Про глибинки
От-от кількість проведених глибинок перевалить за півсотні. Це, звісно, дуже мало у порівнянні з вічністю і з тими, для кого якісні дослідження (чи то політичні, чи то маркетингові, чи навіть усно історичні) давно стали якщо не покликанням, то способом заробітку на хліб і до хліба. Однак уже зараз в мене назбиралося трішки досвіду, яким я готова ділитися. Цю свою розповідь я б хотіла зосередити на проведенні, себто на ситуації інтерв’ю, а не на виборі теми проекту чи аналізі отриманих результатів.
Для початку - невеликий екскурс в теорію. Звісно, можна одразу вийти в поле і гордо питати всіх про все, але такий підхід не принесе надійних чи валідних результатів. Тому спершу потрібно трошки почитати і подумати. Для мене основними працями, які відкрили двері в світ якісних досліджень, стали роботи В. Ільїна (“Драматургія якісного польового дослідження”) та С. Квале (“Дослідницьке інтерв’ю”, хоча оригінальна назва більш промовиста: “InterViews”). Крім них, ще є чудові і доступні тексти В. Семенової, А. Страусса та Дж. Корбін, Є. Ковальова та І. Штейнберга тощо. Усе-таки досвід досвідом, але якісь базові речі бажано попередньо вичитати. Друге, що потрібно пам’ятати та враховувати (і про це ви точно прочитаєте), це те, що дослідницьке інтерв’ю - це не допит, не іспит на знаю/не знаю, не звичайна розмова за чаєм (хоч так часто може здаватися збоку) і не те, чим займаються у своїй практиці журналісти. Глибинне інтерв’ю - це МЕТОД, який має свої правила і свою логіку, а дослідник в цій ситуації стає інструментом, через який метод працює або не працює. Отож, при нібито видимій рівноправності завжди є той, хто говорить (інформант), і той, хто слухає, питає і направляє розмову. Нарешті, етичні питання у глибинних інтерв’ю (як і в більшості якісних методів) займають особливу роль і вимагають прояснення як на початку проекту, так і впродовж його реалізації і, що дуже важливо, на етапі публікації чи оприлюднення результатів.
Отож, припустимо, основи ви уже осягнули; тема, мета (це дуже і дуже важливо: знати хоча б приблизно, що саме ви будете шукати і для чого), ресурси, вибірка визначена, базовий питальник укладено, зустріч з інформантом погоджена. Ви приходите у визначений час і місце і що далі? Про це і пост.
Зазвичай інформант поняття не має, що від нього хочуть. Однак він чи вона все ж таки робить жест доброї волі і погоджується на розмову. Моє робоче кредо: зробити все можливе, щоб після інтерв’ю у цієї людини не було відчуття витраченого дарма часу, а настрій був кращим, ніж до розмови. Інтерв’ю - це завжди втручання у життєвий світ Іншого, його препарація скальпелями-питаннями, а тому універсальна вимога “не нашкодити” тут як ніколи актуальна. Не обов’язково навіть зачіпати болючі теми, адже навіть звичайні спогади можуть стати джерелом стресу (нереалізовані можливості, колишні втрати, туга за молодістю тощо). Пам’ятаючи про це, завжди в кінці розмови варто виводити інформанта на позитив. Бажано також попросити його чи її поділитися враженнями від інтерв’ю, підсумувати сказане, висловити якісь загальні міркування стосовно обговореної теми.
Повертаючись до початку зустрічі. Ваш інформант прийшов у зазначений час у зазначене місце. Не змушуйте людину залишатися в стані непевності: коротко розкажіть про суть проекту, максимально повно (але без вдавання в деталі) відповідайте на все його запитання (найчастіше останні стосуються того, куди підуть матеріали, чи будуть вони опубліковані, чи згадуватимуться десь імена). Колись я практикувала підписання усієї документації ПЕРЕД розмовою, однак зараз розумію, що доцільніше усю паперову роботу заповнювати ПІСЛЯ інтерв’ю, щоб одразу не лякати інформанта страшними словами “біограма” та “інформована згода”.
