Горгани. В очікуванні НепрОстого
Дньовка була запланована пізніше, але змушені зробити зараз, аби виявити, як поведе себе Тарасова нога. Тупо матрасити усім на одному місті - нездало, тому збираємось у радіалку. Поки Тарас лишається на місці, йдемо на гору Кінець Горгану.
Спочатку думали сходити на Малу Сивулю. Але то заблизько й запрОсто, тож ускладнили собі життя ))). Крім того, згадалось, як колись давно, збираючись до Горган та роздивляючись мапу, натрапили на цю гору і подумали, що було б цікаво сходити туди просто заради назви. Мрії здійснюються, хоч і не завжди так, як думалось.
Йшли неспішно, дивом не заблукали як туди, так і назад - стежки бо майже умовні, деколи напрям позначений синіми зав'язками на гіллях, але їх не завжди розгледіш, добре, що мали кілька пар очей ))), на полонинах стежки просто пропадають. А ми були на такому славному розслабоні! І відверто просто йшли аби йти (і гомоніли за своє, звичайно, ми так рідко разом здибаємось), не дуже то обтяжуючи себе думками про те, куди йдемо і як будем вертати. Взагалі-то дуже незвичне й цікаве відчуття.
Вершина нічим не цікава - заросляна жерепом по самий верх, з невеликою площиною, з якої майже нічого не видно, крім верхівок Сивуль, стовпчиком № 23 (о, ледь не забув - досить скоро після полонини ми трапили на прикордонний стовпчик 19/2 і надалі до вершини йшли, орієнтуючись насамперед за тими стовпчиками) та трьома стежками, що там сходяться.
Цікавою була власне дорога, то болотяна, то стежкою серед дерев, то полонинанми, то вирубкою просто вверх, а потім - через жереп. На жаль, я не маю таких простих та коротких виразів, як Николай Гумилёв, щоб описати те ТАК, аби воно поставало у вас в очах (раджу його африканські щоденники до читання, правда, не пам'ятаю, як книжка називається, але гугль вам у помічь. Однак раджу полюбе - він поет, і прості походні щоденники написані в нього так, що все стає перед очима насправді ніби. Ну, як на мене.. Трохи заздро, що сам такого талану не маю (принаймні його - відчуваю)).
Просто декілька фото з нашого путі:
о5 той стопчик ))
стежка серед жереп
он ген тую стежку видко
а от такими воротами вона ся починала
власне вершина Кінця Горгану
а оце вона здалеку
і вигляд на Сивулі десь по дорозі
стовпчик 21 якимось чином зламаний при землі і в западини його номеру нападало смерекових (чи ялинкових?) голок; випадково знайшли в кущах і то диво нас порадувало
Святослав надибав таких гарних слимаків
Але ж прогулялись. Назад вертали так само неквапно, зупиняючись для поїдання нечислених чорниць.
А наш перший крок (буквально перший!) назад на рідну вже полонину знаменувавсь раптовим гучним вибухом, аж лячно стало - насувала обовязкова щоденна злива.
Обідали під легеньким дощиком із постійним рокочущим гримотінням навколо нас. А о пів на пяту просто й одразу впала злива стіною і ми чкурнули до наметів.
Злива тривала більше півтора години і була такою потужною, що намети стали затікати через віддушини, а ще виявилось, що дно мого намету заслабке і почало помалу пропускати. Отакої! І щоби то стало, аби така злива тривала довго?
Й так було занудно сидіти всередині стільки часу, тож тільки дощ почав вщухати, стали вибиратись назовні. Трава під ногами чавкала водою ще добрі 2 години, хоч ми й не стояли в низині.
Але вийшло сонечко, повитягали речі, стали сушити намети. Проходять-стають неподалік парочка поляків. Чувак до нас - а чи не треба допомоги? Заспокоїли, що в нас все гаразд. "Может, горелка, ведь дождь был?" "Та ми маємо, дякуєм". Він ламаною російською - "а тут, что, всегда такая погода? У нас такого не бывает! А здесь каждый день гроза, гром, ливень!!! Нет, есть люди, что хотят экстрима, а тут, хочешь-не хочешь, каждый день экстрим".
Взагалі, кльовий чувак, вже 7-й день вони в Карпатах за щоденної змінної погоди, що йому вважається екстремальною, але все ж лишається позитивним й життєрадісним, хоча й трохи на адреналіні, аж підскакує.
