(no subject)
Читаючи Юрія Яновського
Программное произведение, кстати. На ЗНО по нему есть задания:
Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, - до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо, коли він служив у флоті, саме була війна, вихід в інші моря охороняли турки, і їхній крейсер «Ісмет» навівав жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з'являючись, він, як демон, налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля й форти. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта. Щохвилі «Ісмет» міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир - колосальний велет.
Матрос ненавидів його, як смерть і тайну. Ніч кругом стерегла проклятого хижака, а міни хиталися в воді під хвилею, і об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тоді вибирали темну ніч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кілька матросів. Бралося нікудишнього старого пароплава і його вантажилося мінами. Збірна команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й відпливала в море розставляти міни. Цю операцію робилося в тих місцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна річ плавуча міна, особливо вночі, коли треба поспішати і плисти далі, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий постріл. Дуже капризна річ плавуча міна, - кажуть матроси, і вони мають цілковиту рацію, бо ще ні разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своїх берегів. Міни лежать на палубі й у трюмі, вогню запалювати не можна, блоками опускають їх у морську дорогу, вони непевні. Бувало, що зіпсується на міні ударник або вчиниться хімічна реакція в гримучім живім сріблі капсуля. Візьмуть розриватися тоді міни на пароплаві. Феєрична картина, що на неї після першого ж вибуху вже нікому дивитись. А то ще - поставивши міну, забудеш шлях і на неї ж повернешся. Проклятий «Ісмет» раптом ударить пароплав прожектором і не зведе його вбік, доки приміриться наводчик. Погасне прожектор несподівано, як і з'явився. Будуть красиво рватися міни на пароплаві від набоїв крейсера. Розставляти міни - вірна смерть для матроса.
Матрос це знає й матрос зневажливо свище. Він почуває під ногою хистку палубу судна, і йому не треба твердішої опори. Він може й умерти, та треба ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю відпрошується на берег. Твердий камінь естакади, брук на вулицях і ліхтар, що біля нього починається й кінчається матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матір І коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чуєте? - має в собі мало певності. Він ховає страх і тамує дрижу. Матрос боїться, як кожна жива істота.
Негайно ж він шукає грошей і шукає жінки, щоб затулити в своєму роті крик смерті її устами. Він, як божевільний, стискає жінку, і вона, злякавшися, виривається з його обіймів, тікає геть, зникає в пітьмі. А матрос ітиме від ліхтаря до ліхтаря. Йому залишилася година стояти на твердій землі й жити. Він пливе від ліхтаря до ліхтаря. Заходить до потайного салуну і дзвонить кулаком у двері, йому ще лишилася година життя. Він п'є якусь пахучу рідину, молочно-білу, розведену водою. Затуляє носа, щоб не занудило його від запаху одеколону, що він його п'є. (Горілки немає - війна). Методично ламає стільці, продавлює пальцем столи, плює на долівку й пробує розвеселитись піснею. А час іде. А пароплав гуде. Вимагає денатурату. Зляканий хазяїн приносить його з усіма приладдями до пиття: фільтром, хлібом, цукром і водою. Але матрос розбиває фільтр, топче хліб і нехтує цукром. Просто в горлянку виливає він півпляшки. Часами йому здається, що він уже на тім світі. Уперто натягає на лоба шапку. Губить помалу свідомість і чує, як скажено працює серце. Зовсім не відчуває рота й носа. Валиться на долівку й лишається на ній.
Матроса витягають із салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги. На брукові кидають і розбігаються в різні боки. Матрос лежить, його трясе, він уже бачить десятий фантастичний сон, він мучиться неймовірно, бо кожен раз виривають кишки з тіла. Тут його знаходить патруль, читає на шапці адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів.
Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу й послухав його оповідання про денатурат.
Малому учительница сказала - не читайте, вы и так ничего не поймёте, вот вам ответы правильные. Ну и я себе решила глянуть, что ж там такое. «Непонятное».
Я этого читать всё равно не буду. Мне просто было интересно оценить, что нынче в «непонятном» ходит.
Вот отрывок интересный попался. У меня дед, кстати, на войну призван был в 45-м, они даже до Босфора не доплыли, как война кончилась. (Образное выражение для красоты. Может и проплыли Босфор, кто их знает теперь?) Так их оставили мины в Чёрном море искать и обезвреживать.
