Z matką, не z macierzą
Достатньо багато спільного знайшлося у спогадах Шевельова і раніше вже не раз цитованих спогадах Гр.Костюка «Зустрічі і прощання». Нічого дивного, вони обоє майже одночасно опинилися в окупованому німцями Києві, трохи пізніше - у Львові (винятково незручним способом: Костюк з дружиною їхали з Рівного переповненою вантажівкою, а Шевельов зі Здолбунова - взагалі на відкритій залізничній платформі, добре хоч, що для старенької матері знайшлося місце у вагоні). Обидва надзвичайно тепло згадують Львів і львів’ян, Шевельов і взагалі вважав, що свій справжній медовий місяць він перебув не з людиною, а з містом. І то саме зі Львовом, і тривав той щасливий період аж 13 місяців. В цей час решта світу здригалася від вибухів, горіла у пожежах і стікала кров’ю - філолог тішився з надзвичайно рідкісної у його дотеперішньому житті можливості безперешкодно читати, слухати, спілкуватися.
Певну особливість цього спілкування з львів’янами, однак, треба відзначити: до кола близьких обох прибульців зі сходу входили насамперед львів’яни-українці. Про те, що різні національні галицькі групи фактично жили, не помічаючи одна одної, досі хіба лінивий не писав. Але, при всьому старанні, уникнути стосунків з поляками - переважною більшістю населення тодішнього Львова - аж ніяк не вдавалося з чисто побутових причин: треба було знайти собі більш-менш постійне житло. Оскільки ж обидва наші герої - філологи, то от як воно виглядало з лінгвістичної точки зору.
Шевельов:
«Даючи мені спрямовання, Шепарович попередив, що керівник будинку, як він казав - жондца, - був поляк. І кінець-кінцем від нього залежало дати мені вільне мешкання чи не дати, а були тисячі шляхів обійти ордер Квартірамту. Шепарович порадив мені бути дуже приязним із жондцею, полонити його.
- Якби ви могли говорити з ним по-польськи! - сказав, як про щось виключне, Шепарович.
Що ж, Париж вартий меси. Я вирішив говорити з жондцею по-польськи. І воно йшло зовсім не погано, хоч моя польська мова була більше теоретична й пасивна. Але ми говорили про се й про те, нічого значущого, і я вже думав, що причарував серце жондци, який, зрештою, був таким чемним, як тільки поляк уміє. Аж тут у мене запитано:
- А чи пан сам, чи має родину?
Треба було відповісти, що я з старою матір’ю. І раптом мені вискочило з голови, як по-польськи мати. Господи, хіба я не знав хоч би поезії «Do matki Polki»! Але хто думає про Міцкевича в розмові з жондцею будинків на вулиці Конопніцької? І, не мігши знайти слова, я зробив фонетичну субституцію з українського «З матір’ю»: Z macierzą. Це була зовсім правильна субституція, і форма не була зовсім не можлива в польській мові, але вона була глибоко архаїчна і в розмовній мові неможлива. Жондца розсміявся і сказав:
- А, то пан нє пуляк!
Серце мені впало, квартира була втрачена, мої старання були марні. Тепер я чесно оповів жондці про своє харківське і зовсім не польське минуле, про свою українську приналежність і мову.
І жондца дав мені ключі, і мешкання було моє. Може, я таки сподобався йому, або він вирішив, що випадок не вартий того, щоб заводитися з Квартірамтом. А найпевніше, що його антиукраїнські почуття (якщо такі були) не ширилися на східняків, зосереджуючися на галичанах. І я таки говорив з ним по-польськи, чого, мабуть, не зробив би галичанин. Східняки були так чи так перекотиполе, сьогодні тут, а завтра інде, змагання за місто йшли не з ними, а з галичанами, що були тутешні й мали тут лишитися. Історія показала, що не галичани вигнали поляків із міста, а таки східняки в широкому сенсі слова. Та про це він тоді не міг думати».