Після дощу, ввечері, кілька просто світлин:
Андрій шаманить...
... і навчає молоді
тіні
Ввечері Тарас пішов до чабанів за сиром.
Був там довго. Дуже довго. Ми зварили їсти, лишили гріти, гріли, гріли, вже почали їсти, думаючи, що вже тре якось шукати того варьята, аж він прийшов. Приніс свіжий сир, а молоко чабан обіцяв піднести пізніше. Попоїли, попили чаю. Аж вже десь о пів на одинадцяту прийшов все ж чабан з хлопом, приніс обіцяні 2 л молока. Почав навсилуміць пригощати Примою та розповідати байки. А над нами шалене чисте глибоке зоряне карпатське небо (ну, ті, хто там був, мене розуміють, а решта... - сходіть, відчуйте. То шальонство)…
З чабанових оповідок (на жаль, запам'яталось далеко не все, та й не зможу я відтворити його мову ((. Певне, варто було включити диктофон, але гарна думка приходить потім ):
В Карпатах є дикі звірі. Вовки небезпечні лише взимку, коли збираються у зграї й дійсно можуть загризти людину, в літній час вони швидше самі втечуть від людини.
Один невдалий мисливець стрів ведмежа і на свою біду його стрілив, через що на нього раптом кинулась мати-ведмедиця і задерла на смерть.
Ще випадок: ведмідь схопив чоловіка поперек, спас його лише широкий гуцульський пояс. Потому на звіра кинувся пес, той кинув людину і покусаний, неподалік помер ( а чого помер: після поранення кров у ведмідя не виходить назовні, бо рана запливає одразу жиром, а лишається всередині, а потім від якогось різкого руху виплескує всередині і він вмирає в муках). Пес вернув домів, підняв родину і привів до пораненого чоловіка, чим і врятував.
А ще казав, що за кілька днів до нас у тутешніх горах загубився 14-річний хлопчина. Він провів у Горганах 3 дні, поки його не знайшли. Я навіть не уявляю, як можна 3 дні вижити на тих каміннях, але, з другого боку - як за 3 дні в Карпатах не дістатись когось села? І головне: шо то за дивні дорослі, що втратили тако дитину???
Він ще багато що оповідав, стоячи серед ночі між нами та покурюючи Приму, бувальщину та небувальщину, а потім попрощавсь та вернув домів, а ми - до сну.
Спочатку думали сходити на Малу Сивулю. Але то заблизько й запрОсто, тож ускладнили собі життя ))). Крім того, згадалось, як колись давно, збираючись до Горган та роздивляючись мапу, натрапили на цю гору і подумали, що було б цікаво сходити туди просто заради назви. Мрії здійснюються, хоч і не завжди так, як думалось.
Йшли неспішно, дивом не заблукали як туди, так і назад - стежки бо майже умовні, деколи напрям позначений синіми зав'язками на гіллях, але їх не завжди розгледіш, добре, що мали кілька пар очей ))), на полонинах стежки просто пропадають. А ми були на такому славному розслабоні! І відверто просто йшли аби йти (і гомоніли за своє, звичайно, ми так рідко разом здибаємось), не дуже то обтяжуючи себе думками про те, куди йдемо і як будем вертати. Взагалі-то дуже незвичне й цікаве відчуття.
Вершина нічим не цікава - заросляна жерепом по самий верх, з невеликою площиною, з якої майже нічого не видно, крім верхівок Сивуль, стовпчиком № 23 (о, ледь не забув - досить скоро після полонини ми трапили на прикордонний стовпчик 19/2 і надалі до вершини йшли, орієнтуючись насамперед за тими стовпчиками) та трьома стежками, що там сходяться.
Цікавою була власне дорога, то болотяна, то стежкою серед дерев, то полонинанми, то вирубкою просто вверх, а потім - через жереп. На жаль, я не маю таких простих та коротких виразів, як Николай Гумилёв, щоб описати те ТАК, аби воно поставало у вас в очах (раджу його африканські щоденники до читання, правда, не пам'ятаю, як книжка називається, але гугль вам у помічь. Однак раджу полюбе - він поет, і прості походні щоденники написані в нього так, що все стає перед очима насправді ніби. Ну, як на мене.. Трохи заздро, що сам такого талану не маю (принаймні його - відчуваю)).