Зазвичай (якщо іншого не вимагає гайд) я намагаюся починати з максимально широкого запитання, яке дотичне до теми дослідження. Далі можна розвивати теми, які вникли під час відповіді на нього, апелювати до уже отриманої інформації, чим робити атмосферу більш невимушеною. Окрім цього, такі звернення до сказаного раніше є доказом вашого інтересу до інформанта і його історії. Також завдяки таким “відкритим” запитанням можна отримати ненав’язані наративи, адже інформант говорить те, що вважає потрібним, що важливо для нього чи неї, а не, про що його чи її запитують. Упродовж розмови варто працювати з різними формами запитань: уточнюючими, зондуючими, фактографічними, тощо, так як часто не знаєш, який саме “тригер” працюватиме з конкретною людиною (когось можуть лякати надто загальні формулювання, і він чи вона охочіше відповідатиме на конкретні питання, хтось інший - навпаки). Надзвичайно важливі також невербальні стимули до висловлювання, як-от, візуальний контакт, кивки, м’яка усмішка.
Упродовж інтерв’ю намагайтеся не втомлювати інформанта (одна з головних ознак втоми - короткі і поверхневі відповіді), не перебивати (а м’яко міняти напрямок розмови в паузах), не тиснути (якщо інформант заявляє, що чогось не скаже, то це його чи її право; можна, звісно, розговорити людину і обережно виявити ті точки, які є болючими, але не більше), уникати оціночних суджень. По завершенні розмови (уже при вимкненому диктофоні) можна поцікавитися враженнями інформанта від розмови, ще раз подякувати і уже тоді підписати всю необхідну документацію.
На завершення - декілька слів про форс-мажор. Бувають ситуації, коли інформант починає плакати. Для мене такі інтерв’ю найважчі (поки що схоже зі мною відбувалося двічі). У таких випадках я роблю невелику паузу, а тоді дуже обережно починаю виводити людину з тої теми, яка призвала її до сліз. І в жодному разі не можна закінчувати інтерв’ю, якщо інформант усе ще плаче! Потрібно переконатися, що людина заспокоїлась, і лише тоді або припиняти, або продовжувати далі інтерв’ю (залежно від ситуації).
Ось ніби і все, що я хотіла сказати. Звісно, поради не вичерпні і можуть по ходу доповнюватися. Сподіваюся, комусь вони стануть у нагоді J
Для початку - невеликий екскурс в теорію. Звісно, можна одразу вийти в поле і гордо питати всіх про все, але такий підхід не принесе надійних чи валідних результатів. Тому спершу потрібно трошки почитати і подумати. Для мене основними працями, які відкрили двері в світ якісних досліджень, стали роботи В. Ільїна (“Драматургія якісного польового дослідження”) та С. Квале (“Дослідницьке інтерв’ю”, хоча оригінальна назва більш промовиста: “InterViews”). Крім них, ще є чудові і доступні тексти В. Семенової, А. Страусса та Дж. Корбін, Є. Ковальова та І. Штейнберга тощо. Усе-таки досвід досвідом, але якісь базові речі бажано попередньо вичитати. Друге, що потрібно пам’ятати та враховувати (і про це ви точно прочитаєте), це те, що дослідницьке інтерв’ю - це не допит, не іспит на знаю/не знаю, не звичайна розмова за чаєм (хоч так часто може здаватися збоку) і не те, чим займаються у своїй практиці журналісти. Глибинне інтерв’ю - це МЕТОД, який має свої правила і свою логіку, а дослідник в цій ситуації стає інструментом, через який метод працює або не працює. Отож, при нібито видимій рівноправності завжди є той, хто говорить (інформант), і той, хто слухає, питає і направляє розмову. Нарешті, етичні питання у глибинних інтерв’ю (як і в більшості якісних методів) займають особливу роль і вимагають прояснення як на початку проекту, так і впродовж його реалізації і, що дуже важливо, на етапі публікації чи оприлюднення результатів.
Отож, припустимо, основи ви уже осягнули; тема, мета (це дуже і дуже важливо: знати хоча б приблизно, що саме ви будете шукати і для чого), ресурси, вибірка визначена, базовий питальник укладено, зустріч з інформантом погоджена. Ви приходите у визначений час і місце і що далі? Про це і пост.
