Поліське дитинство
Приїхавши врешті до вже любленого міста, недійшлий гімназист здивовано виявив, що воно стрімко змінило свій характер. З твердині польськості на кресах всхудніх Брест ледь не водномить став всуціль російськомовним (хоча формально ввійшов до складу БРСР). Викладовою мовою гімназії теж зробилася російська - у «червоноцегляний» корпус перейшла давніша російська приватна гімназія і стала називатися «русской средней школой № 20». Натомість польська гімназія проводила свої заняття в тому ж корпусі, але в другу зміну. З цієї причини Денисюк, якому доводилося доїжджати на науку, не міг її відвідувати і змушений був вдатися до російської, хоча російської мови в той час не знав цілковито - його колеги по школі - росіяни навіть між собою і в приватній обстановці розмовляли виключно польською.
Прийняли його непривітно - директор школи, виходець ще з білої еміграції (пізніше його начебто вивезли на Сибір) сердито запитав: «Как же вы хотите учиться в русской школе, если вы говорить по-русски не умеете! Это вам не украинская школа!» «Я запевняв, що навчуся, але він не хотів слухати й не прийняв. Та хтось порадив просто піти в клас і сісти за парту, а класний керівник запише в журнал. Так і сталося».
Особливого толку з цієї науки не було - класи були переповнені, серед учнів чимало парубків-переростків, а вчителі - старі диваки. В основному питали тих учнів, які знали російську мову, всі інші сиділи собі тихо в сірому кутку класу.
Винятком став тільки один предмет - німецька мова і то тому, що його навчали за прийнятою ще в польські часи методикою - півроку тільки розмова і винятково німецька, ні слова іншою мовою. Спершу це було страшенно дивно і складно, бо вчитель і трохи досвідченіші учні «шваркотали як гуси», а всі інші не могли полапатися. Однак Денисюк придумав спосіб - придбав німецький підручник для першого класу гімназії і, під час безконечно довгої дороги в поїзді з дому й додому, студіював його, випитуючи добрих людей з пасажирів, як читається або що значить те чи інше слово.
А дорога дійсно була неймовірно важка. Як дружно згадували всі мемуаристи, зими від 1939 до 1941 року були неспотикувано холодними й сніжними, так, ніби разом з Червоною Армією прийшов і Сибір. Вставати доводилося в 4-ій годині ранку, тоді, в снігах по пояс - з 10 кілометрів до Заболоття, де вже чмихав поїзд на Брест, а тоді ще годин 5 дороги. Після уроків - таким самим порядком додому, правда, залишалося кілька годин до поїзда, коли учень блукав вулицями Бреста і дивувався, «як усе місто так швидко навчилося по-російськи». Оскільки ще й уроки треба робити, то на сон залишалося години чотири.
Такого випробування довго б не витримав навіть молодий здоровий організм. На щастя, після зимових канікул хлопець зорієнтувався, що в його майже рідному Заболотті тепер діє школа, як запевняли учні й вчителі, не згірша брестської, і, основне - українська! Мало того, туди б Денисюка взяли до шостого класу (в білоруських школах, в тому числі й у Бресті, випускників польських семирічок приймали тільки до п’ятого класу). Діяла й вечірня школа, директор якої, Филимон Власюк з Любитова, дуже привітно поставився до Івана, запевнив його, що будь-яка радянська школа за статусом рівняється гімназії і порадив наступного ж дня заходити до шостого класу, де є чимало його приятелів ще з польської школи.
Батько Івана не дуже-то вірив, що в якомусь задрипаному Заболотові може бути гімназія, але ж годі було дивитися, як дитина мучиться з тим доїжджанням - і вже назавтра хлопець «як на крилах прилетів із Заліс», а його давні приятелі - ті, що закінчили польську школу роком-два раніше, зустріли його дружним «ура!»
Прийняли його непривітно - директор школи, виходець ще з білої еміграції (пізніше його начебто вивезли на Сибір) сердито запитав: «Как же вы хотите учиться в русской школе, если вы говорить по-русски не умеете! Это вам не украинская школа!» «Я запевняв, що навчуся, але він не хотів слухати й не прийняв. Та хтось порадив просто піти в клас і сісти за парту, а класний керівник запише в журнал. Так і сталося».
Особливого толку з цієї науки не було - класи були переповнені, серед учнів чимало парубків-переростків, а вчителі - старі диваки. В основному питали тих учнів, які знали російську мову, всі інші сиділи собі тихо в сірому кутку класу.
Винятком став тільки один предмет - німецька мова і то тому, що його навчали за прийнятою ще в польські часи методикою - півроку тільки розмова і винятково німецька, ні слова іншою мовою. Спершу це було страшенно дивно і складно, бо вчитель і трохи досвідченіші учні «шваркотали як гуси», а всі інші не могли полапатися. Однак Денисюк придумав спосіб - придбав німецький підручник для першого класу гімназії і, під час безконечно довгої дороги в поїзді з дому й додому, студіював його, випитуючи добрих людей з пасажирів, як читається або що значить те чи інше слово.
А дорога дійсно була неймовірно важка. Як дружно згадували всі мемуаристи, зими від 1939 до 1941 року були неспотикувано холодними й сніжними, так, ніби разом з Червоною Армією прийшов і Сибір. Вставати доводилося в 4-ій годині ранку, тоді, в снігах по пояс - з 10 кілометрів до Заболоття, де вже чмихав поїзд на Брест, а тоді ще годин 5 дороги. Після уроків - таким самим порядком додому, правда, залишалося кілька годин до поїзда, коли учень блукав вулицями Бреста і дивувався, «як усе місто так швидко навчилося по-російськи». Оскільки ще й уроки треба робити, то на сон залишалося години чотири.
Такого випробування довго б не витримав навіть молодий здоровий організм. На щастя, після зимових канікул хлопець зорієнтувався, що в його майже рідному Заболотті тепер діє школа, як запевняли учні й вчителі, не згірша брестської, і, основне - українська! Мало того, туди б Денисюка взяли до шостого класу (в білоруських школах, в тому числі й у Бресті, випускників польських семирічок приймали тільки до п’ятого класу). Діяла й вечірня школа, директор якої, Филимон Власюк з Любитова, дуже привітно поставився до Івана, запевнив його, що будь-яка радянська школа за статусом рівняється гімназії і порадив наступного ж дня заходити до шостого класу, де є чимало його приятелів ще з польської школи.
Батько Івана не дуже-то вірив, що в якомусь задрипаному Заболотові може бути гімназія, але ж годі було дивитися, як дитина мучиться з тим доїжджанням - і вже назавтра хлопець «як на крилах прилетів із Заліс», а його давні приятелі - ті, що закінчили польську школу роком-два раніше, зустріли його дружним «ура!»