Уривок казки про принца
Аня знайшла під деревом принца. Тепер вона дивилась на нього, не наважуючись взяти і думала про те, що такого не буває: ніхто не лишає нових гарних іграшок під деревом у парку, де ніхто майже й не ходить в таку погоду. Окрім неї. Аня пішла гуляти,мерзнучи під першим мокрим снігом без шапки, бо мама з татом знову сварилися. Аж тут виявилось, що й від такого безглуздого заняття є користь. Принц був чудовим і Аня почала розмірковувати, як він міг тут опинитись: може якась дурненька дівчинка бавилась і забула його тут? А може навпаки, ця іграшка належала хлопчику? І він залишив її тут, бо з нього сміялись інші хлопці. Ця думка майже переконала Аню, бо вона пам’ятала як діти насміхались з її сусіда через те, що той бавився з нею ляльками. Вони бігали навколо, кричали «Толік - баба!». Але Толік бабою не був і взагалі у їх грі він виконував роль злого пса, який захищає ляльковий будиночок. Тож Толік підбіг на чотирьох лапах до Максима і з усієї сили вкусив його за ногу…
Згадуючи усе це, Аня нахилилась до принца, щоб роздивитись його ближче. У ньому все було як справжнє: червоний мундир, чи щось таке і навіть меч з камінчиками. Аня з подивом побачила, що меч не пластмасовий, і навіть загострений. Мабуть, це дуже дорога іграшка, мовила вона сама до себе. Якщо я її візьму, то мене посадять у в’язницю. Але спокуса була надто великою та й Аня була майже впевнена, що дітей у в’язницю не садять. Толіка ж не посадили, наприклад. А от дорослому таке мабуть би не зійшло.
Щодня вона помічала маленькі переваги того, що дає їй вік. Наприклад дорослі не люблять солодке. Тобто може й люблять, але не вміють отримувати від нього задоволення. Аня знала що якщо їси смачний торт, то ще краще стає якщо заплющити очі і примружитись. І зовсім не підтирати крем з губ серветкою, о ні. Але торт - це дурниці. Насправді дорослі не вміли майже нічого: ні бавитись в сніжки, ні лазити по деревах, ні навіть бавитись ляльками. Зате вміли сваритися, таке враження дай їм можливість, вони б цілими днями тільки те й робили. Але Аня забігала в кімнату, починала їм щось розповідати, показувати що вона намалювала і вимагати бавитися з нею в динозаврів. Втім вона бачила, що скоро це перестане діяти. Аня розуміла, вона поки що може примирити маму з татом, бо їй вдається приховати, що вона вже не дитина. Тобто не так маленька як вони звикли. Їм навіть не приходить на думку, що діти у віці десяти років вже не бавляться в динозаврів.
Принц мав м’яке волосся коричневого кольору, воно потроху ставало таким ж вологим як і в Ані від мокрого снігу. Темніло, в парку ставало незатишно, залишилось гуляти тільки кілька собачників. Врешті дівчинка взяла принца і сховала під куртку, від чого їй одразу стало затишніше і пішла у бік дому. Аня з батьками жили у окремому великому будинку вже два роки. Тут у неї була своя дитяча кімната, але якби можна було поміняти все назад, вона б повернулась у їх стару двокімнатну квартиру. Там в дворі був Толік, і була Світланка з Каріною. А тут дітей майже не було та й двору як такого не було - всі за своїми парканами. Зате тут був великий гарний парк, де бігали білки і співали пташки, а у дворі ні деревця не було - сказала Аня сама собі. Вона у всьому намагалася завжди шукати різні сторони: хороші і погані, така у неї була гра подумки.
