Дружину для Владислава Вази!
Чи помічав хто, що альтернативки загалом веселіші за реальну історію? Звісно ж, неприємні явища можна поминути, позитивні - використати та ще й побільшити. Отож, успішне царствування, а заразом королювання Владислава та його наступників відмітилися тими звершеннями, які й реально відбулися, тільки трохи не так. Повоювали Порту і Швецію. Зробили кримського хана своїм васалом. Здомінували Балтику.
Вражені подібними досягненнями, піддані особливо не ремствували. Польсько-литовські державні мужі, хоч і побоювалися, що цар Владислав звик у своїй варварській Московії до абсолютистського правління і захоче його нав’язати також Речі Посполитій, - все ж обрали Владислава королем по смерті батька. Натомість російські піддані тільки раз спробували збунтуватися. Владислав розгромив заколотників одною лівою, пригрозив поверненням оприччини - і все загалом заспокоїлося. Може, дехто й нарікав на те, що цар - криптоєзуїт, а цариця (хто б там вона не була) - вертихвістка, то всі решта охоче вчилися і користали з культурного експорту. а користати було з чого.
Подальший уривок написаний від імені гіпотетичного дослідника гіпотетичного царствування Владислава І Сигізмундовича.
«При тому, що у XVI столітті у всій Росії з’явилося всього 17 (!) назв видань виключно релігійного змісту, за час правління Владислава І Сигізмундовича і його наступників випущено було кілька тисяч творів. Цим займалися друкарні, обслуговувані спершу фахівцями, що прибули з Польщі (на всяк випадок поясню, що «Польщу» треба розуміти в широкому значенні слова, Полоцьк - це теж Польща :-) ), а пізніше - місцеві типографи.
Тільки перелік приватних книгозбірень зайняв би кілька сторінок друку. Достатньо відмітити, що твори наших поетів і прозаїків, політичних письменників і хроністів, філософів і теологів можна знайти - як в оригіналі, так і в латинських версіях, - у всіх великих російських бібліотеках, від царського двору і до православних монастирів. В постійному продажу була лубочна література (популярні романи, гороскопи, сонники), теж перекладені з польської мови. У вільних чи точних перекладах поширювалися наші псалми й колядки, дещо пізніше - пісні любовні, весільні, жартівливі й історичні. Польська мова була такою ж модною при царському дворі, як французька - при варшавському. Також і шкільні драми, що писалися у різних російських навчальних закладах, мали своїм взірцем аналогічну творчість польських єзуїтів. Їх викладачі стають творцями і пропагандистами цього літературного жанру від Києва і Смоленська аж до далекого Сибіру.
До російської мови входить чимало запозичень з польської, головним чином з адміністративної, судової та військової термінології, а також з області ремесел, щоденного і товариського життя. Серед цих слів деякі були тільки ледь змінені (замок, ратуша, хорунжий, коронний) і такі, що тоді в польській мові вважалися архаїзмами (наприклад, «пушка» і «тюрьма»). Хто ж сьогодні здогадається, що російське «спина» і «луна» - це запозичення з латинської мови за посередництвом польської. Те саме можна сказати про «комнату», - вона походить від caminat-и, що в усьому Середземномор’ї означає приміщення з каміном.
Хоч яким криво споглядала на це консервативна частина суспільства з православною Церквою включно, все ж вона не зуміла запобігти напливові до Росії польських ремісників і митців. В моду ввійшли імпортовані з Заходу меблі, годинники чи музичні інструменти. Особливо популярними були органісти й лютністи, оскільки мистецтво створення музичних інструментів у Речі Посполитій перебувало на рівні вищому, ніж у наших східних сусідів. Перший теоретик музики, який з’явився в Росії, Миколай Дилецький , здобув освіту у Варшаві і Вільні. Співаком і композитором, що складав твори для придворного оркестру, був Ян Колендо ( Іван Коленда (Колєда, Коляда, Колєнда, Колядчин) був регентом, співаком, композитором; у 50 - 60-х рр. працював як керівник хору "київських вспіваків" при московському царі. Дилецький рекомендував наслідувати деякі композиторські прийоми Коляди, хоч критикував його за неуважність до словесного тексту). Як будівничий органів, славу в Москві здобув Єжи Проскуровський (от нащо в Москві органи? Тим не менше, особа історична). В свою чергу, Шимон Гутовський був не тільки талановитим капельмейстером. Виготував для царської друкарні перший в Росії прес глибокого друку.
Ще сильніше польські впливи відбилися на образотворчому мистецтві, їх перенесли до Москви придворні артисти - Станіслав Лопуцький (картограф і художник, уродженець Смоленська, зрештою, як і Гутовський), Ян Міровський (от про цього ближчих згадок не знайшла - крім того, що такий дійсно був). твори польських художників, серед них портрети наших королів, гравюри і дереворити, потрапляли також до боярських домів. Порівняння деяких російських творів XVII століття з польським портретом доби бароко доводить, що сарматські контерефекти справили значний вплив на руські «парсуни», як називали на сході Європи портрети відомих осіб».
Словом, хто хотів би познайомитися з цією темою докладніше, то читайте тут, тільки що цього разу автор обійшовся без малоймовірних історичних поворотів і Владислава Вази в ролі царя російського. Культура - тверда річ, пробилася назовні і так, отож читала я це підхихикуючи, але злорадно нагадуючи, що це не стільки навіть польський, скільки західноруський - український, білоруський - культурний імпорт - став причиною глибоких змін в російській культурі, з половини 17-го століття починаючи. Ну, але про це вже стільки писали на всякі лади...
