Чаликушу з Бібрки
Якщо не рахувати немилої прощальної сцени з паном Супруном, то кінець шкільного року став суцільним тріумфом Юлії. На звичному для тих часів прилюдному іспиті лише її учні показали, що не просто вивчили напам’ять, а дійсно розуміють те, про що розповідають (до програми екзамену входили читання-писання та арифметика, деякі історичні питання - саме добилися, щоб українські діти, замість П’ястів, вчилися про часи княгині Ольги й князя Володимира, ну й практичні екзамени - ручні роботи, розрізняння сортів збіжжя).
Два наступні навчальні роки пройшли у відносному спокою, а ще наступний - 1884-85 - заповідався незле. Правда, шкільна рада була змушена звільнити певного працівника, який не став до роботи з кінцем відпустки (та й раніше викликав чимало зауважень). На його місце прислали свіжоукінченого семінариста, поляка зі Львова. Він заповідався на непоганого вчителя, тому Юлія з легким серцем довірила йому свій клас, що саме «випустився» з початкової школи. Як правило, вчителькам-жінкам у змішаних школах не пропонували навчання у старших класах, однак панні Юлії, як виняток, це дозволили. Але вона не хотіла давати поживи для заздрості чи пліток, тому добровільно взяла осиротілий клас, де раніше працював звільнений вчитель. Робота заповідалася трудною, бо діти - «неохайні жидики і непосидющі дикі пастушки» - були дуже занедбані педагогічно.
Попередні учні Юлії Шнайдер нерадо з нею прощалися. На щастя, розлука ця не була цілковитою, бо їх новий вчитель згодився помінятися предметами - Юлія брала собі українську мову в 4-у класі, а він - фізкультуру (звану тоді руханкою) в другому. Обом це було дуже зручно, бо колега Юлії не володів українською навіть на розмовному рівні.
А коли додати, що адміністрація школи врешті вирішила розібрати ту уславлену руїну і розбити там квітник - то й взагалі все чудово!
Пройшло 10 днів - і сталася катастрофа.
Новий керівник школи, що мав добрі стосунки з Юлією, не зважився викликати її до себе, а прийшов сам попередити - її забирають з Бібрки і переводять в село Стоки, страшенну глушину, де навіть школи нема. Хай робить, що вміє, бо зразу видно, що діється щось страшне!
Треба пояснити, що «перенесення» на інше робоче місце ніколи не могло відбутися з ініціативи самого працівника, а коли таке ставалося в адміністративнму порядку, то небезпідставно вважалося родом дуже дошкульної кари. Переважно його вживали або по відношенню до несумлінних працівників, або до політично неблагонадійних, яких конче хотіли позбутися. Недаремно герой п’єси Ів.Франка «Вчитель» сумно пояснює, що його «переносили» вісім раз, кожного разу в глухішу і віддаленішу місцину. (І справді, уявіть собі, як воно - раптом кидати вже звичне і обжите місце і починати все спочатку, можливо, маючи на утриманні сім’ю). Але чого ж така кара спіткала панну Юлію, на загальну думку, найкращу вчительку в школі?
Люди простіші, особливо ж ті Юліїні приятелі з нацменшин - німці, євреї, - не кажучи вже про її одноплемінників, пояснювали все так:
- Забирають вас, пані, бо ви не така, як вони всі. Не гоноруєтеся зайти до наших бідних хат, не кривляєтеся в їхніх театрах, не малюєтеся і не виряджаєтеся, от вони вас і викинули.
Справа, однак, була не в цьому. Також і літературно-політичні уподобання скривдженої вчительки не зіграли тут ролі, бо навіть її опоненти, що любили називати Юлію то московкою, то хлопоманкою, щиро за нею жаліли. Її проганяли, щоб вивільнити місце для того самого несумлінного працівника на прізвище Гутовський, якого щойно з таким задоволенням позбулися.
Цей Гутовський був, що називається «близькою особою», а навіть другом дому комісара (щось типу керівника держадміністрації) Бібрського повіту, пана М. Про характер цієї близькості ходили різні чутки. Хто, як панна Юлія, вважав, що Гутовський попросту блазнював при зубожілому аристократові, який викидав рештки родинного маєтку на всякі екстраваганції та підхлібників, хто й відверто заявляв - одним блазнюванням там не обійшлося. Ні, Гутовський був коханцем, і то не пані комісарової, жінки ще молодої й привабливої, але самого комісара! (Хоч про гомосексуалізм тоді не говорили на кожному перехресті, то все-таки він був не рідкістю у вищих сферах Австро-Угорщини, згадаймо хоча б історію полковника Редля).
Свічки, звісно, ніхто не тримав, але всі бачили, що Гутовський веде життя, на яке далеко не досить його офіційного заробітку - одягається в хутра, снідає у дорогому ресторані, викладаючи за один раз суму, рівну половині місячної вчительської платні, а літом склав компанію своєму меценатові у вакаційній подорожі до Карльсбаду. Оце там він і загулявся, не встигнувши до початку шкільного року. Однак не пропав - покровитель хутко написав записку до президента краєвої Радм з вимогою повернути Гутовського. Юлію оцінили як особу, що з нею буде найменше клопоту. Не станеш же чіпати такого собі Савицького, фізично сильного і загонистого драба, котрий як дірве в руки, то й костей не позбираєш.