У куртці було кілька шматочків шоколаду замотаних у фольгу. Знаючи, що прогулянка в парку зимою ввечері радості не додасть, вона взяла з собою щось смачне. Але вона знайшла принца і тому зовсім забула про шоколадку і згадала про неї тільки зараз, коли руки від холоду пірнули у кишеню. Відкусивши шматок, вона привідкрила куртку і сказала до принца: може ти теж хочеш скуштувати? Вона зовсім не була такою дурненькою, щоб думати, що ляльки їдять, хоч і знала що у магазинах є дуже дорогі ляльки, які ще й не таке роблять. Їй просто було весело і тому вона наблизила шматочок шоколадки до намальованих вуст принца і захихотіла. Це було справжнє чудо знайти у парку таку іграшку. Навіть якщо потім її доведеться віддати справжньому власнику… Задумавшись Аня не зрозуміла що з нею сталося: раптом вона опинилась в купі снігу з болем у грудях, її куртка була порваною. Шкода, вона мені так подобалась - застогнала Аня.
- Вибачте, я не хотів завдати Вам клопотів - почулось звідкись зверху і у цю ж секунду з’явилась простягнута рука. Я на когось наштовхнулась і впала, - подумала Аня. А де ж?.. Вона безпорадно огляділась, шукаючи очима іграшку,- вона напевно десь тут впала.
-Прошу вас опертись на мою руку, інакше ви ризикуєте застудитись - почувся голос зверху. Аня піднялась і побачила його. Принца. Він стояв і посміхався, тримаючи її за руку, а на боці в нього був пристебнутий меч. Той самий, не пластмасовий.
-Ви - актор у театрі - промовила вона неслухняними змерзлими губами.
-Що пробачте, леді? Актор? Ха-ха-ха! - який смішний жарт.
-Я загубила тут іграшку. Пластмасового принца, - врешті сказала Аня і подивилась йому в очі. Що він скаже?
-О, я думаю… Ем…
-Тебе найняв мій тато, так? Щоб розіграти увесь цей спектакль з принцом… і з перетворенням. Він думає що я досі маленька дівчинка.
-Що?! Леді, я завіряю вас, що ніколи, ні я ні мій рід не забруднили би свою честь…
-Звідки це в тебе? - Аня відчула як в неї обертом йде голова. Губи найманого актора були вимазані шоколадом. -Ти їв шоколад?!
-Я ? Ну взагалі то так. Звісно для більшості людей занадто дороге задоволення… Але не для нашої родини. А тобі хочеться шоколаду, маленька леді?
-Перестань робити з мене ідіотку! - майже крикнула Аня. І тут таки пожалкувала про це, бо обіцяла собі ніколи ні з ким не сваритись і не кричати, так як мама. - Вибачте… Я просто перенервувала. Ця фраза їй сподобалась ще менше. Вона уся наскрізь була доросла і пластмасова. - Насправді я хотіла запитати хто ви такий, - сказала Аня і змусила себе посміхнутись.
-Я - Серж, - бадьоро відповів він.
-О, це добре. Значить не принц, - засміялася Аня.
-Чому ж не принц? Принц Серж Аллентійський Другий Молодший.
-Аллентійський? Де ж це така країна Аллентія? І чому другий молодший?
-Аллентія- це невеличкий шмат землі біля океану, - одразу засмутився принц, - Мені дістались погані землі, адже я другий та ще й молодший. Ми з братом народились другими, тобто після мого старшого брата, а я народився ще й на 10 хвилин пізніше, від свого іншого брата... Тому так і вийшло - другий молодший.
-А я Аня, - видихнула Аня.
-Анна? -перепитався принц.
- Ну, мене так тільки у школі називають, коли до дошки викликають.
-Хм… Зрозуміло - не схоже було щоб йому було хоч щось зрозуміло.
-Але це все неважливо. Тебе зачаклували і я тебе оживила. Так виходить?
-Еее…
-То ти тепер маєш на мені одружитись і… так далі? - Аня презирливо скривила губи. - По-перше у нас в країні одружуються з 16, а по-друге я не збираюсь одружуватись в 16, та й взагалі я ще не впевнена, що буду коли-небудь одружуватись. А тим більше з тобою. Тут Ані знову ні з того ні сього згадався Толик.
