КОНУСИ
Всі, хто вже читав Стівен Кінгову новелу "11-17-70", знають: майбутнє має опір й инерцію. Воно не дуже хоче бути. Треба докладати зусиль, подеколи - значних, аби здійснити майбутнє. Зливайте воду, йобані масони.
Ще за тиждень ми з паном Р. намагалися потрапити до тієї долини під Кацерками, де навколо пейзажі як олією написані, майже казкові, Гобітанія, тієї, що її ми ж з паном А.А. вперше виявили і дослідили, і де я тричі, чи шо, торік восени був, ловив краєвиди і мацав мацанку, і де я ж зітер на порох по коліна ліву манетку на ровері, що аж довелося нову ставити.
І от тиждень тому ми доїхали лишень до випасу під селом, як мені сталася прикра аварія з ровером, а саме - через певні минулі механічні перевантаження, через утому металу і порушення кинематичної рівноваги у дулю закрючило оту байду, що над заднім колесом і має два коліщатка пластмасові. Їхати далебі стало неможливо, і ми повернулися. Тижнем домовилися ще з паном Б., що знову спробуємо, а він нехай молока підвезе. І от я чекав (вчора ранком, субота, дуже тепло, літепло, спека - пиздець, ташкєнт, ані вітерець не подме) на з'яву пана Р., коли зателефонував Мо і наразі теж обіцяв підтягнутися за дві щонайбільш години. Якраз мені треба було змінити абошо камеру на заднім колесі, бо я її щойно й загадково уїбав, поки з роботи доїхав. Він пообіцяв камеру, і минуло стільки часу, що я навіть міг би сам за нею згоцати. Не згоцав.
Недитячу і некурортну, але якусь таку, що зістарює, і таку, що ніби у степу поволзькім, спеку я вже згадував. Щойно Мо був мною виявлений на ставку, то я побачив, що чувак не попускавсь зі вчора і досі доганяєця, наразі - пивом, мотивовано було все дванадцятигодинним робочим днем і п'ятиденним робочим тижнем. А потім час полинув назворіт, бо синій Мо гальмував, і зухвало. І наступні дві-три години ми саме з Мо чекали на пана Р., який з'явився десь після другої опівдні, сонце розпалило ся гранично, і нас рятувала лише та непевна обставина, що екстремум температури денної почався не о десятій зрана, як було декілька днів перед тим і поспіль. Лев Миколайович Коте цими днями зрана зникав і повертав ся аж увечері, наприклад.
Матрос утрачав вітальну енергію у ріелтаймі і з шаленою швидкістю, наче персонаж Боуї у фільмі Тоні Скотта. А Деньов мені ніколи не подобалася. Пан Р. приїхав, сьорбнув напаса, ми курнули тютюнцю, бо перло, і десь по третій опівдні вирушили до обіцяної тієї видолини. Нас застопило біля розвилки, бо панові Р. ровер вкляк і клинив ся. Звісно, скнара Мо не дав свого ровера, аби ми швиденько згоцали без нього. Звісно, я поїхав по все залізяччя, ключі, викрутки й тощо. Попередньо піславши Мо під три чорти, бо саме у цій точці лінійності часу з напрямом від минулого до нами вже викоханого, омріяного і бажаного майбутнього стало надто помітно, що пан Мо геть скис і дуже, дуже напивсь пива, втрачає темпоральну перспективу, комунікаційну наснагу і впадає до когнітивної коми. Коли я повернувсь із залізяччям, дубцем та бронзовим молотком, то серед курного шляху висів самотньо пан Р., стирчав коліщатками догори ровер, сонце пекло, наче в Отузькій долині, а Матроз підступно втік з поля битви за майбутнє. Ми хоробро почали розкручувати задню втулку, і нам допомагали ще троє місцевих пацанів, які саме йшли були тут. Один з них розповів про найважливішу деталь втулки - конус, і, поки ми витрушували рештки колишнього підшипника і попускали цей конус, щоб хоч якось їхати вже, минула ще пшешло година. Тоді нам зустрівся навіть місцевий відомий кримінал, наркоман і хатній злодій, бич і гроза всіх Білецьківок - Гусь. Він теж знав про конуси. Нас з паном Р. було зовсім знищено як веломехаників, але осьо ми вп'ятером зібрали втулку знову і сяк-так зрушили. Ще до Білецьківки я помітив, що моє заднє колесо знову просіло, а панові Р. на ровері було їхати легко теж метрів триста, а потім - знову поклинювало десь. Але ми були вже за селом, коли відчули цю вражаючу, неймовірну опірність майбутнього. На тлі денної спеки це нагадувало якусь сонну маячню - ми ніби й рухалися у потрібнім напрямку, але - докладаючи таких шалених надзусиль, що все се виходило з меж цивільного уявлення про ступінь соціальної відповідальності та кількість енергії, що потрібні є для досягнення поставленої мети й узагалі для невідмови від критичного сприйняття об'єктивної реальності. Отут, у полі за Білецьківкою, ми й запали у трохи рівнобіжний, але не той, з якого ми зрушили були втрьох, кластер часу-простору. І ми побачили тонель під залізничним насипом, геть затоплений водою, а де води і не було, там - була чорна тванюка, незгірша за ту, що в ній загрузли Бун Хогенбек, Лусьєс Прист та Нед Маккаслін на "вінтон флаєрі".