Зазвичай інформант поняття не має, що від нього хочуть. Однак він чи вона все ж таки робить жест доброї волі і погоджується на розмову. Моє робоче кредо: зробити все можливе, щоб після інтерв’ю у цієї людини не було відчуття витраченого дарма часу, а настрій був кращим, ніж до розмови. Інтерв’ю - це завжди втручання у життєвий світ Іншого, його препарація скальпелями-питаннями, а тому універсальна вимога “не нашкодити” тут як ніколи актуальна. Не обов’язково навіть зачіпати болючі теми, адже навіть звичайні спогади можуть стати джерелом стресу (нереалізовані можливості, колишні втрати, туга за молодістю тощо). Пам’ятаючи про це, завжди в кінці розмови варто виводити інформанта на позитив. Бажано також попросити його чи її поділитися враженнями від інтерв’ю, підсумувати сказане, висловити якісь загальні міркування стосовно обговореної теми.
Повертаючись до початку зустрічі. Ваш інформант прийшов у зазначений час у зазначене місце. Не змушуйте людину залишатися в стані непевності: коротко розкажіть про суть проекту, максимально повно (але без вдавання в деталі) відповідайте на все його запитання (найчастіше останні стосуються того, куди підуть матеріали, чи будуть вони опубліковані, чи згадуватимуться десь імена). Колись я практикувала підписання усієї документації ПЕРЕД розмовою, однак зараз розумію, що доцільніше усю паперову роботу заповнювати ПІСЛЯ інтерв’ю, щоб одразу не лякати інформанта страшними словами “біограма” та “інформована згода”.
Зазвичай (якщо іншого не вимагає гайд) я намагаюся починати з максимально широкого запитання, яке дотичне до теми дослідження. Далі можна розвивати теми, які вникли під час відповіді на нього, апелювати до уже отриманої інформації, чим робити атмосферу більш невимушеною. Окрім цього, такі звернення до сказаного раніше є доказом вашого інтересу до інформанта і його історії. Також завдяки таким “відкритим” запитанням можна отримати ненав’язані наративи, адже інформант говорить те, що вважає потрібним, що важливо для нього чи неї, а не, про що його чи її запитують. Упродовж розмови варто працювати з різними формами запитань: уточнюючими, зондуючими, фактографічними, тощо, так як часто не знаєш, який саме “тригер” працюватиме з конкретною людиною (когось можуть лякати надто загальні формулювання, і він чи вона охочіше відповідатиме на конкретні питання, хтось інший - навпаки). Надзвичайно важливі також невербальні стимули до висловлювання, як-от, візуальний контакт, кивки, м’яка усмішка.
Упродовж інтерв’ю намагайтеся не втомлювати інформанта (одна з головних ознак втоми - короткі і поверхневі відповіді), не перебивати (а м’яко міняти напрямок розмови в паузах), не тиснути (якщо інформант заявляє, що чогось не скаже, то це його чи її право; можна, звісно, розговорити людину і обережно виявити ті точки, які є болючими, але не більше), уникати оціночних суджень. По завершенні розмови (уже при вимкненому диктофоні) можна поцікавитися враженнями інформанта від розмови, ще раз подякувати і уже тоді підписати всю необхідну документацію.
На завершення - декілька слів про форс-мажор. Бувають ситуації, коли інформант починає плакати. Для мене такі інтерв’ю найважчі (поки що схоже зі мною відбувалося двічі). У таких випадках я роблю невелику паузу, а тоді дуже обережно починаю виводити людину з тої теми, яка призвала її до сліз. І в жодному разі не можна закінчувати інтерв’ю, якщо інформант усе ще плаче! Потрібно переконатися, що людина заспокоїлась, і лише тоді або припиняти, або продовжувати далі інтерв’ю (залежно від ситуації).
Ось ніби і все, що я хотіла сказати. Звісно, поради не вичерпні і можуть по ходу доповнюватися. Сподіваюся, комусь вони стануть у нагоді J