-Леді, я думаю ви дещо плутаєте… - нарешті мовив принц, цокаючи зубами. - Я можу одружитися тільки на тому кого вкажуть мені матінка з батьком, ця особа має мати поважне коріння і статки…
-Слухай, ти можеш нормально говорити? Ти ж не в себе в замку? - Ані все більше здавалося що її розігрують, - після цих слів принц подивився на неї розгублено, вочевидь він не розумів значення слова «нормально».
-Я думаю, що нам потрібно піти кудись до вогню. Ви зовсім замерзли, маленька леді.
У цих словах був сенс, тож Аня повела принца углиб дитячого майданчику і вони сховалися від вітру і снігу у вежі замку.
-Хм, які дивні укріплення,- зауважив принц.
Піднявшись на вежу вони замовкли. Аня не знала що сказати, щоб не виставити себе дурепою. І це було важче удвічі, бо вона так і не вирішила чи вірить у те, що іграшковий принц перетворився на справжнього, чи й далі думати, що це вигадливий сюрприз-розіграш від тата. У цих двох ситуаціях потрібно було себе поводити зовсім по-іншому. Врешті вона вирішила, що це точно якась гра, яку вигадали мама з татом, щоб вона не переживала через те, що вони сваряться. Але якщо це так, то потрібно робити вигляд, що вона в усе це вірить, щоб їх не засмутити. Тож Аня запитала:
-А можеш розповісти хто тебе зачаклував? І як в мене вийшло тебе розчаклувати? Я ж не вмію нічого такого. В мене навіть капелюха відьомського немає.
-Ееем… Я не думаю, що це буде вам цікаво… - пробубнів принц.
Аня подумала, що це дуже дивно, ця історія мала би бути в нього заготовлена на сто відсотків. Він ж тільки й чекав цього питання. Чи ні? Аня зовсім розгубилась.
-Але ж я тебе врятувала, - мовила вона, - Маю я отримати за це якусь винагороду? Принаймні цікаву історію?
-Власне кажучи уся справа в шоколаді,- зітхнув принц,- леді так люблять шоколад. Мені сподобалась одна служниця у замку, а я сподобався їй... І я дав їй скуштувати шматочок. А тоді сказав, щоб приходила увечері до мене в покої.
-Ну ти і сволота! - гнівно зиркнула на нього Аня.
-Ну і ти туди ж… Ось і її мати, коли взнала про те, що я занапастив її донечку, прокляла мене і перетворила на іграшку.
-А я зняла прокляття, нагодувавши тебе шоколадом! - здогадалась Аня.
-Слухай, мені потрібно йти додому. - стурбовано повідомив принц.
-Додому? А де твій дім?- обережно запитала Аня.
-Ось і мені цікаво де.- розгублено подивився принц.
-Ну тоді, пішли поки що до мене, а там щось придумаємо. Скажеш, що ти мій репетитор з математики.
-Репе-що?
-Ре-пе-ти-тор. - терпляче повторила Аня. Ти вчиш мене рахувати і ти старший брат моєї однокласниці, ясно?- принц невпевнено кивнув головою, переляканий такою кількістю незнайомих слів.
Та коли Аня відкрила двері будинку, пояснювати нічого не довелося - батьки просто її не помітили і Аня з принцом навшпиньках піднялися сходами у її кімнату. Принц озирався навколо ошелешено:
-То ти принцеса? Твої батьки королі?
-Ні, мій тато бізнесмен, а мама лікарка. Але вона зараз у декреті.
Принц схопився за голову:
-Мені потрібна буде твоя допомога. Бо я нічого не тямлю у цьому новому світі.
Аня приготувалась до складних і довгих пояснень, аж тут у кімнату зазирнула мама:
-Хто це такий? - здивовано глянула вона на принца.
-Я ерудитор з пневматики. - перелякано випалив принц.
-Мам, це Сергій. Він жартує, ми розучуємо роль для шкільної вистави.
-Ага, добре… Зайди до мене в кімнату, коли закінчите, маю до тебе розмову.