Однак шум знявся чималий. На захист Юлії виступили городяни - певна дружина повітового лікаря, молода і гарна жінка, з походження єврейка, вирішила поїхати до Львова і пошукати правди там. Родичі Юлії теж мобілізували всі свої зв’язки, а були вони чималі (вуйко Юлії приятелював зі старостою), скандальна справа втрапила до газет, - за неї радо взялося Діло, де саме редакторствував Іван Франко, розглядалася вона навіть у краєвому парламенті. Та ба! Такий характерний для корумпованої бюрократичної машини ланцюг взаємних зобов’язань і родинно-кланових колігацій виявився непереборною силою.
Звичайно, якби панна Юлія мала іншу натуру і влаштувала слізну істерику, то все могло повернутися інакше. Однак вона тільки ходила від одного урядового кабінету до іншого, пояснюючи, що сама з хворою матір’ю не зуміє ні жити у глухому селі, ні організувати там школу. Але власники кабінетів, які не так давно не могли знайти належних слів похвали для вроди й розуму молоденької вчительки, того разу понуро дивилися собі під ноги, запевняючи, що вони нічого зробити не можуть, бо наказ про її перенесення прийшов «з самого верху».
(Минув якийсь час - і вчителька стала доволі відомою, а її ім’я - знаним у літературних та громадських колах. Як же охоче тоді ці самі чиновники, на той час вже емерити-пенсіонери, хвалилися опікою, котрою оточили колись її талант. Юлія була незлопам’ятною і взагалі ангельською душею, але цієї кривди не забула і ніколи ні з ким з них знайомства не підтримувала).
Як вже пояснювалося, згідно з регламентом, вчитель не міг ні ініціювати перенесення, ні відмовитися від нього, а хіба що зовсім піти з державної освіти. Юлії радили так і вчинити, їй вже підшукали посаду приватної вчительки. Однак саме тоді прийшли до неї звістки зі Стоків. Як запевняли татмтешні війт, священник і вся громада, школи вони дійсно не мають, в чому вона сама могла переконатися, бо гостила в Стоках весною, саме під час якогось храмового празника. Однак, як тільки скінчиться зима, відразу візьмуться за будову, а поки що уроки можна проводити в колишній «дяківці» (церковній школі). Вона, ніде правди діти, неабияк занедбана, але громада постарається її відновити. Своєю вчителькою вони бачать тільки панну Юлію і нікому іншому дяківки не дадуть.
Юлія згодилася.
Два наступні навчальні роки пройшли у відносному спокою, а ще наступний - 1884-85 - заповідався незле. Правда, шкільна рада була змушена звільнити певного працівника, який не став до роботи з кінцем відпустки (та й раніше викликав чимало зауважень). На його місце прислали свіжоукінченого семінариста, поляка зі Львова. Він заповідався на непоганого вчителя, тому Юлія з легким серцем довірила йому свій клас, що саме «випустився» з початкової школи. Як правило, вчителькам-жінкам у змішаних школах не пропонували навчання у старших класах, однак панні Юлії, як виняток, це дозволили. Але вона не хотіла давати поживи для заздрості чи пліток, тому добровільно взяла осиротілий клас, де раніше працював звільнений вчитель. Робота заповідалася трудною, бо діти - «неохайні жидики і непосидющі дикі пастушки» - були дуже занедбані педагогічно.
Попередні учні Юлії Шнайдер нерадо з нею прощалися. На щастя, розлука ця не була цілковитою, бо їх новий вчитель згодився помінятися предметами - Юлія брала собі українську мову в 4-у класі, а він - фізкультуру (звану тоді руханкою) в другому. Обом це було дуже зручно, бо колега Юлії не володів українською навіть на розмовному рівні.
А коли додати, що адміністрація школи врешті вирішила розібрати ту уславлену руїну і розбити там квітник - то й взагалі все чудово!
Пройшло 10 днів - і сталася катастрофа.
Новий керівник школи, що мав добрі стосунки з Юлією, не зважився викликати її до себе, а прийшов сам попередити - її забирають з Бібрки і переводять в село Стоки, страшенну глушину, де навіть школи нема. Хай робить, що вміє, бо зразу видно, що діється щось страшне!
Треба пояснити, що «перенесення» на інше робоче місце ніколи не могло відбутися з ініціативи самого працівника, а коли таке ставалося в адміністративнму порядку, то небезпідставно вважалося родом дуже дошкульної кари. Переважно його вживали або по відношенню до несумлінних працівників, або до політично неблагонадійних, яких конче хотіли позбутися. Недаремно герой п’єси Ів.Франка «Вчитель» сумно пояснює, що його «переносили» вісім раз, кожного разу в глухішу і віддаленішу місцину. (І справді, уявіть собі, як воно - раптом кидати вже звичне і обжите місце і починати все спочатку, можливо, маючи на утриманні сім’ю). Але чого ж така кара спіткала панну Юлію, на загальну думку, найкращу вчительку в школі?