Ми не наважилися лізти до тієї твані з волосопедами й опірним майбутнім і нівроку видерлися на п'ятиметровий насип залізничний і злізли з нього на тому боці. Можливо, це тут стався нечутний перехід до рівнобіжного альтернативно-можливого сюжетно-хронологічного безперервного часоплину. Бо я дерся на насип і забув, чи є бодай щось навколо - небо, реальність, час із простором, обставини, минуле і варіативне майбутнє. Існували тоді лише пиздець який високий і крутий, і весь у великім гравії схил насипу, важелезний залізний ровер і жалюгідний гобіт, який пре на собі ровера з п'ятикилограмовим капшуком інструментів на багажнику. Відзначу, аби не випустити деталей, хоч їх і надбагато було, і геть всі - важливі, і вже деякі забув, що навіть допомагав панові Р. "україну" витягати на насип.
Отже, ми скотилися з насипу і рухнули у питомому напрямку, я - сидячи на ободі майже, пан Р. - із майже такими, що їх заклинило, педалями. Доріжка тут була трошечки на гору, і це підсилювало ще абсурдно-надреальний ефект опірності майбутнього. І пан Б. телефонував раз у раз, намагаючися дізнатися, де ми і чи зробили вже те, за чим виїхали, але я авторитарно забороняв панові Р. виказувати бодай якісь деталі нашої пригоди, аби не додати бозна-скільки ще опірної сили майбуттю, до якого ми нестримно і повільно прагнули дійти, ледь долаючи зустрічну причинну темпоральну бурю. Так чи інак, але ми допхнули до колишнього озера, побачили, що воно поросло осокорками, себто, перетворилося на гайок, поминули його і навіть достигли місця, де вже було час злізти з великів й пішки, їх ведучи, сходити на горбочок до газону. Ми зійшли. Але весь драп зник. Стояли торішні бадилі, місце було певно те саме, поза сумнівом, але епічний плантар драпу припинив існування, бо був швидше за все покошений ще зеленим. Цілковито під упливом роздумів саме про досяжність майбутнього і знаючи, що пан Б. вже незабаром приїде у Хапки, я почалапав долиною далі на південь, щоб перевірити решту колишніх місць виростання.
Драп ми знайшли аж на запустирищі під, вірніше - над Кацерками. Там, де стояла серед полів незрозуміла покинута буда, яка за життя була трансфлорматорною, але тепер кимось перетворена на готично-сатанично-тусовочну, і ми поржали з написів на штиб: "Gothic B" або "Rock forever" серед цих пагорбів Наддніпрянщини, у цілковитім одлюдді і запустинності.
З півлантухом зеленки ми доплентали спершу до роверів, схованих за кущем і тепер придатних лише як плейграунд для безлічі дрібних коників, а потім, з цими роверами у руках, зробили зворотній шлях.
Бачили цікавого яструба, цікавих круків двоє, цікавих нежаханих одудiв двоє, також двійко лебедів бачили у небі. День від початку до заходу сонця був спекотний, але там, у долині, щойно ми утислися і ще походжали, виглядаючи зниклий драп, сонце потьмарило ся, виникли якісь хмари за Дніпром і навіть пролетіла невеличка буря, і ми дуже чекали на дощ осьо-осьо за лічені хвилини. Дощ не відбувсь. Шлях до Хапок був томливий і нескінченно довгий, а мій веселий ровер ще й похнябував покришкою, щоби був звук, бо колесо геть здуло ся. Але ж ми, коли у Білецьківці склеп виявивсь - о пів на восьму вже - зачинений, навіть дійшли до розвилки по питво. Коли я п'ю кока-колу, то маю лишень одну думку: якщо Сполучені Штати буде колись поставлено на коліна, непогано було б їх ще примусити знову виробляти кока-колу з коки та коли - справжню.