Через півгодини Аня заховала принца під столом і пішла до мами на розмови, роздумуючи чи повірила та в брехню про шкільну виставу. Але як виявилось мама хотіла поговорити зовсім не проте:
-Аню, - драматично прошепотіла вона, - я маю тобі дещо сказати. - І замовкла.
Аня вже звикла, що дорослі часто бувають нелогічні, тому терпляче чекала поки мама витримувала потрібну у ситуації паузу:
-Я думаю, що у нашого тата з’явилась інша жінка. - сказала мама,
-З чого ти взяла? - зітнула плечима Аня
-Він вже кілька разів на тижні збирається о 9 годині і їде. Розумієш? Навіть не ховається від мене. - мама заплакала.
Аня не знала що сказати. З того часу як мама пішла з роботи у декрет все пішло шкереберть. Вона постійно була усім незадоволена: то тижнями лежала в ліжку, не турбуючись про те, що їстимуть тато з Анею на вечерю, то в неї починався напад ентузіазму і вона заходилась перевіряти Аніні уроки, роблячи зауваження за кожну нерівно написану букву. Ані було шкода тата, але й маму теж шкода і вона розривалась від жалю до обох та дуже боялася стати на чийсь бік. Вона ж любила їх однаково. Тому Аня просто обняла маму і почала розповідати про виставу яку вони ставлять у школі і що вона буде грати у ній головну роль. Мама слухала, тримаючи Аню на колінах, як маленьку, але думками здається була дуже далеко звідси. Тоді Аня побажала мамі на добраніч і пішла на кухню. Там тато якраз готував собі вечерю з канапок з ковбасою і майонезом.
Аня вирішила теж пошукати якоїсь їжі у холодильнику, бо щось підказувало їй що принц зголоднів.
-Як справи у школі? - запитав тато і посміхнувся. Аня заходилась розповідати про проблеми з математикою і уявну виставу.
-А яку роль ти там граєш? - поцікавився тато.
-Я граю головну роль. Роль чаклунки. - додала Аня.
-Яка ж з тебе чаклунка, якщо ти математики не знаєш? - розсміявся тато. Переплутаєш пропорції в зіллі і перетвориш усіх на кенгуру!
Так вони сиділи у кухні і говорили про усіляке різне і їли канапки і так було гарно їм удвох, що Аня майже забула, що тато їх зрадив. Хоч скільки вона це не уявляла, нічого не виходило. Її рідний чудовий тато не міг увечері їздити до якихось чужих жінок, а тоді так спокійно жартувати і розмовляти з нею ніби нічого не сталося! Аня похнюпилась, зробила кілька канапок і щось буркнувши татові пішла до своєї кімнати.
Згадуючи усе це, Аня нахилилась до принца, щоб роздивитись його ближче. У ньому все було як справжнє: червоний мундир, чи щось таке і навіть меч з камінчиками. Аня з подивом побачила, що меч не пластмасовий, і навіть загострений. Мабуть, це дуже дорога іграшка, мовила вона сама до себе. Якщо я її візьму, то мене посадять у в’язницю. Але спокуса була надто великою та й Аня була майже впевнена, що дітей у в’язницю не садять. Толіка ж не посадили, наприклад. А от дорослому таке мабуть би не зійшло.
Щодня вона помічала маленькі переваги того, що дає їй вік. Наприклад дорослі не люблять солодке. Тобто може й люблять, але не вміють отримувати від нього задоволення. Аня знала що якщо їси смачний торт, то ще краще стає якщо заплющити очі і примружитись. І зовсім не підтирати крем з губ серветкою, о ні. Але торт - це дурниці. Насправді дорослі не вміли майже нічого: ні бавитись в сніжки, ні лазити по деревах, ні навіть бавитись ляльками. Зате вміли сваритися, таке враження дай їм можливість, вони б цілими днями тільки те й робили. Але Аня забігала в кімнату, починала їм щось розповідати, показувати що вона намалювала і вимагати бавитися з нею в динозаврів. Втім вона бачила, що скоро це перестане діяти. Аня розуміла, вона поки що може примирити маму з татом, бо їй вдається приховати, що вона вже не дитина. Тобто не так маленька як вони звикли. Їм навіть не приходить на думку, що діти у віці десяти років вже не бавляться в динозаврів.
