Поліське дитинство
Попри значне число знайомих, «рідна школа» (вона ж «стара буда») змінилася. Зникли вчителі-поляки: всі вони - і добра Гелена Цімошко, і забавний Мар’ян Рихтер, і пасічник Юзеф Пизік - кудись виїхали і що з ними сталося, невідомо. Не стало й учнів-поляків, зате додалося кілька нових учнів-євреїв. Між ними особливо виділялася висока й струнка білявка Бела. Раніше вона навчалася в Ковельській гімназії, і, що рідкість для того часу, вивчала англійську мову. Але Денисюка, хлопця доволі товариськи несмілого, вона вразила тим, що перша до нього підійшла і сказала: «Я хочу з вами познайомитися!». Він так засоромився, що втік. «Ось яким я ще був дикуном! Дарма, що кілька місяців учився в мурах міської гімназії і хотів було сісти поруч найневродливішої учениці-єврейки, аби підучуватися від неї німецької мови».
Ну це гаразд, а як же змінилася школа в сенсі шкільних предметів і мови викладання? Насамперед - стала, хоча й не всуціль, але таки україномовною. «Уперше я почав систематично вивчати граматику рідної мови. Її вчив прекрасний викладач - уже знайомий мені директор вечірньої школи Филимон Власюк. вчив нас також ботаніки. Ми всі дуже його любили його і його предмети».
З нових предметів з’явилася алгебра, яка видалася Іванові складною - в Бресті, де його взяли тільки в п’ятий клас, алгебри не було, а тут вчорашні однокласники лускали задачі, як горішки. Довелося піднатужитися - і швидко алгебра з геометрією перейшли до розряду улюблених предметів. Навчав цієї премудрості «симпатичний дідок з великими вусами», що походив з Ратна, але викладав чомусь російською мовою. Однак невдовзі він щез, а разом з ним - і його син Юрко, «дуже милий хлопець, що говорив тільки по-українськи. Виявляється, їх вивезли. Через якийсь час Юрко прислав листа, що замерзають в Сибіру».
На зміну вивезеному ратнянину прийшов інший математик. З походження - єврей, на прізвище Шапіро, він був хорошим спеціалістом. Натомість предметом, у викладанні якого радянська школа явно поступалася польській, була іноземна мова. «Кваліфікованих викладачів, які б добре володіли іноземними мовами, не було. Зате в сьомому класі прийшла до нас колишня викладачка німецької мови у гімназії. Була полькою й української та російської мов не знала. Говорила тільки по-німецьки. Тут я вже був перекладачем, бо мої товариші сиділи з витріщеними очима та роззявленими ротами, нічого не розуміючи».
Всі інші предмети були - от як предмети. Не було страшних, але були такі нудні, що на них навіть мухи дохли. Саме до таких належали уроки про Конституцію.
Поступово прибували нові вчителі та учні зі сходу, впадав в око їх убогий одяг, а в деяких, на щастя, не у всіх - ще й надмірна активність в справі навертання місцевих учнів в піонери та винюхування ворогів.
Отак Денисюку довелося закінчити шостий і сьомий класи за другим разом. Обидва рази - і за Польщі, і за совєтів, - він справився якнайліпше. Залишився тільки восьмий клас і врешті була б в руках така жадана середня освіта. Та ба... Почалася війна.
Більше до середньої школи Денисюк не повернувся. Хоча закінчив і університет, і аспірантуру і взагалі все життя вчився - але не раз йому вже в старші літа снилося, що з якоїсь незрозумілої причини завернули його до гімназії, зобов’язавши довчити пропущене. Розповідаючи про долю своїх шкільних приятелів, він особливо згадував красуню-Белу. Її єдину з однокласниць-єврейок німці не розстріляли - вродлива дівчина начебто сподобалася якомусь німецькому начальнику і він спершу переховував її разом з батьками «у капличці на кладовищі, де лякали духи. Пізніше вивіз до Німеччини».
Дуже б мені хотілося, щоб існував «тяг дальший» тих спогадів - про військові роки, про Львівський університет.. Але не знаю, чи є якесь продовження.
Ну це гаразд, а як же змінилася школа в сенсі шкільних предметів і мови викладання? Насамперед - стала, хоча й не всуціль, але таки україномовною. «Уперше я почав систематично вивчати граматику рідної мови. Її вчив прекрасний викладач - уже знайомий мені директор вечірньої школи Филимон Власюк. вчив нас також ботаніки. Ми всі дуже його любили його і його предмети».
З нових предметів з’явилася алгебра, яка видалася Іванові складною - в Бресті, де його взяли тільки в п’ятий клас, алгебри не було, а тут вчорашні однокласники лускали задачі, як горішки. Довелося піднатужитися - і швидко алгебра з геометрією перейшли до розряду улюблених предметів. Навчав цієї премудрості «симпатичний дідок з великими вусами», що походив з Ратна, але викладав чомусь російською мовою. Однак невдовзі він щез, а разом з ним - і його син Юрко, «дуже милий хлопець, що говорив тільки по-українськи. Виявляється, їх вивезли. Через якийсь час Юрко прислав листа, що замерзають в Сибіру».
На зміну вивезеному ратнянину прийшов інший математик. З походження - єврей, на прізвище Шапіро, він був хорошим спеціалістом. Натомість предметом, у викладанні якого радянська школа явно поступалася польській, була іноземна мова. «Кваліфікованих викладачів, які б добре володіли іноземними мовами, не було. Зате в сьомому класі прийшла до нас колишня викладачка німецької мови у гімназії. Була полькою й української та російської мов не знала. Говорила тільки по-німецьки. Тут я вже був перекладачем, бо мої товариші сиділи з витріщеними очима та роззявленими ротами, нічого не розуміючи».
Всі інші предмети були - от як предмети. Не було страшних, але були такі нудні, що на них навіть мухи дохли. Саме до таких належали уроки про Конституцію.
Поступово прибували нові вчителі та учні зі сходу, впадав в око їх убогий одяг, а в деяких, на щастя, не у всіх - ще й надмірна активність в справі навертання місцевих учнів в піонери та винюхування ворогів.
Отак Денисюку довелося закінчити шостий і сьомий класи за другим разом. Обидва рази - і за Польщі, і за совєтів, - він справився якнайліпше. Залишився тільки восьмий клас і врешті була б в руках така жадана середня освіта. Та ба... Почалася війна.
Більше до середньої школи Денисюк не повернувся. Хоча закінчив і університет, і аспірантуру і взагалі все життя вчився - але не раз йому вже в старші літа снилося, що з якоїсь незрозумілої причини завернули його до гімназії, зобов’язавши довчити пропущене. Розповідаючи про долю своїх шкільних приятелів, він особливо згадував красуню-Белу. Її єдину з однокласниць-єврейок німці не розстріляли - вродлива дівчина начебто сподобалася якомусь німецькому начальнику і він спершу переховував її разом з батьками «у капличці на кладовищі, де лякали духи. Пізніше вивіз до Німеччини».
Дуже б мені хотілося, щоб існував «тяг дальший» тих спогадів - про військові роки, про Львівський університет.. Але не знаю, чи є якесь продовження.