«Рабочий на демонстрации 1-го мая на камеру в ответ на вопрос корреспондента: - Я - шахтёр. Шахтёр - очень важная профессия. Шахтёры дохнут как мухи… Корреспондент - оператору: - Так, стоп! Это вырезать. Идём.» (отрывок из польского кино, в котором, по-моему, по сюжету чувак не был шахтёром, ему было важно не попасть на камеру, а с его фотогеничностью это было не просто)
Так вот разминировщики «дохли как мухи». Дальше этого выражения дед, бывалый моряк, занимавшийся 6 лет разминированием, в своих морских рассказах про мины не ходил. Как в живых остался - загадка. Сумасшедшее существо, если честно. Комфорт в жизни построил на терпеливости баб, что его окружали. Долго жил. Всех своих жён пережил. Папа его любил.
«Мазохист чёртов. Фу такого папу иметь»
Помню свой последний с дедом диалог:
- Дедушка, так нельзя, - и склоняюсь лицом к лицу к нему, сидящему на диване в квартире у его сестёр, только что выславшему свою дочь вон из этой квартиры без причины, что-то ему не понравилось.
- И ты пошла на хуй! - кричит он мне в ответ.
«Ура!» - думаю я, до того не знавшая, как бы так поприличней уйти вслед за тётей и хоть как-то распрощаться с дедом - нам уже ехать на вокзал. И тут же выбегаю за ней в коридор.
Больше я с ним не общалась - не хотелось.
***
А вот бабушка Галя рассказывала, когда они с мамой после войны переехали в Керчь к её родному брату, который устроился там работать на каком-то вагоне, который вырабатывал электричество, (я так понимаю, генератор передвижной), то она имела несчастье наблюдать, как матросы приходили на танцы и пряжками на ремнях вкровь молотили цивильных пацанов. Жуткое зрелище. Можно представить уровень этого беспредела, если те, кто мог их усмирить, должны были и так вернуть этих «смертников» на их катера. Говорила, её мучила мысль, где же она видела деда до того, как они познакомились. И только после замужества вспомнила, что на танцах и видела. Ужаснулась.
Программное произведение, кстати. На ЗНО по нему есть задания:
Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, - до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо, коли він служив у флоті, саме була війна, вихід в інші моря охороняли турки, і їхній крейсер «Ісмет» навівав жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з'являючись, він, як демон, налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля й форти. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта. Щохвилі «Ісмет» міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир - колосальний велет.
Матрос ненавидів його, як смерть і тайну. Ніч кругом стерегла проклятого хижака, а міни хиталися в воді під хвилею, і об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тоді вибирали темну ніч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кілька матросів. Бралося нікудишнього старого пароплава і його вантажилося мінами. Збірна команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й відпливала в море розставляти міни. Цю операцію робилося в тих місцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна річ плавуча міна, особливо вночі, коли треба поспішати і плисти далі, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий постріл. Дуже капризна річ плавуча міна, - кажуть матроси, і вони мають цілковиту рацію, бо ще ні разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своїх берегів. Міни лежать на палубі й у трюмі, вогню запалювати не можна, блоками опускають їх у морську дорогу, вони непевні. Бувало, що зіпсується на міні ударник або вчиниться хімічна реакція в гримучім живім сріблі капсуля. Візьмуть розриватися тоді міни на пароплаві. Феєрична картина, що на неї після першого ж вибуху вже нікому дивитись. А то ще - поставивши міну, забудеш шлях і на неї ж повернешся. Проклятий «Ісмет» раптом ударить пароплав прожектором і не зведе його вбік, доки приміриться наводчик. Погасне прожектор несподівано, як і з'явився. Будуть красиво рватися міни на пароплаві від набоїв крейсера. Розставляти міни - вірна смерть для матроса.
Матрос це знає й матрос зневажливо свище. Він почуває під ногою хистку палубу судна, і йому не треба твердішої опори. Він може й умерти, та треба ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю відпрошується на берег. Твердий камінь естакади, брук на вулицях і ліхтар, що біля нього починається й кінчається матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матір І коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чуєте? - має в собі мало певності. Він ховає страх і тамує дрижу. Матрос боїться, як кожна жива істота.
