Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять
Реалістичність фантастів
Обидві книги, про які розмовлятимемо сьогодні, написані письменниками-фантастами, але жодна з них правдивою фантастикою не є. І «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута, і «Кульбабове вино»Рея Бредбері читаються як цілком реалістичні твори. Їх фантастичний бік можна списати на марення, специфічне сприйняття часу чи витівки дитячої або старечої пам’яті.
Прибульці з війни
Курт Воннеґут
Бойня номер п’ять
З англійської переклали Володимир і Лідія Діброви
Львів: Видавництво Старого Лева, 2014
«Дрезден нагадував поверхню Місяця,
на якій не лишилося нічого, крім мінералів».
«Бойня номер п’ять» американського письменника Курта Воннеґута минулоріч отримала в Україні нове життя і одразу ж увійшла до двадцятки найкращих книг Форуму видавців. Воно й не дивно, бо тематично, на жаль, цей роман знову став до болю актуальним. І поза тим це дуже стильне видання з сучасними ілюстраціями Ольги Марусин і післямовою Любка Дереша. Власне, роман виданий для нового покоління читачів, тих, хто виріс на творчості Дереша і готовий до книг, ілюстрованих в стилі contemporary art.
Центральною темою роману є страхітливе бомбардування Дрездена англо-американськими військами навесні 1945 року. Але цей роман не належить до канонічних текстів, присвячених темі Другої світової війни. Різноплановість, повна відсутність дидактики, фантастичні відступи і зовсім далекий від героїзації персонаж роблять цю книгу ближчою до читача. Курт Воннеґут зображає зруйнованого війною лузера, зварйованого пенсіонера, який ходить на телепередачі, щоб розповісти про свій досвід перебування на іншій планеті. Себто якщо вдатися до реалістичного прочитання роману, його можна сприймати так. А можна, звісно, брати на віру персонажеві оповіді про його викрадення прибульцями. Але, як не крути, головний герой виходить слабаком, навіть після злягання із юною кінозіркою на планеті Тральфамадор. На Біллі Піліґріма чекає повернення до земної реальності та самотня старість під наглядом владної і не надто люблячої дочки, котра вважає що старий збожеволів.
Уривчаста оповідь з частими стрибками в часі дуже пасує до розмови про війну. Особливо, коли йдеться про такі страшні винищення цивільного населення, як у Дрездені. «Неможливо чітко й ясно описати масове вбивство людей. - пише Воннеґут, - Бо воно розраховано на те, щоб винищити геть усіх, щоб ніхто більше ніколи не зміг сказати щось або схотіти щось зробити…» Тому оповідачеві дуже близька тральфамадорська модель часу, в якій кожна мить відбувається одночасно в минулому, теперішньому і майбутньому і він собі стрибає переважно поміж приємними і жахітними митями. І кожна мить незалежна, а час - нелінійний. Це можна інтерпретувати як посттравматичний шок, хвору психіку або свідому спробу полегшити собі життя та сприймати усе простіше. «Отаке», - повторює Біллі Піліґрім після опису кожної смерті. Бо так говорять на планеті Тральфамадор. Бо, зрештою, що ще скажеш?
Новий переклад роману читається непогано. Шпортаєшся лише на деяких незвично вжитих («збірка» замість «колекція», «замісити когось» в значенні «відлупцювати», «змагатися в настільні ігри») та кількох рідковживаних словах (наприклад, «назадгузь», себто «задом наперед», «мішма» себто «впереміш» або «латашок» у сенсі «член»). І ще дружину Біллі (Валенцію) кілька разів у тексті називають іменем його дочки (Барбарою).
Ця книга була видана у рамках проекту «Вавилонська бібліотека», який передбачає видання іще багатьох класиків, зокрема, Беккета, Ґолдінґа, Гакслі, Геллера, Фаулза й Ґомбровича. Тож чекаємо з нетерпінням нових перекладів у цій серії.
