фоззі. иглы и коньки.
Pastime Paradise
(примітки про)
Свіжа книжка Фоззі «Иглы и коньки» долучилася до літератури, яку читають, але про яку, виявляється, мало пишуть. Чи то через те, що вона російською (у світлі останніх дискусій можливий і такий варіант), чи то завдяки тому, що книжка про наркоманів (а моральне суспільство часом не любить книжок про наркотики, на відміну, скажімо, від книжок про алкоголь.
Книжка «Иглы и коньки» - і про наркотики теж. Властиво, вона про покоління народжених на початку 70-х: про тих, кому на початку дев’яностих було близько вісімнадцяти. Їхня турбулентна молодість стала нелінійною завдяки часові, в якому вони росли. В який вросли. І з якого врешті виросли - хто живим, а хто й ні.
Чесно кажучи, мені давно не траплялося таких чудових багатошарових назв. Це не дельозівські «слова-гаманці» типу «варкалось»; це слова з багатьма значеннями, які, переплітаючись, утворюють безодню змісту. Иглы - це й морські голки, що ввижаються Марикові в першому розділі під кайфом, і голки шприців, які до цього кайфу приводять. Уроборос-1.
Коньки - це морські коники (які плавають поряд з голками у снах і наяву), це реальні сюжетні ковзани, які головний герой краде в сусіда, щоб купити три пачки дорогих цигарок і піти, понтуючись, на першу зустріч наперсточників, намагатися стати серед них своїм і здобути повагу; це ковзани, які на морі, в Криму, - предмет майже неужитковий: який там сніг, яка зима? Зима в житті Марика була одна. Ще в дитинстві. Він тоді не застудився. Зима друга, моральна, прийшла в сімнадцять - після зустрічі зі старшими, після входження у новий колектив, після підсідання. Після крадених ковзанів, за які Марик наприкінці просить пробачення у їхнього господаря Чука (а той не розуміє і відповідає: «Так в рот их ебать, коньков твоих с крабами, тут кефали пизда…»). Зрештою можна згадати й третій шар бутерброда - конструкцію «отбросить коньки», яка ще раз уводить нас у цей вир-уроборос і змушує думати.
Лінійність. Точніше, її відсутність. Повість Фоззі розбита на дванадцять частин. У кожної з них - свій час. Загалом часів три: «совсем тогда» (дитинство, школа, «міфологічний час»), «тогда» (головним героям по 16-17, наперстки, ініціація, спогади, які доповнюють теперішнє й прояснюють його) і «сейчас» (героям по 18, надворі серпень 1991 року). Є два минулі часи й один теперішній. Майбутнього немає. Знов-таки, з поправкою: є, але їх кілька. Можна вибирати. Одне - трагічно-есхатологічне, інше - прогностично-іронічне («По некоторым данным, Марик в этот раз живёт в городе Торонто. Он эмигрировал в 1994 году.) Фоззі лишає нас наодинці з питанням, яке майбутнє нам вибрати (при цьому абсолютно без моралізаторства, яке аж проситься на сторінки цієї повісті про наркоманів). Щоб написати нелінійний (або не зовсім лінійний) сюжет, потрібно, як би це стрьомно не звучало, мати сам сюжет. У Фоззі він є. Кожен розділ прописаний з часовими маркерами (больничная эпопея началась в середине июля; на пятой неделе спрыжки; август заканчивался; - Какое число сегодня? - Десятое. Подекуди маркер позбавлений нейтральності: несколько лет, столько же зим, - и от напёрстков ничегошеньки не осталось»). Це дає змогу відносно легко розставити події в хронологічному порядку, й така залишкова нелінійність робить читання ненудним: це не Тарантіно, але до нього все йде. Або ж навпаки - від нього.
Нелінійним сюжет часом робить і зміщення фокалізації: спершу ми бачимо світ очима Марика, далі - очима Ципи, потім - узагалі відсторонено, з точки зору наратора-автора-«перекладача» (як він сам себе називає вже у третій книжці поспіль). Наратор не всезнайко: він знає рівно стільки, щоб пояснити і прояснити все незрозуміле, але в жодному разі не дозволяти собі забігати наперед, не загравати фразами «а в это время…» чи «как вы уже могли догадаться…». Ні. Перекладач-автор-наратор не такий. Він просто багато чого знає. У нього п’ять типів приміток (пояснення значень слів а ля тлумачний словник; історично-краєзнавчий коментар; літературні примітки-нагадування про дотичні тексти; музичні лікнепи; одна двоповерхова: через ворона і «невермор» у пісні Висоцького, яку знає Ципа, автор веде до Едгара По, якого Ципа не знає [і тут єдиний раз каже «Цыпа не знает, что на самом деле, - але це не сюжетний хід].