Негайно ж він шукає грошей і шукає жінки, щоб затулити в своєму роті крик смерті її устами. Він, як божевільний, стискає жінку, і вона, злякавшися, виривається з його обіймів, тікає геть, зникає в пітьмі. А матрос ітиме від ліхтаря до ліхтаря. Йому залишилася година стояти на твердій землі й жити. Він пливе від ліхтаря до ліхтаря. Заходить до потайного салуну і дзвонить кулаком у двері, йому ще лишилася година життя. Він п'є якусь пахучу рідину, молочно-білу, розведену водою. Затуляє носа, щоб не занудило його від запаху одеколону, що він його п'є. (Горілки немає - війна). Методично ламає стільці, продавлює пальцем столи, плює на долівку й пробує розвеселитись піснею. А час іде. А пароплав гуде. Вимагає денатурату. Зляканий хазяїн приносить його з усіма приладдями до пиття: фільтром, хлібом, цукром і водою. Але матрос розбиває фільтр, топче хліб і нехтує цукром. Просто в горлянку виливає він півпляшки. Часами йому здається, що він уже на тім світі. Уперто натягає на лоба шапку. Губить помалу свідомість і чує, як скажено працює серце. Зовсім не відчуває рота й носа. Валиться на долівку й лишається на ній.
Матроса витягають із салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги. На брукові кидають і розбігаються в різні боки. Матрос лежить, його трясе, він уже бачить десятий фантастичний сон, він мучиться неймовірно, бо кожен раз виривають кишки з тіла. Тут його знаходить патруль, читає на шапці адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів.
Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу й послухав його оповідання про денатурат.
Малому учительница сказала - не читайте, вы и так ничего не поймёте, вот вам ответы правильные. Ну и я себе решила глянуть, что ж там такое. «Непонятное».
Я этого читать всё равно не буду. Мне просто было интересно оценить, что нынче в «непонятном» ходит.
Вот отрывок интересный попался. У меня дед, кстати, на войну призван был в 45-м, они даже до Босфора не доплыли, как война кончилась. (Образное выражение для красоты. Может и проплыли Босфор, кто их знает теперь?) Так их оставили мины в Чёрном море искать и обезвреживать.
«Рабочий на демонстрации 1-го мая на камеру в ответ на вопрос корреспондента: - Я - шахтёр. Шахтёр - очень важная профессия. Шахтёры дохнут как мухи… Корреспондент - оператору: - Так, стоп! Это вырезать. Идём.» (отрывок из польского кино, в котором, по-моему, по сюжету чувак не был шахтёром, ему было важно не попасть на камеру, а с его фотогеничностью это было не просто)
Так вот разминировщики «дохли как мухи». Дальше этого выражения дед, бывалый моряк, занимавшийся 6 лет разминированием, в своих морских рассказах про мины не ходил. Как в живых остался - загадка. Сумасшедшее существо, если честно. Комфорт в жизни построил на терпеливости баб, что его окружали. Долго жил. Всех своих жён пережил. Папа его любил.
«Мазохист чёртов. Фу такого папу иметь»
Помню свой последний с дедом диалог:
- Дедушка, так нельзя, - и склоняюсь лицом к лицу к нему, сидящему на диване в квартире у его сестёр, только что выславшему свою дочь вон из этой квартиры без причины, что-то ему не понравилось.
- И ты пошла на хуй! - кричит он мне в ответ.
«Ура!» - думаю я, до того не знавшая, как бы так поприличней уйти вслед за тётей и хоть как-то распрощаться с дедом - нам уже ехать на вокзал. И тут же выбегаю за ней в коридор.
Больше я с ним не общалась - не хотелось.
***
А вот бабушка Галя рассказывала, когда они с мамой после войны переехали в Керчь к её родному брату, который устроился там работать на каком-то вагоне, который вырабатывал электричество, (я так понимаю, генератор передвижной), то она имела несчастье наблюдать, как матросы приходили на танцы и пряжками на ремнях вкровь молотили цивильных пацанов. Жуткое зрелище. Можно представить уровень этого беспредела, если те, кто мог их усмирить, должны были и так вернуть этих «смертников» на их катера. Говорила, её мучила мысль, где же она видела деда до того, как они познакомились. И только после замужества вспомнила, что на танцах и видела. Ужаснулась.