«ШО», № 15-17 (113-115), Березень-Травень 2015 року
Обидві книги, про які розмовлятимемо сьогодні, написані письменниками-фантастами, але жодна з них правдивою фантастикою не є. І «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута, і «Кульбабове вино»Рея Бредбері читаються як цілком реалістичні твори. Їх фантастичний бік можна списати на марення, специфічне сприйняття часу чи витівки дитячої або старечої пам’яті.
Прибульці з війни
Курт Воннеґут
Бойня номер п’ять
З англійської переклали Володимир і Лідія Діброви
Львів: Видавництво Старого Лева, 2014
«Дрезден нагадував поверхню Місяця,
на якій не лишилося нічого, крім мінералів».
«Бойня номер п’ять» американського письменника Курта Воннеґута минулоріч отримала в Україні нове життя і одразу ж увійшла до двадцятки найкращих книг Форуму видавців. Воно й не дивно, бо тематично, на жаль, цей роман знову став до болю актуальним. І поза тим це дуже стильне видання з сучасними ілюстраціями Ольги Марусин і післямовою Любка Дереша. Власне, роман виданий для нового покоління читачів, тих, хто виріс на творчості Дереша і готовий до книг, ілюстрованих в стилі contemporary art.
Центральною темою роману є страхітливе бомбардування Дрездена англо-американськими військами навесні 1945 року. Але цей роман не належить до канонічних текстів, присвячених темі Другої світової війни. Різноплановість, повна відсутність дидактики, фантастичні відступи і зовсім далекий від героїзації персонаж роблять цю книгу ближчою до читача. Курт Воннеґут зображає зруйнованого війною лузера, зварйованого пенсіонера, який ходить на телепередачі, щоб розповісти про свій досвід перебування на іншій планеті. Себто якщо вдатися до реалістичного прочитання роману, його можна сприймати так. А можна, звісно, брати на віру персонажеві оповіді про його викрадення прибульцями. Але, як не крути, головний герой виходить слабаком, навіть після злягання із юною кінозіркою на планеті Тральфамадор. На Біллі Піліґріма чекає повернення до земної реальності та самотня старість під наглядом владної і не надто люблячої дочки, котра вважає що старий збожеволів.
Уривчаста оповідь з частими стрибками в часі дуже пасує до розмови про війну. Особливо, коли йдеться про такі страшні винищення цивільного населення, як у Дрездені. «Неможливо чітко й ясно описати масове вбивство людей. - пише Воннеґут, - Бо воно розраховано на те, щоб винищити геть усіх, щоб ніхто більше ніколи не зміг сказати щось або схотіти щось зробити…» Тому оповідачеві дуже близька тральфамадорська модель часу, в якій кожна мить відбувається одночасно в минулому, теперішньому і майбутньому і він собі стрибає переважно поміж приємними і жахітними митями. І кожна мить незалежна, а час - нелінійний. Це можна інтерпретувати як посттравматичний шок, хвору психіку або свідому спробу полегшити собі життя та сприймати усе простіше. «Отаке», - повторює Біллі Піліґрім після опису кожної смерті. Бо так говорять на планеті Тральфамадор. Бо, зрештою, що ще скажеш?
Новий переклад роману читається непогано. Шпортаєшся лише на деяких незвично вжитих («збірка» замість «колекція», «замісити когось» в значенні «відлупцювати», «змагатися в настільні ігри») та кількох рідковживаних словах (наприклад, «назадгузь», себто «задом наперед», «мішма» себто «впереміш» або «латашок» у сенсі «член»). І ще дружину Біллі (Валенцію) кілька разів у тексті називають іменем його дочки (Барбарою).
Ця книга була видана у рамках проекту «Вавилонська бібліотека», який передбачає видання іще багатьох класиків, зокрема, Беккета, Ґолдінґа, Гакслі, Геллера, Фаулза й Ґомбровича. Тож чекаємо з нетерпінням нових перекладів у цій серії.
«ШО», № 15-17 (113-115), Березень-Травень 2015 року