Усі ці «тогда» і «совсем тогда» рано чи пізно зводяться до «сейчас», додаючи теперішнім подіям такого потрібного підґрунтя: читач просто образиться, якщо йому з усіма подробицями не розкажуть, як один підліток став наркоманом, а другий потрапив на дурку. Але - не просто з подробицями, а з потрібними подробицями в потрібних місцях. Як на лавочці чи в поїзді. Золоте дитинство вчасно лишається за бортом, Женя Ципердюк, який «…пачки таскает, потому что за это дадут ему целое собрание сочинений О.Генри», поховає брата, побавиться в азартні ігри й зрештою разом із Мариком вперше вколеться.
Крім сюжетних персонажів, є «професійно-технічні»: один структурно-фіктивний (дід-привид, який укладає наріжну цеглину в сюжет і дає хронологічний маркер кінця життя Марика (одного з життів; обійдемося без моралі про старе й нове життя наркоманів) і один «рушій сюжету» (Василиса Приблудная, потрібна лише для того, щоб санкціонувати втечу Ципи з дурки).
Крім «умотивованих» сюжетних ходів є два особливі: вбивства і маніяки (ретардація, зовсім не підкріплена примітками чи коментарями наратора, на відміну від усіх «історичних» подій повісті: й ця непідкріпленість дає змогу провисання, але не зайвості, а просто одного з можливих поворотів, який, як і кілька інших, цілком міг просто наснитися) і, власне, есхатологічний фінал. Есхатологію Фоззі виписав прекрасно, дід-пророк з Грецької церкви зрештою став валідним і здобув своє місце, хвиля змила все попередньо сказане, і Ципа, прокинувшись 25 вересня 1991 року, згадує дитинство і молоко, ніби герой оповідання Бьолля. Молоко є, сон був, а «детство, сука, съебало, не спросив». Кінець світу відбувся. Голки й ковзани наточено. Снігу немає.
(примітки про)
Свіжа книжка Фоззі «Иглы и коньки» долучилася до літератури, яку читають, але про яку, виявляється, мало пишуть. Чи то через те, що вона російською (у світлі останніх дискусій можливий і такий варіант), чи то завдяки тому, що книжка про наркоманів (а моральне суспільство часом не любить книжок про наркотики, на відміну, скажімо, від книжок про алкоголь.
Книжка «Иглы и коньки» - і про наркотики теж. Властиво, вона про покоління народжених на початку 70-х: про тих, кому на початку дев’яностих було близько вісімнадцяти. Їхня турбулентна молодість стала нелінійною завдяки часові, в якому вони росли. В який вросли. І з якого врешті виросли - хто живим, а хто й ні.
Чесно кажучи, мені давно не траплялося таких чудових багатошарових назв. Це не дельозівські «слова-гаманці» типу «варкалось»; це слова з багатьма значеннями, які, переплітаючись, утворюють безодню змісту. Иглы - це й морські голки, що ввижаються Марикові в першому розділі під кайфом, і голки шприців, які до цього кайфу приводять. Уроборос-1.
Коньки - це морські коники (які плавають поряд з голками у снах і наяву), це реальні сюжетні ковзани, які головний герой краде в сусіда, щоб купити три пачки дорогих цигарок і піти, понтуючись, на першу зустріч наперсточників, намагатися стати серед них своїм і здобути повагу; це ковзани, які на морі, в Криму, - предмет майже неужитковий: який там сніг, яка зима? Зима в житті Марика була одна. Ще в дитинстві. Він тоді не застудився. Зима друга, моральна, прийшла в сімнадцять - після зустрічі зі старшими, після входження у новий колектив, після підсідання. Після крадених ковзанів, за які Марик наприкінці просить пробачення у їхнього господаря Чука (а той не розуміє і відповідає: «Так в рот их ебать, коньков твоих с крабами, тут кефали пизда…»). Зрештою можна згадати й третій шар бутерброда - конструкцію «отбросить коньки», яка ще раз уводить нас у цей вир-уроборос і змушує думати.