Пан Б. вже чекав на нас разом із паном Л.М.К. Пан К., поки розпалювали ватру, чемно тусувавсь серед нас, то побіля басейну, то близько яблунь на травичці. Все нам вдалося. Навіть не подзвонити Матросові ми змогли. Зависали, слухаючи Радіо Заппа, до третьої години ночі. Ніч була тиха, темна, тепла і якась. Це не завадило нам викурити дві пачки вінстону й почати маніячити козаки, яких було теж із пачку. А сьодні зрана стався герметичний день на честь переможців темпорального опору і їхнього молочного одходняка, і прийшов Матрос, але йому не лишилося ряги, що його, може, засмутило. Так і зник він у смутку. Ще, пригадуєця, зустріли ми там, у долині, якусь жигулі-тринадцятку, що вона з Кацерків їбошила не дуже торованою стежкою, навіщо - питання - саме там, якщо є асфальтова дорога, нє, якась тут таємниця, і біля колишнього озера вже на шляху домів, котячи з гірки, ми зустріли теж якихось цивилів на білім авті, що їхало у бік Кацерків. А коли ми видерлися - вдруге! - на залізничний насип і хоробро тулили під контактними дротами, то знову нагледіли тих цивилів, вони бо вже поверталися. У тонель під насипом вони не наважилися заїхати, тобто більше ми їх не бачили. Бачили проте на зупинці "Магазин" гусака і гуску здоровезних питомо посеред дороги, і всі автомобілі були змушені гусячу тусівку обережно обминати, гуси ж відверто одтягувалися і на авта незважали.
Отак ми збороли дуже негнучкі час і простір, хоча і з деякими незбагненнощами довелося позмагатися, зробили те, що бажали, і навіть трохи помстилися Матросові, - аби він ще і замисливсь, чому так сталося, або чому не можна без гальмуюче-егоцентричних ексцесів бодай півдня прожити, та так або не так, але він пішов добряче вражений нашими висновками. А осьо й вечір, а дірку у камері я знайшов трохи згодом. Бля.
Ще за тиждень ми з паном Р. намагалися потрапити до тієї долини під Кацерками, де навколо пейзажі як олією написані, майже казкові, Гобітанія, тієї, що її ми ж з паном А.А. вперше виявили і дослідили, і де я тричі, чи шо, торік восени був, ловив краєвиди і мацав мацанку, і де я ж зітер на порох по коліна ліву манетку на ровері, що аж довелося нову ставити.
І от тиждень тому ми доїхали лишень до випасу під селом, як мені сталася прикра аварія з ровером, а саме - через певні минулі механічні перевантаження, через утому металу і порушення кинематичної рівноваги у дулю закрючило оту байду, що над заднім колесом і має два коліщатка пластмасові. Їхати далебі стало неможливо, і ми повернулися. Тижнем домовилися ще з паном Б., що знову спробуємо, а він нехай молока підвезе. І от я чекав (вчора ранком, субота, дуже тепло, літепло, спека - пиздець, ташкєнт, ані вітерець не подме) на з'яву пана Р., коли зателефонував Мо і наразі теж обіцяв підтягнутися за дві щонайбільш години. Якраз мені треба було змінити абошо камеру на заднім колесі, бо я її щойно й загадково уїбав, поки з роботи доїхав. Він пообіцяв камеру, і минуло стільки часу, що я навіть міг би сам за нею згоцати. Не згоцав.
Недитячу і некурортну, але якусь таку, що зістарює, і таку, що ніби у степу поволзькім, спеку я вже згадував. Щойно Мо був мною виявлений на ставку, то я побачив, що чувак не попускавсь зі вчора і досі доганяєця, наразі - пивом, мотивовано було все дванадцятигодинним робочим днем і п'ятиденним робочим тижнем. А потім час полинув назворіт, бо синій Мо гальмував, і зухвало. І наступні дві-три години ми саме з Мо чекали на пана Р., який з'явився десь після другої опівдні, сонце розпалило ся гранично, і нас рятувала лише та непевна обставина, що екстремум температури денної почався не о десятій зрана, як було декілька днів перед тим і поспіль. Лев Миколайович Коте цими днями зрана зникав і повертав ся аж увечері, наприклад.