Просто декілька фото з нашого путі:
о5 той стопчик ))
стежка серед жереп
он ген тую стежку видко
а от такими воротами вона ся починала
власне вершина Кінця Горгану
а оце вона здалеку
і вигляд на Сивулі десь по дорозі
стовпчик 21 якимось чином зламаний при землі і в западини його номеру нападало смерекових (чи ялинкових?) голок; випадково знайшли в кущах і то диво нас порадувало
Святослав надибав таких гарних слимаків
Але ж прогулялись. Назад вертали так само неквапно, зупиняючись для поїдання нечислених чорниць.
А наш перший крок (буквально перший!) назад на рідну вже полонину знаменувавсь раптовим гучним вибухом, аж лячно стало - насувала обовязкова щоденна злива.
Обідали під легеньким дощиком із постійним рокочущим гримотінням навколо нас. А о пів на пяту просто й одразу впала злива стіною і ми чкурнули до наметів.
Злива тривала більше півтора години і була такою потужною, що намети стали затікати через віддушини, а ще виявилось, що дно мого намету заслабке і почало помалу пропускати. Отакої! І щоби то стало, аби така злива тривала довго?
Й так було занудно сидіти всередині стільки часу, тож тільки дощ почав вщухати, стали вибиратись назовні. Трава під ногами чавкала водою ще добрі 2 години, хоч ми й не стояли в низині.
Але вийшло сонечко, повитягали речі, стали сушити намети. Проходять-стають неподалік парочка поляків. Чувак до нас - а чи не треба допомоги? Заспокоїли, що в нас все гаразд. "Может, горелка, ведь дождь был?" "Та ми маємо, дякуєм". Він ламаною російською - "а тут, что, всегда такая погода? У нас такого не бывает! А здесь каждый день гроза, гром, ливень!!! Нет, есть люди, что хотят экстрима, а тут, хочешь-не хочешь, каждый день экстрим".
Взагалі, кльовий чувак, вже 7-й день вони в Карпатах за щоденної змінної погоди, що йому вважається екстремальною, але все ж лишається позитивним й життєрадісним, хоча й трохи на адреналіні, аж підскакує.
Після дощу, ввечері, кілька просто світлин:
Андрій шаманить...
... і навчає молоді
тіні
Ввечері Тарас пішов до чабанів за сиром.
Був там довго. Дуже довго. Ми зварили їсти, лишили гріти, гріли, гріли, вже почали їсти, думаючи, що вже тре якось шукати того варьята, аж він прийшов. Приніс свіжий сир, а молоко чабан обіцяв піднести пізніше. Попоїли, попили чаю. Аж вже десь о пів на одинадцяту прийшов все ж чабан з хлопом, приніс обіцяні 2 л молока. Почав навсилуміць пригощати Примою та розповідати байки. А над нами шалене чисте глибоке зоряне карпатське небо (ну, ті, хто там був, мене розуміють, а решта... - сходіть, відчуйте. То шальонство)…
З чабанових оповідок (на жаль, запам'яталось далеко не все, та й не зможу я відтворити його мову ((. Певне, варто було включити диктофон, але гарна думка приходить потім ):
В Карпатах є дикі звірі. Вовки небезпечні лише взимку, коли збираються у зграї й дійсно можуть загризти людину, в літній час вони швидше самі втечуть від людини.
Один невдалий мисливець стрів ведмежа і на свою біду його стрілив, через що на нього раптом кинулась мати-ведмедиця і задерла на смерть.
Ще випадок: ведмідь схопив чоловіка поперек, спас його лише широкий гуцульський пояс. Потому на звіра кинувся пес, той кинув людину і покусаний, неподалік помер ( а чого помер: після поранення кров у ведмідя не виходить назовні, бо рана запливає одразу жиром, а лишається всередині, а потім від якогось різкого руху виплескує всередині і він вмирає в муках). Пес вернув домів, підняв родину і привів до пораненого чоловіка, чим і врятував.
А ще казав, що за кілька днів до нас у тутешніх горах загубився 14-річний хлопчина. Він провів у Горганах 3 дні, поки його не знайшли. Я навіть не уявляю, як можна 3 дні вижити на тих каміннях, але, з другого боку - як за 3 дні в Карпатах не дістатись когось села? І головне: шо то за дивні дорослі, що втратили тако дитину???
Він ще багато що оповідав, стоячи серед ночі між нами та покурюючи Приму, бувальщину та небувальщину, а потім попрощавсь та вернув домів, а ми - до сну.