Люди простіші, особливо ж ті Юліїні приятелі з нацменшин - німці, євреї, - не кажучи вже про її одноплемінників, пояснювали все так:
- Забирають вас, пані, бо ви не така, як вони всі. Не гоноруєтеся зайти до наших бідних хат, не кривляєтеся в їхніх театрах, не малюєтеся і не виряджаєтеся, от вони вас і викинули.
Справа, однак, була не в цьому. Також і літературно-політичні уподобання скривдженої вчительки не зіграли тут ролі, бо навіть її опоненти, що любили називати Юлію то московкою, то хлопоманкою, щиро за нею жаліли. Її проганяли, щоб вивільнити місце для того самого несумлінного працівника на прізвище Гутовський, якого щойно з таким задоволенням позбулися.
Цей Гутовський був, що називається «близькою особою», а навіть другом дому комісара (щось типу керівника держадміністрації) Бібрського повіту, пана М. Про характер цієї близькості ходили різні чутки. Хто, як панна Юлія, вважав, що Гутовський попросту блазнював при зубожілому аристократові, який викидав рештки родинного маєтку на всякі екстраваганції та підхлібників, хто й відверто заявляв - одним блазнюванням там не обійшлося. Ні, Гутовський був коханцем, і то не пані комісарової, жінки ще молодої й привабливої, але самого комісара! (Хоч про гомосексуалізм тоді не говорили на кожному перехресті, то все-таки він був не рідкістю у вищих сферах Австро-Угорщини, згадаймо хоча б історію полковника Редля).
Свічки, звісно, ніхто не тримав, але всі бачили, що Гутовський веде життя, на яке далеко не досить його офіційного заробітку - одягається в хутра, снідає у дорогому ресторані, викладаючи за один раз суму, рівну половині місячної вчительської платні, а літом склав компанію своєму меценатові у вакаційній подорожі до Карльсбаду. Оце там він і загулявся, не встигнувши до початку шкільного року. Однак не пропав - покровитель хутко написав записку до президента краєвої Радм з вимогою повернути Гутовського. Юлію оцінили як особу, що з нею буде найменше клопоту. Не станеш же чіпати такого собі Савицького, фізично сильного і загонистого драба, котрий як дірве в руки, то й костей не позбираєш.
Однак шум знявся чималий. На захист Юлії виступили городяни - певна дружина повітового лікаря, молода і гарна жінка, з походження єврейка, вирішила поїхати до Львова і пошукати правди там. Родичі Юлії теж мобілізували всі свої зв’язки, а були вони чималі (вуйко Юлії приятелював зі старостою), скандальна справа втрапила до газет, - за неї радо взялося Діло, де саме редакторствував Іван Франко, розглядалася вона навіть у краєвому парламенті. Та ба! Такий характерний для корумпованої бюрократичної машини ланцюг взаємних зобов’язань і родинно-кланових колігацій виявився непереборною силою.
Звичайно, якби панна Юлія мала іншу натуру і влаштувала слізну істерику, то все могло повернутися інакше. Однак вона тільки ходила від одного урядового кабінету до іншого, пояснюючи, що сама з хворою матір’ю не зуміє ні жити у глухому селі, ні організувати там школу. Але власники кабінетів, які не так давно не могли знайти належних слів похвали для вроди й розуму молоденької вчительки, того разу понуро дивилися собі під ноги, запевняючи, що вони нічого зробити не можуть, бо наказ про її перенесення прийшов «з самого верху».
(Минув якийсь час - і вчителька стала доволі відомою, а її ім’я - знаним у літературних та громадських колах. Як же охоче тоді ці самі чиновники, на той час вже емерити-пенсіонери, хвалилися опікою, котрою оточили колись її талант. Юлія була незлопам’ятною і взагалі ангельською душею, але цієї кривди не забула і ніколи ні з ким з них знайомства не підтримувала).
Як вже пояснювалося, згідно з регламентом, вчитель не міг ні ініціювати перенесення, ні відмовитися від нього, а хіба що зовсім піти з державної освіти. Юлії радили так і вчинити, їй вже підшукали посаду приватної вчительки. Однак саме тоді прийшли до неї звістки зі Стоків. Як запевняли татмтешні війт, священник і вся громада, школи вони дійсно не мають, в чому вона сама могла переконатися, бо гостила в Стоках весною, саме під час якогось храмового празника. Однак, як тільки скінчиться зима, відразу візьмуться за будову, а поки що уроки можна проводити в колишній «дяківці» (церковній школі). Вона, ніде правди діти, неабияк занедбана, але громада постарається її відновити. Своєю вчителькою вони бачать тільки панну Юлію і нікому іншому дяківки не дадуть.
Юлія згодилася.