - вигнаний за пияцтво священик Єста Берлінґ, якого заможна майориха Марґарета Самселіус порятувала від смерті у сніговому заметі. Єста молодий, освідчений і привабливий. У нього постійно закохуються жінки, переважно дуже вродливі, багаті й цілком недоступні. Живе Єста Берлінґ в маєтку майорихи, частину якого благодійниця виділила для нещасливих кавалерів, що заливають свою долю горілкою і прикрашають бенкетуванням. Кавалери живуть за принципом «carpe diem», ловлять те, що плине до рук, насолоджуються прекрасними митями.
Якщо напочатку твору можна побачити дещо піднесений, опоетизований образ пияка-нероби, який живе із чужої милості, то вкінці розуміємо, що цей роман - таки ода праці. «Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу… - каже наприкінці оповіді Єста. - Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і помагатиму їм чим зможу». Авторці йшлося не лише про вплетення барвистого фольклору у її тексти, а й про несення в світ добра та моральності.
1909 року Сельма Лаґерлеф отримала Нобелівську премію за «високий ідеалізм, багатство фантазії та красу форми».
Ользі Сенюк вдалось чудово передати згадану вище красу. Незважаючи на дрібні коректорські огріхи, текст читається дуже добре і переклад справляє гарне враження. Чудово видно, що зроблений він не нашвидкуруч, як значна частина сучасних перекладів. Власне, він, вочевидь, у трохи іншій редакції, вже виходив друком в сімдесятих роках у видавництві «Дніпро». Будемо сподіватися, що цього разу ця книга набуде більшого розголосу і нове покоління українських читачів відкриє для себе цю перлину шведської класики.
«ШО», № 18-20 (116-118), Червень-Серпень 2015 року