Дуже подібно вийшло і в Костюка. До свого квартировласника він втрапив випадково, завдяки прізвищу на дверній табличці, яке зазвучало по-українськи: Кухар. Кухар, однак, виявився якщо й українцем, то «колишнім», в 1914-15 роках воював у польських легіонах, пізніше був членом селянської партії - «Стронніцтва людовего», а ще пізніше - навіть якимсь комісаром у Волинському воєводстві. «Він свою місію, як знати було з розповіді, виконав безоглядно і жорстоко. Це він вважав за честь для себе як для польського патріота». Держава, однак, не в належній мірі оцінила його старання і, з усуненням «Стронніцтва людовего» від влади, Кухар перебрався до Львова і перейшов у приватне життя.
«Така схема його біографії. Як я вже згадував, він народився в селянській родині недалеко від Львова. У мене нема сумніву, що то була звичайна українська селянська родина. Але він ніколи ні словом, ні натяком цього мені не прозрадив. Він ні разу не промовив до мене ані слова українською мовою, хоч з усього видно було, що він її цілком розуміє. Його дружина, таки полячка за походженням, але народжена в Галичині, українську мову знала добре. До нас вона завжди говорила тільки по-українському. Він же - ніколи (...)
У Кухаря був учень і помічник, син брата чи сестри з того села, де він сам народився. До цього хлопця й до Кухарів часто приїжджали з села старша сестра, брат, а то й мати. Вони привозили їм масло, яйця, курей чи гусей і різну городину. Розмовляли з Кухарями завжди тільки українською мовою. Жартували, сміялися і вдавали, ніби й не чують, що Кухарі вперто говорять до них лише по-польському. І це Кухарів злило. Та вдіяти вони нічого не могли. Цікаво, що моя дружина одного разу, може наївно, але щиро запитала:
- А чого ви до родичів чоловікових не говорите українською мовою?
Пані Кухарева на те відповіла, по-своєму резонно і повчально:
- Пані, ви обоє українці з Києва (насправді Костюк з Кам’янця, а його дружина з Луганська, але то вже деталі). Ви там родилися, жили й польської мови не знаєте. Я українську мову знаю. До вас я нею говоритиму. Але ж ці дітиська народилися в Польщі, польську мову знають, а от розмовляти не хочуть. Я з такими українською мовою говорити не буду.
Прикметно, що нас, східних українців, вони визнавали за справжніх українців. Українці Галичини й Волині такого визначення в них не мали (..)
А в цілому як люди вони були вельми милі, добросердні й чесні».
Отак воно виглядало - міжнаціональне співжиття у Львові 1943 року. Чесно зізнаюся, в усій цій ситуації мені найбільше імпонували «дітиська», які мали не одну нагоду посміятися зі своїх міських родичів, і не раз, певно, сміялися, але таки возили яйця, масло та інші припаси.
Певну особливість цього спілкування з львів’янами, однак, треба відзначити: до кола близьких обох прибульців зі сходу входили насамперед львів’яни-українці. Про те, що різні національні галицькі групи фактично жили, не помічаючи одна одної, досі хіба лінивий не писав. Але, при всьому старанні, уникнути стосунків з поляками - переважною більшістю населення тодішнього Львова - аж ніяк не вдавалося з чисто побутових причин: треба було знайти собі більш-менш постійне житло. Оскільки ж обидва наші герої - філологи, то от як воно виглядало з лінгвістичної точки зору.
Шевельов:
«Даючи мені спрямовання, Шепарович попередив, що керівник будинку, як він казав - жондца, - був поляк. І кінець-кінцем від нього залежало дати мені вільне мешкання чи не дати, а були тисячі шляхів обійти ордер Квартірамту. Шепарович порадив мені бути дуже приязним із жондцею, полонити його.
- Якби ви могли говорити з ним по-польськи! - сказав, як про щось виключне, Шепарович.
Що ж, Париж вартий меси. Я вирішив говорити з жондцею по-польськи. І воно йшло зовсім не погано, хоч моя польська мова була більше теоретична й пасивна. Але ми говорили про се й про те, нічого значущого, і я вже думав, що причарував серце жондци, який, зрештою, був таким чемним, як тільки поляк уміє. Аж тут у мене запитано:
- А чи пан сам, чи має родину?