Принц мав м’яке волосся коричневого кольору, воно потроху ставало таким ж вологим як і в Ані від мокрого снігу. Темніло, в парку ставало незатишно, залишилось гуляти тільки кілька собачників. Врешті дівчинка взяла принца і сховала під куртку, від чого їй одразу стало затишніше і пішла у бік дому. Аня з батьками жили у окремому великому будинку вже два роки. Тут у неї була своя дитяча кімната, але якби можна було поміняти все назад, вона б повернулась у їх стару двокімнатну квартиру. Там в дворі був Толік, і була Світланка з Каріною. А тут дітей майже не було та й двору як такого не було - всі за своїми парканами. Зате тут був великий гарний парк, де бігали білки і співали пташки, а у дворі ні деревця не було - сказала Аня сама собі. Вона у всьому намагалася завжди шукати різні сторони: хороші і погані, така у неї була гра подумки.
У куртці було кілька шматочків шоколаду замотаних у фольгу. Знаючи, що прогулянка в парку зимою ввечері радості не додасть, вона взяла з собою щось смачне. Але вона знайшла принца і тому зовсім забула про шоколадку і згадала про неї тільки зараз, коли руки від холоду пірнули у кишеню. Відкусивши шматок, вона привідкрила куртку і сказала до принца: може ти теж хочеш скуштувати? Вона зовсім не була такою дурненькою, щоб думати, що ляльки їдять, хоч і знала що у магазинах є дуже дорогі ляльки, які ще й не таке роблять. Їй просто було весело і тому вона наблизила шматочок шоколадки до намальованих вуст принца і захихотіла. Це було справжнє чудо знайти у парку таку іграшку. Навіть якщо потім її доведеться віддати справжньому власнику… Задумавшись Аня не зрозуміла що з нею сталося: раптом вона опинилась в купі снігу з болем у грудях, її куртка була порваною. Шкода, вона мені так подобалась - застогнала Аня.
- Вибачте, я не хотів завдати Вам клопотів - почулось звідкись зверху і у цю ж секунду з’явилась простягнута рука. Я на когось наштовхнулась і впала, - подумала Аня. А де ж?.. Вона безпорадно огляділась, шукаючи очима іграшку,- вона напевно десь тут впала.
-Прошу вас опертись на мою руку, інакше ви ризикуєте застудитись - почувся голос зверху. Аня піднялась і побачила його. Принца. Він стояв і посміхався, тримаючи її за руку, а на боці в нього був пристебнутий меч. Той самий, не пластмасовий.
-Ви - актор у театрі - промовила вона неслухняними змерзлими губами.
-Що пробачте, леді? Актор? Ха-ха-ха! - який смішний жарт.
-Я загубила тут іграшку. Пластмасового принца, - врешті сказала Аня і подивилась йому в очі. Що він скаже?
-О, я думаю… Ем…
-Тебе найняв мій тато, так? Щоб розіграти увесь цей спектакль з принцом… і з перетворенням. Він думає що я досі маленька дівчинка.
-Що?! Леді, я завіряю вас, що ніколи, ні я ні мій рід не забруднили би свою честь…
-Звідки це в тебе? - Аня відчула як в неї обертом йде голова. Губи найманого актора були вимазані шоколадом. -Ти їв шоколад?!
-Я ? Ну взагалі то так. Звісно для більшості людей занадто дороге задоволення… Але не для нашої родини. А тобі хочеться шоколаду, маленька леді?
-Перестань робити з мене ідіотку! - майже крикнула Аня. І тут таки пожалкувала про це, бо обіцяла собі ніколи ні з ким не сваритись і не кричати, так як мама. - Вибачте… Я просто перенервувала. Ця фраза їй сподобалась ще менше. Вона уся наскрізь була доросла і пластмасова. - Насправді я хотіла запитати хто ви такий, - сказала Аня і змусила себе посміхнутись.