Лінійність. Точніше, її відсутність. Повість Фоззі розбита на дванадцять частин. У кожної з них - свій час. Загалом часів три: «совсем тогда» (дитинство, школа, «міфологічний час»), «тогда» (головним героям по 16-17, наперстки, ініціація, спогади, які доповнюють теперішнє й прояснюють його) і «сейчас» (героям по 18, надворі серпень 1991 року). Є два минулі часи й один теперішній. Майбутнього немає. Знов-таки, з поправкою: є, але їх кілька. Можна вибирати. Одне - трагічно-есхатологічне, інше - прогностично-іронічне («По некоторым данным, Марик в этот раз живёт в городе Торонто. Он эмигрировал в 1994 году.) Фоззі лишає нас наодинці з питанням, яке майбутнє нам вибрати (при цьому абсолютно без моралізаторства, яке аж проситься на сторінки цієї повісті про наркоманів). Щоб написати нелінійний (або не зовсім лінійний) сюжет, потрібно, як би це стрьомно не звучало, мати сам сюжет. У Фоззі він є. Кожен розділ прописаний з часовими маркерами (больничная эпопея началась в середине июля; на пятой неделе спрыжки; август заканчивался; - Какое число сегодня? - Десятое. Подекуди маркер позбавлений нейтральності: несколько лет, столько же зим, - и от напёрстков ничегошеньки не осталось»). Це дає змогу відносно легко розставити події в хронологічному порядку, й така залишкова нелінійність робить читання ненудним: це не Тарантіно, але до нього все йде. Або ж навпаки - від нього.
Нелінійним сюжет часом робить і зміщення фокалізації: спершу ми бачимо світ очима Марика, далі - очима Ципи, потім - узагалі відсторонено, з точки зору наратора-автора-«перекладача» (як він сам себе називає вже у третій книжці поспіль). Наратор не всезнайко: він знає рівно стільки, щоб пояснити і прояснити все незрозуміле, але в жодному разі не дозволяти собі забігати наперед, не загравати фразами «а в это время…» чи «как вы уже могли догадаться…». Ні. Перекладач-автор-наратор не такий. Він просто багато чого знає. У нього п’ять типів приміток (пояснення значень слів а ля тлумачний словник; історично-краєзнавчий коментар; літературні примітки-нагадування про дотичні тексти; музичні лікнепи; одна двоповерхова: через ворона і «невермор» у пісні Висоцького, яку знає Ципа, автор веде до Едгара По, якого Ципа не знає [і тут єдиний раз каже «Цыпа не знает, что на самом деле, - але це не сюжетний хід].
Усі ці «тогда» і «совсем тогда» рано чи пізно зводяться до «сейчас», додаючи теперішнім подіям такого потрібного підґрунтя: читач просто образиться, якщо йому з усіма подробицями не розкажуть, як один підліток став наркоманом, а другий потрапив на дурку. Але - не просто з подробицями, а з потрібними подробицями в потрібних місцях. Як на лавочці чи в поїзді. Золоте дитинство вчасно лишається за бортом, Женя Ципердюк, який «…пачки таскает, потому что за это дадут ему целое собрание сочинений О.Генри», поховає брата, побавиться в азартні ігри й зрештою разом із Мариком вперше вколеться.
Крім сюжетних персонажів, є «професійно-технічні»: один структурно-фіктивний (дід-привид, який укладає наріжну цеглину в сюжет і дає хронологічний маркер кінця життя Марика (одного з життів; обійдемося без моралі про старе й нове життя наркоманів) і один «рушій сюжету» (Василиса Приблудная, потрібна лише для того, щоб санкціонувати втечу Ципи з дурки).
Крім «умотивованих» сюжетних ходів є два особливі: вбивства і маніяки (ретардація, зовсім не підкріплена примітками чи коментарями наратора, на відміну від усіх «історичних» подій повісті: й ця непідкріпленість дає змогу провисання, але не зайвості, а просто одного з можливих поворотів, який, як і кілька інших, цілком міг просто наснитися) і, власне, есхатологічний фінал. Есхатологію Фоззі виписав прекрасно, дід-пророк з Грецької церкви зрештою став валідним і здобув своє місце, хвиля змила все попередньо сказане, і Ципа, прокинувшись 25 вересня 1991 року, згадує дитинство і молоко, ніби герой оповідання Бьолля. Молоко є, сон був, а «детство, сука, съебало, не спросив». Кінець світу відбувся. Голки й ковзани наточено. Снігу немає.