Треба було відповісти, що я з старою матір’ю. І раптом мені вискочило з голови, як по-польськи мати. Господи, хіба я не знав хоч би поезії «Do matki Polki»! Але хто думає про Міцкевича в розмові з жондцею будинків на вулиці Конопніцької? І, не мігши знайти слова, я зробив фонетичну субституцію з українського «З матір’ю»: Z macierzą. Це була зовсім правильна субституція, і форма не була зовсім не можлива в польській мові, але вона була глибоко архаїчна і в розмовній мові неможлива. Жондца розсміявся і сказав:
- А, то пан нє пуляк!
Серце мені впало, квартира була втрачена, мої старання були марні. Тепер я чесно оповів жондці про своє харківське і зовсім не польське минуле, про свою українську приналежність і мову.
І жондца дав мені ключі, і мешкання було моє. Може, я таки сподобався йому, або він вирішив, що випадок не вартий того, щоб заводитися з Квартірамтом. А найпевніше, що його антиукраїнські почуття (якщо такі були) не ширилися на східняків, зосереджуючися на галичанах. І я таки говорив з ним по-польськи, чого, мабуть, не зробив би галичанин. Східняки були так чи так перекотиполе, сьогодні тут, а завтра інде, змагання за місто йшли не з ними, а з галичанами, що були тутешні й мали тут лишитися. Історія показала, що не галичани вигнали поляків із міста, а таки східняки в широкому сенсі слова. Та про це він тоді не міг думати».
Дуже подібно вийшло і в Костюка. До свого квартировласника він втрапив випадково, завдяки прізвищу на дверній табличці, яке зазвучало по-українськи: Кухар. Кухар, однак, виявився якщо й українцем, то «колишнім», в 1914-15 роках воював у польських легіонах, пізніше був членом селянської партії - «Стронніцтва людовего», а ще пізніше - навіть якимсь комісаром у Волинському воєводстві. «Він свою місію, як знати було з розповіді, виконав безоглядно і жорстоко. Це він вважав за честь для себе як для польського патріота». Держава, однак, не в належній мірі оцінила його старання і, з усуненням «Стронніцтва людовего» від влади, Кухар перебрався до Львова і перейшов у приватне життя.
«Така схема його біографії. Як я вже згадував, він народився в селянській родині недалеко від Львова. У мене нема сумніву, що то була звичайна українська селянська родина. Але він ніколи ні словом, ні натяком цього мені не прозрадив. Він ні разу не промовив до мене ані слова українською мовою, хоч з усього видно було, що він її цілком розуміє. Його дружина, таки полячка за походженням, але народжена в Галичині, українську мову знала добре. До нас вона завжди говорила тільки по-українському. Він же - ніколи (...)
У Кухаря був учень і помічник, син брата чи сестри з того села, де він сам народився. До цього хлопця й до Кухарів часто приїжджали з села старша сестра, брат, а то й мати. Вони привозили їм масло, яйця, курей чи гусей і різну городину. Розмовляли з Кухарями завжди тільки українською мовою. Жартували, сміялися і вдавали, ніби й не чують, що Кухарі вперто говорять до них лише по-польському. І це Кухарів злило. Та вдіяти вони нічого не могли. Цікаво, що моя дружина одного разу, може наївно, але щиро запитала:
- А чого ви до родичів чоловікових не говорите українською мовою?
Пані Кухарева на те відповіла, по-своєму резонно і повчально:
- Пані, ви обоє українці з Києва (насправді Костюк з Кам’янця, а його дружина з Луганська, але то вже деталі). Ви там родилися, жили й польської мови не знаєте. Я українську мову знаю. До вас я нею говоритиму. Але ж ці дітиська народилися в Польщі, польську мову знають, а от розмовляти не хочуть. Я з такими українською мовою говорити не буду.
Прикметно, що нас, східних українців, вони визнавали за справжніх українців. Українці Галичини й Волині такого визначення в них не мали (..)
А в цілому як люди вони були вельми милі, добросердні й чесні».
Отак воно виглядало - міжнаціональне співжиття у Львові 1943 року. Чесно зізнаюся, в усій цій ситуації мені найбільше імпонували «дітиська», які мали не одну нагоду посміятися зі своїх міських родичів, і не раз, певно, сміялися, але таки возили яйця, масло та інші припаси.