-Я - Серж, - бадьоро відповів він.
-О, це добре. Значить не принц, - засміялася Аня.
-Чому ж не принц? Принц Серж Аллентійський Другий Молодший.
-Аллентійський? Де ж це така країна Аллентія? І чому другий молодший?
-Аллентія- це невеличкий шмат землі біля океану, - одразу засмутився принц, - Мені дістались погані землі, адже я другий та ще й молодший. Ми з братом народились другими, тобто після мого старшого брата, а я народився ще й на 10 хвилин пізніше, від свого іншого брата... Тому так і вийшло - другий молодший.
-А я Аня, - видихнула Аня.
-Анна? -перепитався принц.
- Ну, мене так тільки у школі називають, коли до дошки викликають.
-Хм… Зрозуміло - не схоже було щоб йому було хоч щось зрозуміло.
-Але це все неважливо. Тебе зачаклували і я тебе оживила. Так виходить?
-Еее…
-То ти тепер маєш на мені одружитись і… так далі? - Аня презирливо скривила губи. - По-перше у нас в країні одружуються з 16, а по-друге я не збираюсь одружуватись в 16, та й взагалі я ще не впевнена, що буду коли-небудь одружуватись. А тим більше з тобою. Тут Ані знову ні з того ні сього згадався Толик.
-Леді, я думаю ви дещо плутаєте… - нарешті мовив принц, цокаючи зубами. - Я можу одружитися тільки на тому кого вкажуть мені матінка з батьком, ця особа має мати поважне коріння і статки…
-Слухай, ти можеш нормально говорити? Ти ж не в себе в замку? - Ані все більше здавалося що її розігрують, - після цих слів принц подивився на неї розгублено, вочевидь він не розумів значення слова «нормально».
-Я думаю, що нам потрібно піти кудись до вогню. Ви зовсім замерзли, маленька леді.
У цих словах був сенс, тож Аня повела принца углиб дитячого майданчику і вони сховалися від вітру і снігу у вежі замку.
-Хм, які дивні укріплення,- зауважив принц.
Піднявшись на вежу вони замовкли. Аня не знала що сказати, щоб не виставити себе дурепою. І це було важче удвічі, бо вона так і не вирішила чи вірить у те, що іграшковий принц перетворився на справжнього, чи й далі думати, що це вигадливий сюрприз-розіграш від тата. У цих двох ситуаціях потрібно було себе поводити зовсім по-іншому. Врешті вона вирішила, що це точно якась гра, яку вигадали мама з татом, щоб вона не переживала через те, що вони сваряться. Але якщо це так, то потрібно робити вигляд, що вона в усе це вірить, щоб їх не засмутити. Тож Аня запитала:
-А можеш розповісти хто тебе зачаклував? І як в мене вийшло тебе розчаклувати? Я ж не вмію нічого такого. В мене навіть капелюха відьомського немає.
-Ееем… Я не думаю, що це буде вам цікаво… - пробубнів принц.
Аня подумала, що це дуже дивно, ця історія мала би бути в нього заготовлена на сто відсотків. Він ж тільки й чекав цього питання. Чи ні? Аня зовсім розгубилась.
-Але ж я тебе врятувала, - мовила вона, - Маю я отримати за це якусь винагороду? Принаймні цікаву історію?
-Власне кажучи уся справа в шоколаді,- зітхнув принц,- леді так люблять шоколад. Мені сподобалась одна служниця у замку, а я сподобався їй... І я дав їй скуштувати шматочок. А тоді сказав, щоб приходила увечері до мене в покої.
-Ну ти і сволота! - гнівно зиркнула на нього Аня.
-Ну і ти туди ж… Ось і її мати, коли взнала про те, що я занапастив її донечку, прокляла мене і перетворила на іграшку.
-А я зняла прокляття, нагодувавши тебе шоколадом! - здогадалась Аня.
-Слухай, мені потрібно йти додому. - стурбовано повідомив принц.
-Додому? А де твій дім?- обережно запитала Аня.
