Евгеніуш Ткачишин-Дицький. Син Груднихи
Впритул до смерті
Цього разу тут буде про смерть, бо смертей останнім часом в Україні вкрай багато. Подивімось на смерть зблизька у двох чудово перекладених текстах: описану трохи відсторонено у романі «Аліса» Юдит Германн і дуже приватно та емоційно - у поезіях Евгеніуша Ткачишин-Дицького. Смерть близького друга, смерть матері, смерть колишнього коханця, чоловіка, дядька-гомосексуаліста. Такі різні смерті, і водночас такі подібні.
«У глибокій очній ямі»
Евгеніуш Ткачишин-Дицький
Син Груднихи
З польської переклала Маріанна Кіяновська
Тернопіль: Крок, 2014
Евгеніуш Ткачишин-Дицький - один з найяскравіших поетів українсько-польського порубіжжя. Він народився на Любачівщині, в маленькому містечку неподалік від кордону. Його мати, греко-католичка, як він сам пише, «бандерівка», була переселена звідти під час операції «Вісла», проте згодом повернулася на свою батьківщину. Склалося так, що вся її родина служила в УПА, натомість поетів батько, зазнавши полонізації, зробився агресивним польським націоналістом. Тож до 15 років Евгеніуш говорив своєрідною мішаниною української й польської мов, і лише згодом перейшов на більш «чисту» польську. Проте його поезії досі повні колоритних прикордонних слівець, як-от «кубаня» («калюжа»), калакічки («жасмин») або «кутень» («шлунок»).
Значна частина віршів присвячена поетовій матері, котра померла «у сліпучому світлі шизофренії». Це тексти, повні любові («моя мама окрема церква / моя мама окрема церква в якій я народився»), відчуття маминої інакшості («моя мама церква іновірча») і незреалізованого зближення. Мати постає в ореолі певної таємничості: «наші матері наче відьми / пішли з дому і більше ніколи не повернулися».
Окрім смерті матері у цій книзі Ткачишин-Дицького відображено ще кілька смертей з еротичними конотаціями, зокрема, його приятеля Лешека Рушковсього та юної подруги Хеленки Боярської, «смерть хлопця / біля якого ти навчився оголеності» та вісімнадцятирічної легковажної дівчини. Також зринає образ матері, яка поховала сина.
Власне, смерть тут усюди, і вона образна, гарна.
моя сестра Ванда приносить з прогулянки лілію
а я пишу вірш про смерть
а я знову той вірш пишу від початку
не годен закінчити
ані обірвати на середині так щоби захитався
як лілія смертно коли шукаю для неї
найбільш відповідного слова
замість склянки води
Смерть «споює у неіснуючій корчмі», змушує другові кості продовжувати волати, спонукає далі дивитись на світ із «глибокої очної ями». Вона приходить вишукана, з численними жіночими аксесуарами, і автор не може перестати про неї думати.
Варто висловити окрему подяку Маріанні Кіяновській, котра зробила мову цієї книжки дуже близькою до мови оригіналу, використала в перекладі доречну кількість діалектизмів і відтворила ламані ритми поетових розірваних посеред фрази рядків. Перекладачка і упорядниця дала українському читачеві відчути авторову невпевненість, неспокій, специфічну гомоеротичну ніжність і внутрішнє «пограниччя», балансування між польським та українським, жіночим і чоловічим.
«ШО», № 11-12 (109-110), Листопад-Грудень 2014 року
Цього разу тут буде про смерть, бо смертей останнім часом в Україні вкрай багато. Подивімось на смерть зблизька у двох чудово перекладених текстах: описану трохи відсторонено у романі «Аліса» Юдит Германн і дуже приватно та емоційно - у поезіях Евгеніуша Ткачишин-Дицького. Смерть близького друга, смерть матері, смерть колишнього коханця, чоловіка, дядька-гомосексуаліста. Такі різні смерті, і водночас такі подібні.
«У глибокій очній ямі»
Евгеніуш Ткачишин-Дицький
Син Груднихи
З польської переклала Маріанна Кіяновська
Тернопіль: Крок, 2014
Евгеніуш Ткачишин-Дицький - один з найяскравіших поетів українсько-польського порубіжжя. Він народився на Любачівщині, в маленькому містечку неподалік від кордону. Його мати, греко-католичка, як він сам пише, «бандерівка», була переселена звідти під час операції «Вісла», проте згодом повернулася на свою батьківщину. Склалося так, що вся її родина служила в УПА, натомість поетів батько, зазнавши полонізації, зробився агресивним польським націоналістом. Тож до 15 років Евгеніуш говорив своєрідною мішаниною української й польської мов, і лише згодом перейшов на більш «чисту» польську. Проте його поезії досі повні колоритних прикордонних слівець, як-от «кубаня» («калюжа»), калакічки («жасмин») або «кутень» («шлунок»).
Значна частина віршів присвячена поетовій матері, котра померла «у сліпучому світлі шизофренії». Це тексти, повні любові («моя мама окрема церква / моя мама окрема церква в якій я народився»), відчуття маминої інакшості («моя мама церква іновірча») і незреалізованого зближення. Мати постає в ореолі певної таємничості: «наші матері наче відьми / пішли з дому і більше ніколи не повернулися».
Окрім смерті матері у цій книзі Ткачишин-Дицького відображено ще кілька смертей з еротичними конотаціями, зокрема, його приятеля Лешека Рушковсього та юної подруги Хеленки Боярської, «смерть хлопця / біля якого ти навчився оголеності» та вісімнадцятирічної легковажної дівчини. Також зринає образ матері, яка поховала сина.
Власне, смерть тут усюди, і вона образна, гарна.
моя сестра Ванда приносить з прогулянки лілію
а я пишу вірш про смерть
а я знову той вірш пишу від початку
не годен закінчити
ані обірвати на середині так щоби захитався
як лілія смертно коли шукаю для неї
найбільш відповідного слова
замість склянки води
Смерть «споює у неіснуючій корчмі», змушує другові кості продовжувати волати, спонукає далі дивитись на світ із «глибокої очної ями». Вона приходить вишукана, з численними жіночими аксесуарами, і автор не може перестати про неї думати.
Варто висловити окрему подяку Маріанні Кіяновській, котра зробила мову цієї книжки дуже близькою до мови оригіналу, використала в перекладі доречну кількість діалектизмів і відтворила ламані ритми поетових розірваних посеред фрази рядків. Перекладачка і упорядниця дала українському читачеві відчути авторову невпевненість, неспокій, специфічну гомоеротичну ніжність і внутрішнє «пограниччя», балансування між польським та українським, жіночим і чоловічим.
«ШО», № 11-12 (109-110), Листопад-Грудень 2014 року