Матрос утрачав вітальну енергію у ріелтаймі і з шаленою швидкістю, наче персонаж Боуї у фільмі Тоні Скотта. А Деньов мені ніколи не подобалася. Пан Р. приїхав, сьорбнув напаса, ми курнули тютюнцю, бо перло, і десь по третій опівдні вирушили до обіцяної тієї видолини. Нас застопило біля розвилки, бо панові Р. ровер вкляк і клинив ся. Звісно, скнара Мо не дав свого ровера, аби ми швиденько згоцали без нього. Звісно, я поїхав по все залізяччя, ключі, викрутки й тощо. Попередньо піславши Мо під три чорти, бо саме у цій точці лінійності часу з напрямом від минулого до нами вже викоханого, омріяного і бажаного майбутнього стало надто помітно, що пан Мо геть скис і дуже, дуже напивсь пива, втрачає темпоральну перспективу, комунікаційну наснагу і впадає до когнітивної коми. Коли я повернувсь із залізяччям, дубцем та бронзовим молотком, то серед курного шляху висів самотньо пан Р., стирчав коліщатками догори ровер, сонце пекло, наче в Отузькій долині, а Матроз підступно втік з поля битви за майбутнє. Ми хоробро почали розкручувати задню втулку, і нам допомагали ще троє місцевих пацанів, які саме йшли були тут. Один з них розповів про найважливішу деталь втулки - конус, і, поки ми витрушували рештки колишнього підшипника і попускали цей конус, щоб хоч якось їхати вже, минула ще пшешло година. Тоді нам зустрівся навіть місцевий відомий кримінал, наркоман і хатній злодій, бич і гроза всіх Білецьківок - Гусь. Він теж знав про конуси. Нас з паном Р. було зовсім знищено як веломехаників, але осьо ми вп'ятером зібрали втулку знову і сяк-так зрушили. Ще до Білецьківки я помітив, що моє заднє колесо знову просіло, а панові Р. на ровері було їхати легко теж метрів триста, а потім - знову поклинювало десь. Але ми були вже за селом, коли відчули цю вражаючу, неймовірну опірність майбутнього. На тлі денної спеки це нагадувало якусь сонну маячню - ми ніби й рухалися у потрібнім напрямку, але - докладаючи таких шалених надзусиль, що все се виходило з меж цивільного уявлення про ступінь соціальної відповідальності та кількість енергії, що потрібні є для досягнення поставленої мети й узагалі для невідмови від критичного сприйняття об'єктивної реальності. Отут, у полі за Білецьківкою, ми й запали у трохи рівнобіжний, але не той, з якого ми зрушили були втрьох, кластер часу-простору. І ми побачили тонель під залізничним насипом, геть затоплений водою, а де води і не було, там - була чорна тванюка, незгірша за ту, що в ній загрузли Бун Хогенбек, Лусьєс Прист та Нед Маккаслін на "вінтон флаєрі".
Ми не наважилися лізти до тієї твані з волосопедами й опірним майбутнім і нівроку видерлися на п'ятиметровий насип залізничний і злізли з нього на тому боці. Можливо, це тут стався нечутний перехід до рівнобіжного альтернативно-можливого сюжетно-хронологічного безперервного часоплину. Бо я дерся на насип і забув, чи є бодай щось навколо - небо, реальність, час із простором, обставини, минуле і варіативне майбутнє. Існували тоді лише пиздець який високий і крутий, і весь у великім гравії схил насипу, важелезний залізний ровер і жалюгідний гобіт, який пре на собі ровера з п'ятикилограмовим капшуком інструментів на багажнику. Відзначу, аби не випустити деталей, хоч їх і надбагато було, і геть всі - важливі, і вже деякі забув, що навіть допомагав панові Р. "україну" витягати на насип.
