Про "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко
Мізогінізм* чи фемінізм?
Оксана Забужко
«Музей покинутих секретів»
Київ: Факт, 2010.
Беручи у руки цей важезний том, перш за все я ставила собі запитання, чи дійсно у тексті, котрий начебто тягне на книжку року за мірою розголосу і на працю життя за словами самої авторки, чи дійсно присутні там усі ті страшні «-ізми». Мізогінізм все-таки там чи фемінізм?
Про перше думається, коли головна героїня описує свою юну практиканту з мінетним ротиком (заздрячи її юності?) і відому поетку поважного віку, як «здоровенне, гергеписте бабисько». Усі жінки тут поділені на дві категорії: подруг (наприклад, Владислава Матусевич) і не-подруг, які, здається, не викликають у оповідачки нічого, окрім огиди. Однак ту ж таки Владу Матусевич, найближчу подругу журналістки Дарини Гощинської, читач уже не застає в книжці живою. Вона описується як дуже обдарована та успішна художниця, людина всебічно розвинута і гідна довіри й поваги, але залишається відчуття, що таких оцінок від оповідачки можна діждатись лише по смерті. Бо коли Влада ще була жива, все одно лишались речі, про які не виходило їй розповісти, все одно було не досить близькості, в Дарини не завжди знаходився на неї час. Поза роботою і особистим життям у ділових «дорогих» жінок на подруг насправді майже не лишається часу.
Прикметним є те, що роман присвячено матері Оксани Забужко, проте, в історії журналістки Дарини, у якій прочитуються доволі чіткі біографізми, бачимо відверту підліткову нелюбов до матері, яка, начебто зрадивши свою доньку і померлого чоловіка, одружується вдруге. Забужко пише про батька як про авторитета в родині, про те, що лише татусеві доньки досягають успіху у житті. Дарина натомість втрачає свого коханого татуся, запротореного радянською владою до психушки за переконання, яких не зумів зректися, вона губить точку опори, заміщує батька чоловіком, тікає з материного дому, і все одно вона - відома тележурналістка, так би мовити обличчя свого каналу. А мати… Мати здалася, погладшала, дозволила собі постаріти і віддалитися від дочки. Дочка засуджує свою матір: «жінка в таких випадках ніколи не буває жертвою». Такі жінки, як її мати, найбільше прагнуть «улаштуватися», бо «…досі панує колгоспне переконання, ніби весь запас уготованих людині можливостей вичерпується, поки ти молодий, а далі лишається хіба що жити життям власних дітей…».
Отож єдина жінка, яка мала би викликати симпатію у читача, не рахуючи померлих, - це сама Дарина. Вона розумниця і красуня, перед нею зупиняються на вулиці автомобілі, і всі думають про її стрункі ноги, коли вона наприкінці передачі із вельми пафосною назвою «Діогенів ліхтар» виходить зі студії. Дарина вміє підігрувати подругам і у присутності їхніх чоловіків бути фрейліною, а не королевою. Вона - сильна жінка, яка не прагне одруження і «колгоспних» цінностей, вона живе своєю роботою. У свої 39 вона не планує мати дітей і почувається цілком вільною. Про свого колишнього коханця цинічно згадує: «Р. був спресований життям до повної душевної непрохідності, своєрідного закрепу, - і вона, Дарина, була його проносним».
Тож друге питання, яке у мене з’явилось під час читання: чи не є авторка водночас і чоловіконенависницею? Адже більшість чоловіків, описаних у романі, мають той самий діагноз: «гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла». Усі направду сильні представники чоловічої статі або загинули за свою вільну Україну, найчастіше не встигнувши зреалізувати себе, або навчилися хилитися і пристосовуватись, і, коли й здобули певні статки чи владу, то це лише позірні цінності, за якими стоять безпорадні хлопчиська епохи кризи маскулінності. Справжні «наші» погинули, їх винищила система. Єдина надія на хлопчиків, які іще, може, виростуть. Тому, мабуть, коханець Дарини на 5 років молодший за неї, бо за її молодості не наросло ще таких хлопчиків. Але і цей хлопчик зізнається, щоправда наодинці з собою, що почуває себе лузером, що відмовився від наукової кар’єри, не здійснивши своєї мрії, і замість цього взявся продавати антикваріат. «А може, річ у тому, що я просто люблю лузерів?», - думає собі Дарина, - «Принаймні совкових люблю точно - у тій-бо системі тільки лузери й були симпатичні».
На противагу цьому поколінню чоловіків-невдах, Дарина накопичує в собі чоловічі якості, вона горда з того, що утримує себе сама і нікому нічого не винна. Вона вміє бути мужньою, стримувати свої емоції, бо ж є речі, про які не скажеш ні чоловікам, ні мамі, ні подругам, але поруч зі своїм коханим Андріяном вона лепече, як мале дівчисько. 39-літня жінка стає кумедною і дозволяє називати себе Лялюсею. Вони разом, ніби діти, котрі розкопали чужий секрет, квіточки й кольорові обгорточки від цукерок, накриті скельцем і засипані рясно землею; секрет загиблої в упівській криївці любові Адріяна Ортинського до Гелі Довган, яку Дарина з Адріяном мали б довершити тепер своїми життями; секрет вагітності, який перетворює жінку на пуп землі (див. обкладинку).
Феміністичні моменти проглядаються у книжці, коли мова йде про вагітності. Що не кажіть, а жінки у Забужко чоловічні, але тут, коли оповідь торкається майбутнього материнства, усе стає на свої місця і жінки таки стають на диво жіночними, і це проймає до сліз. «Жінки не покинуть родити». Є один видимий фронт, на якому вбиваються, перетворюючись на гарматне м’ясо, чоловіки, і є інший таємний фронт, де жінки приводять на світ нові життя. Їхні тіла збудовано як криївки, вони партизанки за своєю природою. Вони вільні вирішувати, кого взяти з собою в майбутнє, чиє сім’я проростити. Так молода жидівка народжує Адріяну сина, так Дарина тепер народить своєму коханому дитя, яке не могла народити свого часу його тітка Геля. Не могла, бо посіяв у ній те нове життя не той чоловік, і їй кращим виходом видавалась смерть, аніж виношування дитини від зрадника батьківщини.
Зачіпаючи тему вагітності, Забужко піднімає цілий спектр проблем пов’язаних з Україною, яка «не може вродити собі спасителя» і роками її ґвалтована земля лише стікає кров’ю та корчиться в марних муках. Окрім того, народження розглядається у контексті християнства, де воно межує зі смертю: «…бо хто, справді, стане споминати забитих вифлеємських немовлят, коли цілий світ тішиться новою радістю?». Тут і природна сили жінки забувати про все на світі і дбати про себе й своє потомство, а разом із тим і свідома Даринина розвідка, яка приводить її до одного такого вифлеємського немовляти. Тому не можу схилитися до версії із мізогінізмом, занадто вже важливу роль посідає у цьому романі жінка, яка робить вибір народжувати.
*Мізогінізм - патологічна ненависть до жінок.
postПоступ #4 (45) травень 2010 р.