-Ось і мені цікаво де.- розгублено подивився принц.
-Ну тоді, пішли поки що до мене, а там щось придумаємо. Скажеш, що ти мій репетитор з математики.
-Репе-що?
-Ре-пе-ти-тор. - терпляче повторила Аня. Ти вчиш мене рахувати і ти старший брат моєї однокласниці, ясно?- принц невпевнено кивнув головою, переляканий такою кількістю незнайомих слів.
Та коли Аня відкрила двері будинку, пояснювати нічого не довелося - батьки просто її не помітили і Аня з принцом навшпиньках піднялися сходами у її кімнату. Принц озирався навколо ошелешено:
-То ти принцеса? Твої батьки королі?
-Ні, мій тато бізнесмен, а мама лікарка. Але вона зараз у декреті.
Принц схопився за голову:
-Мені потрібна буде твоя допомога. Бо я нічого не тямлю у цьому новому світі.
Аня приготувалась до складних і довгих пояснень, аж тут у кімнату зазирнула мама:
-Хто це такий? - здивовано глянула вона на принца.
-Я ерудитор з пневматики. - перелякано випалив принц.
-Мам, це Сергій. Він жартує, ми розучуємо роль для шкільної вистави.
-Ага, добре… Зайди до мене в кімнату, коли закінчите, маю до тебе розмову.
Через півгодини Аня заховала принца під столом і пішла до мами на розмови, роздумуючи чи повірила та в брехню про шкільну виставу. Але як виявилось мама хотіла поговорити зовсім не проте:
-Аню, - драматично прошепотіла вона, - я маю тобі дещо сказати. - І замовкла.
Аня вже звикла, що дорослі часто бувають нелогічні, тому терпляче чекала поки мама витримувала потрібну у ситуації паузу:
-Я думаю, що у нашого тата з’явилась інша жінка. - сказала мама,
-З чого ти взяла? - зітнула плечима Аня
-Він вже кілька разів на тижні збирається о 9 годині і їде. Розумієш? Навіть не ховається від мене. - мама заплакала.
Аня не знала що сказати. З того часу як мама пішла з роботи у декрет все пішло шкереберть. Вона постійно була усім незадоволена: то тижнями лежала в ліжку, не турбуючись про те, що їстимуть тато з Анею на вечерю, то в неї починався напад ентузіазму і вона заходилась перевіряти Аніні уроки, роблячи зауваження за кожну нерівно написану букву. Ані було шкода тата, але й маму теж шкода і вона розривалась від жалю до обох та дуже боялася стати на чийсь бік. Вона ж любила їх однаково. Тому Аня просто обняла маму і почала розповідати про виставу яку вони ставлять у школі і що вона буде грати у ній головну роль. Мама слухала, тримаючи Аню на колінах, як маленьку, але думками здається була дуже далеко звідси. Тоді Аня побажала мамі на добраніч і пішла на кухню. Там тато якраз готував собі вечерю з канапок з ковбасою і майонезом.
Аня вирішила теж пошукати якоїсь їжі у холодильнику, бо щось підказувало їй що принц зголоднів.
-Як справи у школі? - запитав тато і посміхнувся. Аня заходилась розповідати про проблеми з математикою і уявну виставу.
-А яку роль ти там граєш? - поцікавився тато.
-Я граю головну роль. Роль чаклунки. - додала Аня.
-Яка ж з тебе чаклунка, якщо ти математики не знаєш? - розсміявся тато. Переплутаєш пропорції в зіллі і перетвориш усіх на кенгуру!
Так вони сиділи у кухні і говорили про усіляке різне і їли канапки і так було гарно їм удвох, що Аня майже забула, що тато їх зрадив. Хоч скільки вона це не уявляла, нічого не виходило. Її рідний чудовий тато не міг увечері їздити до якихось чужих жінок, а тоді так спокійно жартувати і розмовляти з нею ніби нічого не сталося! Аня похнюпилась, зробила кілька канапок і щось буркнувши татові пішла до своєї кімнати.