Отже, ми скотилися з насипу і рухнули у питомому напрямку, я - сидячи на ободі майже, пан Р. - із майже такими, що їх заклинило, педалями. Доріжка тут була трошечки на гору, і це підсилювало ще абсурдно-надреальний ефект опірності майбутнього. І пан Б. телефонував раз у раз, намагаючися дізнатися, де ми і чи зробили вже те, за чим виїхали, але я авторитарно забороняв панові Р. виказувати бодай якісь деталі нашої пригоди, аби не додати бозна-скільки ще опірної сили майбуттю, до якого ми нестримно і повільно прагнули дійти, ледь долаючи зустрічну причинну темпоральну бурю. Так чи інак, але ми допхнули до колишнього озера, побачили, що воно поросло осокорками, себто, перетворилося на гайок, поминули його і навіть достигли місця, де вже було час злізти з великів й пішки, їх ведучи, сходити на горбочок до газону. Ми зійшли. Але весь драп зник. Стояли торішні бадилі, місце було певно те саме, поза сумнівом, але епічний плантар драпу припинив існування, бо був швидше за все покошений ще зеленим. Цілковито під упливом роздумів саме про досяжність майбутнього і знаючи, що пан Б. вже незабаром приїде у Хапки, я почалапав долиною далі на південь, щоб перевірити решту колишніх місць виростання.
Драп ми знайшли аж на запустирищі під, вірніше - над Кацерками. Там, де стояла серед полів незрозуміла покинута буда, яка за життя була трансфлорматорною, але тепер кимось перетворена на готично-сатанично-тусовочну, і ми поржали з написів на штиб: "Gothic B" або "Rock forever" серед цих пагорбів Наддніпрянщини, у цілковитім одлюдді і запустинності.
З півлантухом зеленки ми доплентали спершу до роверів, схованих за кущем і тепер придатних лише як плейграунд для безлічі дрібних коників, а потім, з цими роверами у руках, зробили зворотній шлях.
Бачили цікавого яструба, цікавих круків двоє, цікавих нежаханих одудiв двоє, також двійко лебедів бачили у небі. День від початку до заходу сонця був спекотний, але там, у долині, щойно ми утислися і ще походжали, виглядаючи зниклий драп, сонце потьмарило ся, виникли якісь хмари за Дніпром і навіть пролетіла невеличка буря, і ми дуже чекали на дощ осьо-осьо за лічені хвилини. Дощ не відбувсь. Шлях до Хапок був томливий і нескінченно довгий, а мій веселий ровер ще й похнябував покришкою, щоби був звук, бо колесо геть здуло ся. Але ж ми, коли у Білецьківці склеп виявивсь - о пів на восьму вже - зачинений, навіть дійшли до розвилки по питво. Коли я п'ю кока-колу, то маю лишень одну думку: якщо Сполучені Штати буде колись поставлено на коліна, непогано було б їх ще примусити знову виробляти кока-колу з коки та коли - справжню.
Пан Б. вже чекав на нас разом із паном Л.М.К. Пан К., поки розпалювали ватру, чемно тусувавсь серед нас, то побіля басейну, то близько яблунь на травичці. Все нам вдалося. Навіть не подзвонити Матросові ми змогли. Зависали, слухаючи Радіо Заппа, до третьої години ночі. Ніч була тиха, темна, тепла і якась. Це не завадило нам викурити дві пачки вінстону й почати маніячити козаки, яких було теж із пачку. А сьодні зрана стався герметичний день на честь переможців темпорального опору і їхнього молочного одходняка, і прийшов Матрос, але йому не лишилося ряги, що його, може, засмутило. Так і зник він у смутку. Ще, пригадуєця, зустріли ми там, у долині, якусь жигулі-тринадцятку, що вона з Кацерків їбошила не дуже торованою стежкою, навіщо - питання - саме там, якщо є асфальтова дорога, нє, якась тут таємниця, і біля колишнього озера вже на шляху домів, котячи з гірки, ми зустріли теж якихось цивилів на білім авті, що їхало у бік Кацерків. А коли ми видерлися - вдруге! - на залізничний насип і хоробро тулили під контактними дротами, то знову нагледіли тих цивилів, вони бо вже поверталися. У тонель під насипом вони не наважилися заїхати, тобто більше ми їх не бачили. Бачили проте на зупинці "Магазин" гусака і гуску здоровезних питомо посеред дороги, і всі автомобілі були змушені гусячу тусівку обережно обминати, гуси ж відверто одтягувалися і на авта незважали.
Отак ми збороли дуже негнучкі час і простір, хоча і з деякими незбагненнощами довелося позмагатися, зробили те, що бажали, і навіть трохи помстилися Матросові, - аби він ще і замисливсь, чому так сталося, або чому не можна без гальмуюче-егоцентричних ексцесів бодай півдня прожити, та так або не так, але він пішов добряче вражений нашими висновками. А осьо й вечір, а дірку у камері я знайшов трохи згодом. Бля.